Крвавич (частина третя) Українське мистецтво (2004)

Мистецтво скульптури (продовження 3)

Звернення до сучасності залишалося вагомим завданням українського мистецтва. Головним героєм була людина праці. В картинах з'являється багато сонця — тема розкривається поетично, емоційно барвисто, з прагненням до монументальності (Т.Голембієвська, В.Кушнір, В.Зарецький, Г.Бородай).

У творче життя післявоєнного періоду влилися і художники старшого покоління: І.їжакевич та Г.Світлицький — у Києві, А.Манастирський, О.Кульчицька та О.Курилас — у Львові. Серед творів Куриласа поетичністю образів, широтою виконання і насиченістю колористичного ладу вирізняються картини "Гуцульська пара" (1937), "На Гуцульщині" (1942).

Творче життя активізувалося в обласних центрах Західної України, зокрема в найбільшому з них — Львові, де працювала значна кількість художників, функціонували художні музеї та навчальні заклади. З інших міст України до Львова приїхало чимало художників, у тому числі випускники Київського художнього інституту художники-фронтовики І.Гуторов, В.Любчик, М.Ліщинер, Р.Сільвестров, Г.Леонов, Ю.Щербатенко. Вони становили ядро викладачів нового Інституту прикладного та декоративного мистецтва (відкрився 1947). Всі разом почали боротьбу проти формалізму, за упровадження методу соцреалізму, що супроводжувалося прикрими непорозуміннями та, врешті, "прозрінням гонителів", що прониклись живописною культурою "гнилого" Заходу. Так зустрілись дві суперечливі концепції живописності, а найголовніше — два погляди на призначення мистецтва. До групи львів'ян, вихованців художніх академій Варшави, Кракова, Парижа, належали Р.Сель-ський, М.Сельська, Р.Турин, О.Лещинський, О.Шатківський, В.Манастир-ський, що володіли високою живописною культурою, і невдовзі отримали ярлики "формалістів". Все ж таки декого з них запросили до викладання в Інституті.

Найвідоміший із них Роман Сельський (1903-1990). Як педагог він орієнтував молодих художників на спадщину світового мистецтва. Визначив колористичні принципи львівського малярства 50~70-х років XX ст. "Школа Сельсько-го" виховала десятки визначних майстрів. Р.Сельський був художником широкого діапазону, проте найповніше себе виявив у краєвиді та натюрморті, звертаючись до природи Криму, Карпат, околиць Львова: "На березі моря. Уютне" (1964), "Чорногора" (1968). (Додаток 5, іл. 392). Ці ж теми він продовжує в подальшій творчості: "Причал в Аккермані" (1970), "У Чорногорі" (1972), "Ко-шарище за Степанським", "Село Дземброня" (обидві — 1975).

Художники О.Лещинський і В.Манастирський (вихованці Варшавської академії мистецтв) були яскравими представниками постімпресіоністичного краєвиду, в дусі неопуантилізму. Вони надавали перевагу карпатським краєвидам, незмінно природу бачили заповнену сонцем, у переливчастій грі чистих дзвінких барв. В.Манастирський (з 1968 — професор Інституту) автор кращої картини 1950 років — "Гуцульський гурток народної музики" (1951) з колоритними характерами народних музик та низки народних типажів "Леґінь" (1949), "Верховинка" (1960) (Додаток 5, іл. 420).

Упродовж 50-70-х років посилилося партійно-ідеологічне керівництво мистецтвом. Рішучий напрям до тематичної картини позначився на художніх виставках Львова, вони присвячувалися ювілейним датам, програмним темам: "Земля і люди", "Слава праці", "Людина праці", "Наш сучасник". Звідси — поява численних ілюстративних, натуралізованих, малохудожніх творів. І все ж тематична картина запанувала на виставках. її авторами були викладачі та випускники інституту — Ю.Щербатенко, Р.Сільвестров, М.Андрущенко, І.Скобало. Історичну тему підіймали І.Гуторов, МДобронравов, К.Качанов, М.Кристопчук, П.Сингаївський.

