Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність (2004)

10.1. Теоретичні засади державного регулювання інвестиційних процесів

Економічна теорія й практика країн із ринковою економікою виробили різноманітні комплекси заходів, що стимулюють інвестиційний попит та пропозицію. Залежно від стану економіки (стадії циклу, рівня інфляції, дефіцитності державного бюджету тощо) застосовувалися ті чи інші концепції регулювання. При цьому будь-яка концепція базується на цільових настановах двох рівнів: кінцевих цілях (зростання національного доходу, зайнятість, темпи інфляції тощо) і проміжних (співвідношення між попитом і пропозицією на капітал, процентні ставки, динаміка грошової маси і т. ін.).

Концептуальні основи державного регулювання інвестиційних процесів у країнах із ринковою економікою змінювалися й розвивалися під впливом розвитку економічної теорії, яка базувалася на класичній, неокласичній, кейнсіанській, та інших моделях механізму ринкового регулювання національної економіки.

Зокрема, класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом (1723-1790) і Давидом Рікардо (1772-1823), справила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики держави. Універсальність та космополітичність класичної теорії (характеристика якісних основ ринкової економіки — вартість, ціни, доходів, інвестицій та інших джерел, доведення об’єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва) забезпечували її виняткову увагу у будь-якій країні, хоч особливості економічного розвитку кожної з них сприяли її модифікації. Класичні доктрини набули розвитку у працях “економістів нової хвилі” Сея, Лодердєйла, Мальтуса, Сенсора, Бастіа, Мілля та інших, які висвітлили проблеми відповідного етапу розвитку суспільства. їх особистий внесок у теорію інвестицій полягає у визначенні ролі держави у регулюванні інвестицій та інвестиційних процесів, зокрема:

- Жон Батист Сея (1767-1832) трансформував теорію про трудове походження багатства в теорію трьох факторів виробництва: людина, капітал та земля — основні агенти виробництва, чинники зростання багатства у суспільстві. На думку Сея, збільшення пропозиції є передумовою зростання попиту. На підставі ринкових законів Сея, згідно з якими врівноважування економіки відбувається через ціноутворення, він формулює свою доктрину щодо державного регулювання економки, а саме: завданням доброго уряду є стимулювання виробництва, а поганого — попиту, бо проблема попиту вирішується разом з отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво [6, с. 27-28].

- Длсеймс Лодердейл (1759-1839), його суттєвим внеском у теорію інвестицій було визнання ролі реальних доходів у процесі інвестування та визначення порядку формування сукупного попиту, раціонального та рівномірного його розподілу між верствами населення, а також впливу фіскальної політики держави на сукупний попит і привернення уваги до проблеми науково-технічного прогресу як чинника інвестицій [6, с. 32].

- Томас Мальтус (1766-1834І як і всі тогочасні економісти приділяв велику увагу проблемі впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток. Обстоюючи право на вільне підприємництво як основну умову саморегулювання економіки, Мальту водночас був прихильником втручання держави у сферу міжнародної торгівлі. У вільній торгівлі він передбачає загрозу для нормальної дії механізмів саморегулювання інвестиційних процесів, оскільки приплив імпортних товарів негативно впливає на прибутковість національних галузей. Мальтус пропонує контролювати рух товарів між країнами, забезпечуючи розвиток власної економіки, але не стримувати імміграції інвестиційних товарів і капіталів. Іноземні інвестиції, на думку Мальтуса, є стабілізатором, що забезпечує вирівнювання коливань попиту на інвестиційні товари. їх немає необхідності регулювати, оскільки вони припливають у пошуках високої норми прибутку. Однак держава повинна обережно ставитися до іноземних капіталів, особливо до відпливу таких, що загрожує балансу попиту на капітал [6, с. 36-37].

