Історія України

Самая детальная информация автоклав для домашнего консервирования у нас на сайте.

6.6. Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель.

Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань — Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.

Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років — цукрові заводи.

Проте більшість підприємств була дрібною: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині — 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7—11 % населення, тоді як у Нижній Австрії — 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста» Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

Розвиток торгівлі зумовив розвиток банківської справи та концентрації капіталу. На західноукраїнських землях активно діяли земельний, іпотечний і торгово-промисловий банки. Велике значення для розвитку банківської справи мав іноземний капітал, зокрема австрійський. У 90-х роках австрійський капітал контролював акціонерні компанії, пов'язані з видобутком нафти, проте згодом сам опинився в залежності від могутніших — німецького, англійського і французького, що негативно позначилося на розвитку як Австрії, так і західноукраїнських земель. Іноземний капітал створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства — формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві — провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

На селі поширився процес майнового розшарування селянства. На рубежі XIX—XX ст. у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств, до 90% — малоземельних та безземельних. Вони володіли відповідно понад 27% і майже 40% землі. Значна частина землі господарств, які розорювались, йшла на продаж.

З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і в селянських господарствах, почалося впровадження у землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, молотарок, віялок тощо). Традиційне трипілля поступово замінювалось прогресивними системами сівозмін, почали вносити в ґрунт органічні та мінеральні добрива, пропагувались агротехнічні знання. З'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах). Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських, які продовжували зберігати переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська постачально-збутова кооперація. У Львові була утворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сотнями крамниць, які торгували м'ясо-молочними продуктами. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини — Крайовому ревізійному Союзу — у Львові було підпорядковано уже майже 600 кооперативів. Кооперативні спілки скуповували у своїх членів сільськогосподарську продукцію, а їм постачали добрива, машини, сортове насіння. Усе це зумовлювало розклад патріархальної залежності селянських господарств, сприяло залученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин.

Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала змогу підвищити врожайність зернових на 20—25%. Завдяки цьому та значному розширенню зернових площ за півстоліття майже у 1,5 рази зросла продукція землеробства. Але у зв'язку із зростанням за цей час у 1,8 рази населення краю її вистачало лише на його харчування. Загалом сільське господарство на цих землях лишалось екстенсивним, низькопродуктивним.

У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже в 70-х, а Східної Галичини і Буковини — у 90-х роках XIX ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну ja на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном майже один мільйон осіб. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно виправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848—1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848—1849 pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, студенти.

Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»). Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря».

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу.

Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.

Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.

У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

У1890 р. у Галичині було засновано політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП — культурно-національна автономія. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель.

Отже, на межі XIX—XX ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, впровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

Розвиток науки і техніки

У XIX ст. завершився промисловий переворот (60-ті роки), який стимулював технічний прогрес у машинному виробництві. Це був період перемоги машинної праці над ручною в головних на той час галузях промислового виробництва — текстильній та швейній.

Механізація промисловості активізувала розвиток машинобудування як особливої галузі, а це стимулювало прогрес у металообробці. В 1855 р. англійський винахідник Г. Бессемер запропонував новий спосіб переробки чавуну в залізо і сталь за допомогою стисненого повітря в спеціальній рухомій посудині — конвертері. У 60-ті роки було винайдено інший спосіб отримання заліза та сталі — в результаті сплаву чавуну з брухтом в мартенівських печах. Унаслідок цього з 1865 по 1870 рік світове виробництво сталі виросло на 70%.

З'являються в цей час нові типи металообробних станків, вдосконалюється паровий двигун — створювались паросилові установки високого тиску, було сконструйовано двигун внутрішнього згоряння — спочатку газовий, а пізніше — на рідкому паливі. На цій підставі стверджують, що XIX ст. ввійшло в історію як століття заліза і пари.

У 1831 р. англійський фізик М. Фарадей встановив факт виникнення електричного струму в провідниках під впливом магніту, електромагнітну індукцію, передбачив існування електромагнітного поля, теорію якого розробив К. Максвелл. Практичне використання електродинаміки Максвелла привело до створення в XX ст. радіотехніки. У 60-ті роки були створені перші електричні машини (динамо-машини), котрі могли працювати і як генератори струму, і як двигуни. Починався новий етап в розвитку техніки — епоха електрики.

Розвиток капіталістичних відносин вимагав і нових засобів зв'язку. У 1832 р. російський вчений П. Шиллінг винайшов електричний телеграф. Але у світі набули поширення сконструйований пізніше телеграфний апарат американця Морзе та запропонована ним азбука. Після віднайдення способу ізоляції кабелю в 50—70-ті роки XIX ст. телеграфною лінією були з'єднані Європа, Америка і Азія.