З перших випускників у Львові залишився ДДовбошинський (в інституті очолював кафедру малярства у 1953-1984). ДДовбошинський вважав історико-революційну тему своїм громадянським обов'язком. Його малярство емоційне, в картинах значну роль виконують колорит і характер пластики. Він малює портрети, краєвиди, побутові сцени, трактуючи їх драматично-драматизовано: "Молоді (Гуцульська пара)" (1967), "Біля струмка" (1978), "Пісня Чорногори" (1980). Привертає увагу "Портрет професора Дмитра Крвавича" (1985). (Додаток 5, іл. 394). Особливо натхненно малює Львів, місто його захоплює красою старих пам'яток й стильовою цільністю та патиною часу, що породжувало пошуки своєрідної живописної інтерпретації: "Вежа Корнякта" (1971), "Собор у Львові" (1970), "Монастир Бенедиктинок" (1994).

Якщо С.Коропчак (1926-2000) трактує краєвид фактурно-драматизовано з романтичним піднесенням ("Над ставком", 1973), то для В.Патика цей жанр є засобом діалогу з минувшиною та сучасністю, відповіддю на співзвучність із часом та його духовними потребами, бо краєвидом відкривається Україна кожному поколінню інакше.

В.Патик об'їздив усю Україну, побував у Прибалтиці, на Кольському півострові, оглянув Росію із заходу до сходу, а в останнє десятиліття часто відвідував країни Європи. Його краєвиди характеризує епічність, монументальність та декоративність: "Запоріжжя. Дуб" (1986), "Дусанівська земля" (1983). (Додаток 5, іл. 395). Такими є і "Черемош у Дземброні" (1990), "Арль. Кафе "Ван Гог" (1997). Натюрморти він малює широко і барвисто, часто квіти, зокрема соняшники ("На спомин дружині", 1980). Виконує портрети й історичні картини ("Довбуш — наша слава", 1967; "Жінка з Русова", 1970; "Дівчина з Буковини", 1966).

Повною протилежністю відкритості та ясності природі В.Патика є краєвиди К.Звіринського (1923-1997). Вони колірно насичені, тонко згармонізовані, перейняті поетичним зосередженням і таємничістю: "Ліс", "Хатка в лісі" (1966) з цик,лу "Мандрівки в дитинство".

Новий етап львівського живопису започаткувало молодше покоління художників, вихованців інституту. Це були 80-ті роки — перед великими змінами. їх об'єднувало критичне відношення до поширеної у Львові стихійної експресивної живописності, висока вимогливість до пластичних засобів, особливо до малюнка, тяжіння до картини-роздуму, увага до психологічної виразності. Відбувалось становлення нового типу художнього мислення, з новим розумінням картини драматичного змісту, гострим сюжетом і складним соціально-психологічним образом. Початки такого мислення виявили художники Я.Медвідь (тематична картина), О.Мінько (натюрморт), З.Флінта (краєвид) та ін. Поетику природи пронизливо подає О.Мінько: "Теплий травень" (1981), "Сонячний ранок у полі" (1985). З.Флінту вирізняє об'єктивний і цільний погляд на природне оточення: "Свято урожаю" (1973), "Перші покоси" (1983). Натомість вони тяжіють до портрета, втілення думки про людину як творчу і діяльну особистість. Серед портретів З.Флінти — художники Зиновій Кецало, Андрій Бокотей з сином, Роман Сельський, поет Микола Вінграновський, скульптор Еммануїл Мисько. їхнє мистецтво було співзвучне з часом і мало великий вплив на творчість наступного покоління художників. У їх числі — Л.Серветник-Юрчук, М.Шимчук, В.Рибо-типький. B.BVDHK. Л.Коштуоа. В.Москалюк. Є.Манишин (краєвид), П.Сипняк, О.Скоп, В.Нестеренко, В.Федо-рук, І.Проців, В.Марчак (фігу-ративні сцени).