- Джеймс Мілль (1773-1836). Особистий внесок Мілля в теорію інвестицій полягає у визначенні ролі держави в регулюванні інвестицій та інвестиційних процесів, зокрема, через грошову політика держави він виходив із .нейтральності грошей, стверджуючи, що вони лише беруть участь у перерозподілі доходів і не впливають на інвестиції. Гроші не є капіталом — і не виконують, на думку Мілля, жодної функції капіталу. Тому й банківський кредит покликаний лише “переказувати” капітали з однієї сфери в іншу. Але стосовно інфляції, Мілль погоджується, що вона є суттєвим чинником капіталоутворення. Він аналізує можливість застосування інфляційних заходів для регулювання інвестиційних потоків, спрямування їх у необхідне русло. Мілль зазначає, що конвертована валюта не може випускатись в обіг понад міру, бо зростатимуть ціни, що спричинятиме компенсуючий відтік золота. Неконвертовану валюту можна емітувати у надлишковій кількості, її здешевлення стимулюватиме інвестування й спадання ціни кредитних грошей, тобто зниження ставки процента. Інфляція підвищує норму процента тоді, коли її спричинено державними витратами, що фінансуються за рахунок випуску неконвертованих паперових грошей, але одночасно додатковий банківський кредит або приплив золота веде до зниження норми процента. Обсяги кредитних операцій і інвестицій зростають, якщо норма процента знижується. У точці рівноваги ринкова норма процента й прибутку на капітал вирівнюються, забезпечуючи стабілізацію інвестиційних процесів. Отже, неконвертована валюта може бути використана державою з метою валютного регулювання ставки процента. Коли виробниче нагромадження створює надлишок виробничих потужностей і обсяги виробництва збільшуються, виникає загроза кризи надвиробництва. Запобігти їй держава може, компенсуючи за рахунок державних витрат брак грошей в обігу, забезпечуючи платоспроможний попит. Мілль наголошує, що державні витрати, наприклад, інвестиції у сферу виробництва засобів виробництва, можуть також забезпечувати формування бажаної суспільно-економічної структури, пожвавлення процесу інвестування. Спочатку він поділяв думку Рікардо, що воєнні витрати не стимулюють розвитку економіки. Та згодом, спостерігаючи зростання добробуту в період наполеонівських війн, він почав пояснювати цей парадокс із погляду руху інвестицій. Мілль указує на те, що ефективність державних інвестицій зростає під час воєн і екстремальних ситуацій, стимулюючи зростання національного доходу (та всіх видів доходів). Водночас збільшують й ефективність приватних інвестицій: приватні капітали, які могли б бути експортованими за кордон не витискаються, а навпаки “втягуються” у національну економіку. Це відбувається навіть тоді, коли доходи у зв’язку зі зростанням зайнятості не зростають і спадає прибутковість капіталів, бо в такому разі держава вживає особливих протекціоністських заходів для запобігання відпливу капіталів. Використання державою протекціоністських обмежувальних правил та методів валютно-кредитного регулювання він пропонує застосовувати в числі інших важелів впливу держави на інвестиції. Одним із найважливіших таких важелів, за Міллем, є оподаткування, яке зумовлює підвищення цін і звужує попит. Він пише, що якби можна було відокремити споживання від інвестицій, то податок на споживчі товари був би бажанішим, ніж податок на доходи. Але оскільки цього зробити не можна, не зруйнувавши основи інвестування, необхідно шукати інших шляхів поповнення бюджету, наприклад використовуючи прогресивне оподаткування надмірних нетрудових доходів (ренти, процента тощо) [6, с. 42-43].

У другій половині XIX ст. та на початку XX ст. спостерігається трансформація класичної інвестиційної концепції у нові неокласичні теорії. Зокрема, у 20-х роках в США з’явилась група економістів-прихильників ідеї стабілізації економіки через регулювання інвестиційного циклу за допомогою виваженої кредитно- грошової політики, лідером якої був Ірвінг Фішер (1867-1946). У своїх працях Фішер зазначає, що на економіку впливають зовнішні щодо дії ринкових сил чинники — передусім державні грошові інститути, які формують грошову масу. Держава, змішуючи обсяги пропозиції грошей, здатна впливати на ставки доходності, тим самим посилюючи “ефект доходів” щодо “ефекту заміщення”. Фішер розкриває механізм впливу грошової маси на розміри заощаджень: пропозиція грошей у короткостроковому періоді знижує розміри процентних ставок, але протягом більш тривалого часу збільшення кількості грошей в обігу призводить до “розкручування” інфляції і спричиняється до зростання процентних ставок. Водночас, інфляція спонукає до негайного споживання, звужуючи обсяги заощаджень, і, руйнуючи основи майбутнього інвестування.