Протягом перших десятиліть XIX ст. швидкими темпами відбувався розвиток поліграфічної та паперової промисловості в результаті вдосконалення існуючих друкарських станків та впровадження ротаційних машин, які друкували одночасно з обох сторін паперової стрічки. У1884 р. була створена технологія виготовлення паперу з деревини (Німеччина, Ф. Келлер).

З'явилися нові галузі промисловості, чільне місце серед яких посіла хімічна, що виробляла сірчану кислоту, соду, їдкий натрій, хлор та інші речовини, необхідні при виробництві скла, фарб, вибухових речовин, штучних добрив, фармацевтичних препаратів та ін. Англійський вчитель Дж. Дальтон обґрунтував атомну теорію побудови речовини, запровадив у хімію поняття атомної ваги, почав використовувати хімічні формули. Величезною подією в історії хімії стало відкриття Д. Менделєєвим у 1869 р. періодичного закону хімічних елементів.

Одне з видатних науково-технічних відкриттів XIX ст. — фотографія як результат діяльності багатьох європейських вчених XVIII—XIX ст. Вирішально вплинув на її становлення французький вчений Л. Дагер, від імені походить термін «дагеротипія».

XIX ст. — епоха великих відкриттів в природознавстві. В 1842 р. німецький вчений Р. Майєр відкрив закон збереження і перетворення енергії. Тоді ж була створена теорія клітин, що обґрунтовувало єдність всього органічного світу. У 1859 р. побачила світ праця Ч. Дарвіна «Походження видів», яка обґрунтовувала теорію природного відбору. Причини мінливості розгадав чеський монах і природодослідник Г. Мендель.

Тогочасний розвиток науки і техніки в Україні був обумовлений утвердженням капіталістичних відносин в Російській імперії. Осередками науково-дослідної діяльності на початку XIX ст. були вищі навчальні заклади, державні установи та громадські фахові товариства. Так, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві були відкриті метеорологічні станції, які дали змогу розробляти прогнозну карту погоди. В усіх губернських центрах України були організовані статистичні комітети, які вивчали стан промисловості, сільського господарства, торгівлі та видавали необхідні практичні рекомендації.

Активну роль в об'єднанні наукових сил, організації дослідних робіт відіграли відкриті в 60—90-ті роки Товариства дослідників природи в Харкові, Києві, Одесі, Математичне і Медичне товариство, Бактерологічний інститут в Харкові та ін.

Потреби народного господарства в епоху утвердження капіталізму викликали появу нових навчальних закладів. В останній чверті XIX ст. були відкриті політехнічні інститути у Львові та Києві, ветиринарні навчальні заклади у Харкові та Львові, сільськогосподарський в Одесі та гірничий у Катеринославі.

Оригінальні праці багатьох українських вчених збагатили вітчизняну і світову науку. Математик Д. Граве заснував першу алгебраїчну школу в Україні. У наукових колах незаперечним авторитетом користувався професор математики Київського університету М. Остроградський. Своєрідними науково-дослідними центрами стали кафедри фізики Київського, Харківського, Новоросійського університетів. З 1865 по 1890 рік кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус — основоположник однієї з перших в Україні наукових шкіл з молекулярної фізики, В галузі термодинаміки прославився розробками М. Шиллер, який очолював в Україні кафедру теоретичної фізики. Першим у світі почав викладати основи нової науки — фізичної хімії М. Бекетов у Харківському університеті. Там само було відкрито першу в Україні кафедру фізичної географії.

В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по 1902 рік у Харкові працював М. Пильчиков — один із піонерів рентгенографії та рентгенології. У 1881 р. уродженець України інженер М. Бенардос винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював наприкінці XIX ст. київський інженер О. Бородін.

Інтенсивно розвивалась в Україні біологічна наука. Плідну діяльність у Новоросійському університеті розгорнув видатний вчений І. Мечников. У 1886 р. він разом із мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактерологічну станцію, де почали використовувати вакцини проти інфекційних захворювань. За розвиток теорії та практики нової на той час галузі біології та медицини — імунології — Мечников був удостоєний Нобелівської премії.

Загальноєвропейське визнання у 60—90-ті роки здобули праці антрополога Ф. Вовка, економістів М. Бунге, М. Туган-Барановського, соціолога та історика М. Драгоманова.

Україна на початку XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулися глибокі зміни в соціально-економічному й політичному житті України: перехід капіталізму в стадію імперіалізму, посилення боротьби проти феодальних пережитків, піднесення робітничого, революційно-демократичного та національно-визвольного рухів, створення політичних партій.

Особливо позначилася на історичній долі українського народу Перша світова війна, яка змусила українців воювати у складі чужинських армій по обидва боки лінії фронту.