Львівське товариство художників доповнив М.Бідняк (1930-2002), художник трагічної долі й унікального мистецького обдарування. Він творив у всіх художніх жанрах, але насамперед у сакральному малярстві — "Чорнобильська Богоматір" (Додаток 5, іл. 397).

Крім Львова, склалися нові мистецькі центри на Закарпатті та Буковині. Яскраву сторінку становить мистецтво Закарпатської України. Ця частина України найбільше висунута на захід і межує з Угорщиною, Чехією, Словаччиною, що визначило навчальні орієнтири —

талановита молодь мистецьку освіту здобувала у Будапешті та Празі. Основоположниками закарпатської художньої школи стали Й.Бокшай (1891-1975), А.Ерделі (1891-1955), Е.Грабовський (1892-1955), Ю.Віраг (1880-1949). Троє перших навчались у Будапештській академії мистецтв, Віраг — у Мюнхені та Парижі (Академії Р.Жюльєна). Малювали портрети, краєвиди, картини побутового жанру. Й.Бокшай у ранніх творах звертався до різних жанрів: портрет, краєвид, побутова картина, книжкова та станкова графіка. Із закарпатських художників лише Й.Бокшай у ранньому періоді займався монументальним малярством — розпис плафону кафедрального собору в Ужгороді (1939), де виявилися впливи італійського мистецтва, зокрема Дж. Б.Тьєполо. В 20-х роках з ініціативи Й.Бокшая й А.Ерделі в Береговому та Кошицях (Східна Словаччина) відбулася перша виставка (демонстрували твори Ю.Віраг, Е.Грабовський, Й.Бокшай, А.Ерделі, С.Берегі та ін). Вони організували приватну студію, згодом — Публічну школу рисування (1927). Серед талановитих живописців, які тут навчалися, — А.Коцка, Е.Контратович, З.Шолтес, А.Борецький, А.Добош. Було створено Товариство діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі (1931) — виставки відбувалися в Закарпатті, Празі, Братиславі, Кошицях. Характер живопису був строкатим: вплив формалістичних течій, переважно експресіонізму, сюрреалізму, символізму; водночас міцнів реалізм, що сприяло становленню у 30-х роках Закарпатської школи реалістичного малярства.

А. Ерделі був художником іншого складу. Він вивчав нові досягнення європейського мистецтва. Роками перебував у Парижі, Мюнхені й інших містах, що позначилось на його розумінні пластичних засобів. Проте найважливішим для художника було розуміння засад колористичної гармонії, властивої творчості імпресіоністів і постімпресіоністів. Звідси постає нова естетика художнього твору: святкова декоративність та підкреслена вільність мазка, ніби ескізна незавершеність. Ерделі малював краєвиди, натюрморт, особливо портрети: "Портрет батька" (1926), "Сімейний портрет" (1928), "Художниця Магда М.", "Портрет А.С." (обидва — 1931). В них увага звернена на характер людини, її духовну сутність: "Гуцулки", "Українські жінки", "Цигани".

Закарпатське малярство 1920-1940 pp. складалося поступово, звільняючись від деякого впливу угорського та чеського мистецтва і виростаючи на ґрунті духовної та матеріальної культури свого краю, що надавало йому глибоко національного виразу.

У 30-х роках в мистецтво Закарпаття прийшло молодше покоління, до якого належали А.Коцка, Е.Контратович, А.Борецький, З.Шолтес, Ф.Манайло. Станкові та монументальні картини Ф.Манайла виразно позначені впливами експресіонізму та народного мистецтва.

Після акту приєднання Закарпаття до радянської України (1945) на творчості видатних майстрів відбились нові історичні та соціокультурні зміни. З'явились тематичні картини Е.Контратовича, краєвиди А.Борецького, "Груповий портрет ужгородських художників" А.Ерделі, "Бокораші" та "Великий Верх" Й.Бокшая, сповнена ліричної чарівності "Верховинка" А.Коцки, "Лісоруби" Г.Глюка, "Гуцульська ґражда" Ф.Манайла, які належать до високих творчих досягнень мистецтва краю (Додаток 5, іл. 399,401,402).

Картина Глюка "Лісоруби" — майстерно виконаний твір за пленерним живописним вирішенням і невимушеністю композиції. Картина демонструвалася на багатьох виставках в Україні та за кордоном.

Серед закарпатських художників живописною манерою й епічним вирішенням побутової тематики сучасного села виділявся художник В.Микита, вдумливий психолог-портретист і знавець життя народу: "За щастя внука (у сільському клубі)". До таких тем зверталися А.ПІепа, Е.Медвецька, М.Медвецький.

Художник широкого профілю П.Балла — автор нечастої у мистецтві Закарпаття історичної картини ("Повстання селян у с. Паланки 1703 року").

Майстри краєвиду досягли особливо значних успіхів. У кожного з них розкрились потужні живописні якості, де колір виконував надзвичайно суттєву роль. Пленерне малярство закарпатців, завдячуючи барвистій природі, вирізняло своєрідне, динамічне і безпосереднє сприйняття світу. До групи художників краєвиду належать А.Кашшай, З.Шолтес, В.Габ-да, ІШутєв, Ю.Герц, М.Шубо, М.Сапатюк, Ш.Петкі, А.Мар-тон, В.Бурч, Ю.Сяркевич та ін. Талановитим художником, автором народних сцен та епічних краєвидів був М.Романи-шин ("Свято"). {Додаток 5, іл. 403). Творче життя на початку 50-х років розгорталося в інших обласних центрах. В кожному з них воно набувало своєрідного характеру, спиралось на багатющі традиції народного мистецтва та духовні скарби свого краю.

400. А.Коцка. Верховинка. 1956.

У Івано-Франківську (до 1963 — м. Станіслав) мистецьке життя активізувалося приїжджими з інших областей України художниками. Характер живопису визначила краса природи Карпат, мальовничість життя і побуту гуцулів, героїчна романтика минулого та поетична сучасність. Тут розпочав творчість дисидент-шістдесятник О.Заливаха, котрий пройшов пекло Гулагу. В різних жанрах після закінчення Петербурзької академії мистецтв працював М.Варення: краєвид, портрет, побутова картина, трактовані святко-во-монументалізовано ("Обід пастухів", 1970; "Святкова Верховина", 1977). Близький до нього за інтерпретацією й образним мисленням І.Лобода. Йому властива та ж парадна тональність у портретах, сюжетних композиціях ("Гуцульські килимарки", "На оновленій Верховині"), історичних сценах ("Олекса Довбуш", "Переможці"). Так само різнобічний П.Сахро — у портретах, краєвидах, побутових картинах, з дещо загостреною колористикою та нахилом до декоративізму. Проте це не суперечить романтичним тенденціям, властивим його творчій індивідуальності ("Портрет народного майстра М.Волощука", "Народні майстри Ю. та С. Карпанюки", "З весілля", 1969). Жанр краєвиду особливо розвинули М.Бондаренко, А.Ляшков, Ф.Майко, О.Шеванюк, М.Попов, П.Євсєєв, Б.Голубов, П.Сопільник, П.Боєчко. До лірико-настроєвого образу природи звертається О.Коровай ("Мальовнича Україна", "Груші цвітуть"). М.Фіголю властиве масштабне охоплення природи з грандіозними змінами та динамічним пульсом сьогодення ("Нафтові свердловини"); він автор історичних сцен — "Галич 1221 р. Данило Галицький і новгородський князь Мстислав Удалий". Молодше покоління схильне до синтезу досягнень світового й українського мистецтва (М.Варення Молодший — "Літо. Триптих", "Зустріч").

Творчий колектив Луцька становлять випускники Київського, Львівського й інших художніх закладів освіти. Початок художнього життя у 50-х роках XX ст. розгорнули Д.Латишев, П.Сензюк, А.Ніколаєнко. Чільне місце зайняла тематична картина, звертання до історичного минулого Волині: М.Гевелюк ("Колківська демонстрація", "Хроніка поліського села"). Близькі до нього за характером творчості А.Климов, О.Шмаков, Г.Чорнокнижний; останні двоє подорожували на Камчатку та Чукотку, їхні твори — свідчення пошуків нових засобів і виразнішої образної структури. Волинський краєвид — своєрідний образ природи, наділений поетикою Лесі Українки. Йому повністю відданий О.Байдуков (цикл "Краса рідного краю"). Нове покоління піднімає теми з поглибленою увагою до культури виконання й ускладнення змісту (К.Борисюк "Пам'ять").

У Рівному творче життя зростало з відбудовою міста, яке відроджувалося майже заново, як і Тернопіль. Ядром творчої групи стали випускники Київського художнього інституту. Ритм життя міста програмував творчу діяльність. Ще в 60-х роках тут популярними були мотиви Півночі, сцени з життя камчатських оленярів, які привнесли живописці А.Довженко, В.Крупіна, згодом — Р.Зв'ягінцев. Потім їхні теми були пов'язані з історичними подіями та сучасністю. Засновником Рівненської Спілки художників був В.Колосов.

Тернопільські художники С.Ковальчук, Д.Стецько, Я.Новак, Б.Ткачик, М.Лисак, В.Козловський прагнуть до асоціативно-символічного наповнення змісту. С.Ковальчук піднімає тривожний голос на захист природи ("Пори року", "Ім-провіз", 1999). Творчість Д.Стецька характеризує осягнення глибинної суті національного духу й моральна проблематика ("Пори року", "Скрипаль", "Гречаний мед"), а в історичній темі — глобальність подій ("Хрещені могили"). Я.Новак тяжіє до символічного ускладнення образів, використовуючи фольклор, народну творчість ("Весілля на селі", "Незбагнений апостол", 1999). Б. Ткачик малює землю і людину в органічній єдності ("Діалог з дитинством", "Дерево життя", "Три покоління", 1982). Його груповий портрет "Корифеї землі Тернопільської" (1987) та "Археолог І.Герета" (1988) — це духовний вираз рідної землі. Патріотичне почуття заповнило всю творчість художника: "Голодомор" (1993), "Вічна мелодія", диптих, присвячений І.Миколайчуку (1997), "З домовини встане Україна".

На Буковині активно працював випускник Віденської академії мистецтв Ю.Пігуляк (1845-1919). Він виконав портрети ("Портрет Т.Шевченка", 1889; "Портрет Ю.Федьковича", 1886), краєвиди та сцени з життя гуцулів ("Гуцули", "На перелазі"). Крупнішим художником Буковини був М.Івасюк (1865-1937). Навчався в мистецьких академіях Відня та Мюнхена. Працював у Чернівцях, Львові, Києві. Заснував у Чернівцях першу художню школу (1899-1908). Займався історичним, побутовим малярством, портретами. Автор картин на теми історії України: "Битва під Хотином" (1903), "Богун під Берестечком" (1919). Його відома картина "В'їзд Богдана Хмельницького у Київ" (1892-1912) радше парадно-тріумфальна, створена під значним впливом польського художника Яна Ма-тейка. Високі художні якості притаманні картинам Івасюка на побутову тематику: "Гуцулка під деревом", "Мати" (1908). Чільне місце в художньому житті Буковини належить І.Беклемішевій. її творчі інтереси виражені в краєвиді ("Гірський гомін", "Стара фортеця", "Червоні буки"). В інших художників природа набувала різноманіття образного вираження: емоційного загострення (Е.Нейман), лірико-споглядального характеру (І.Холоменюк, В.Санжаров). Портретний жанр успішніше виявлений у творчості В.Симоненка ("Портрет композитора С.Сабодаша", "Портрет художника ОЛлаксія").

Висока культура українського живопису завжди спиралася на досягнення європейського мистецтва та глибокі національні традиції.

Є люди, котрі, як далека зірка, випромінюють світло. Доля подарувала мені десять років творчої співпраці з професором Дмитром Петровичем Крвавичем — надзвичайно цікавою, шляхетною людиною. Його енциклопедичні бесіди захоплювали. Приваблювали глибина змісту, теоретичні узагальнення, широта інтересів не лише професійних (скульптура), а й у галузі музики, театру, літератури, поезії (яку він знав і натхненно декламував). КНИГА була його пристрастю.

Професор Д. Крвавич одним з перших підтримав ідею і проект видання "Українського мистецтва". Розмова про це відбулася ще під час спільної роботи над посібником "Українська культура: історія і сучасність" (Львів, "Світ", 1994), який вміщує окремий розділ з мистецтва, де на моє запрошення він підготував розділ "Скульптура."

Як багаторічний проректор з наукової роботи Львівської академії мистецтв (ЛАМ, тепер — Національна) він глибоко усвідомлював необхідність видання "Українського мистецтва" для вищої школи. Проект підтримали професори Е.Мисько (тодішній ректор ЛАМ), В.Овсійчук (завідувач відділу мистецтвознавства Інституту народознавства НАН України, викладач ЛАМ), С.Павлюк (директор Інституту народознавства).

Авторський колектив об'єднався, працюючи на стику філософських аспектів мистецтва (С.Черепанова), мистецтвознавства, художніх ідей у пластиці (Д.Крвавич) та малярстві (В.Овсійчук). Часто збирались "втрій-ко", як говорив Дмитро Петрович, — натхненник нашої спільної роботи. Він не просто об'єднував авторський колектив, а був його душею і порадником, інтелігентно залагоджував різні проблеми, що звичайно виникали.

Два чинники визначали життєве кредо професора: Родина і Україна. Він створив свою Україну у вимірі Вічності (понад 90 скульптурних творів). З-поміж них вирізняються монументальні, зокрема, у Львові — пам'ятники Маркіяну Шашкевичу (1989); Михайлові Грушевському (1994; у співавт.). (Додаток 4, іл. 341, 342). Відомі його скульптурні композиції — "Козак Мамай" (1959, приватна збірка); "Мир" (гіпс тонований, Львівська галерея мистецтв). Привертають увагу опоетизовані жіночі образи — "Ранок: Голова дівчини" (1959, майоліка; Національний художній музей, Київ); "Спогад: Голова" (1963, майоліка; Івано-Франківський художній музей); "Оля: Голова" (1964, гіпс тонований; власність автора) та ін.

Плідні здобутки характеризують професора і в галузі теорії мистецтва (понад 85 наукових праць). Йому присвячена перша книга серії "Славетні галичани", започаткована видавництвом "Вільна Україна" (В.Грабовський. Крвавич. — Львів, 1997). Зовнішність професора, мужня статура, особлива життєва мудрість приваблювали колег-митців, які створювали його портрети: скульптурний (1960) виконав Еммануїл Ми-сько, живописний (1985) — Данило Довбошинський. (Додаток: 5, іл. 394).

Педагогічна діяльність професора Дмитра Крвавича заслуговує на окреме дослідження. Він творчо реалізував педагогічні принципи: "Учителю, виховай учня, щоб було у кого навчатися", та особливо — "Відкрий Людину". В числі його учнів — А.Бокотей, Б.Галицький, А.Галян, Б.Гладкий, Р.Головач, Б.Дубровін, О.Євтушенко, Д.Журавльов, Є.Зібров, О.Капустяк, І.Козлик, І.Колісник, Г.Кудлаєнко, В.Лютий, М.Обезюк, В.Одрехівський, І.Чумак. Упродовж років співпрацювали з ним його учні, нині відомі скульптори М.Посікіра та Л.Яремчук.

Дмитро Петрович працював до останнього дня. Ще першого квітня 2005 р. ми бачились (він перебував на лікуванні у шпиталі о. Андрея Шептицького), узгоджували деякі питання видання третьої частини посібника. Призначили наступну зустріч за два дні. Та, на превеликий жаль, 2 квітня 2005 р. професор завершив свій життєвий шлях.

Тепер ми особливо відчуваємо відсутність нашого колеги. Однак пам'ять про нього допомагає в подальшій роботі.
← prev content next →