Фішер уперше докладно описав зв’язок між процентною ставкою й темпами інфляції. Він показав, що прогнозоване зростання рівня інфляції призводить до пропорційного зростання процентних ставок і, навпаки, зниження прогнозованого рівня інфляції веде до зниження рівня процентних ставок. Ця закономірність отримала назву “ефекту Фішера”. Згортання інвестиційного потенціалу суспільства й сповільнення темпів економічного зростання внаслідок розширювальної грошової політики держави та інфляції згодом назвали “правилом Фішера” [6, с. 70-72].

На основі класичних та неокласичних теорій на початку XX ст. була започаткована доктрина економічного регулювання державою економіки, зокрема, у працях Д. Гобсона, А. Пігу, Р. Хоутрі та інших.

У працях Джона Гобсона (1858-1940) розкрита функція держави на інвестиційному ринку — суспільство не може регулювати споживання, але воно може впливати на доходи, зрівнюючи їх для запобігання нераціональному, марнотратному споживанню заможних верств населення. Перерозподіляючи доходи держава може фіскальними та регламентуючими методами. Останнє стосується визначення й законодавчого затвердження мінімального рівня заробітної плати. Витрати держави на соціальну допомогу сприяють розширенню кола споживачів традиційних товарів, а також збільшенню заощаджень. Держава також повинна створювати додаткові робочі місця й інвестувати створення для неї галузей виробництва. Отже, Гобсон уважав, що держава може й повинна створювати умови, які б сприяли розвитку інвестиційних процесів.

АртурПігу (1877-1959) визначає за неможливе втручання держави в економіку на мікроекономічному рівні і формулює теорію “зовнішніх ефектів”, відповідно до якої руйнування ринкових механізмів відбувається під впливом зовнішніх щодо економіки чинників, дію котрих зумовлено розбіжністю приватних та суспільних інтересів, розбіжністю інтересів фірм та суспільства у цілому. Формою прояву таких розбіжностей є суперечність між прибутками та національним доходом. Ці зовнішні чинники утворюють середовище, що в ньому функціонує економіка. Пігу доводить, що держава може впливати на них, не гальмуючи вільної дії ринкових механізмів і стимулюючи економічний розвиток.

Таким чином, у центрі уваги Пігу опиняються інвестиційні процеси, інтенсивність яких зумовлює відповідний рівень, економічного зростання. Тому він досліджує проблему формування державного середовища. Як засоби впливу на формування відповідного інвестиційного середовища він розглядає непрямі — грошову сферу, перерозподіл доходів за допомогою фіскальних засобів, субсидування розвитку перспективних галузей і капіталовкладення за рахунок бюджетних витрат, а також прямі — використання державою “зовнішніх ефектів” через адміністративний вплив: контроль за ціноутворенням і встановлення квот та тарифів із метою обмеження влади монополій на ринку.

Ральф Хоутрі (1879-1975), інший представник неокласичної теорії вважав, що основою економічної системи будь-якої країни є грошово-кредитна політика, а щоб така політика була ефективною, необхідний контроль держави передусім за діяльністю банків.

Ральф Хоутрі визначав, що грошово-кредитна політика держави має бути гнучкою: ні надто експансіоністською, ні надто обмежувальною. Дійовими чинниками такої політики мають бути: інвестиційна діяльність самої держави; надання державою кредитів комерційним банкам під регульовану ставку відсотку; політика високого рівня заробітної плати, що має забезпечити пропорційно більший приплив грошей і пропорційно вищі прибутки і ціни; перерозподільна політика держави, що має сприяти частковому вирівнюванню доходів. Політика у сфері заробітної плати та кредитно-грошова політика мають бути взаємопов’язані одна з одною бо тільки за рахунок стабілізації процесів інвестування, можна забезпечити грошову рівновагу й стабільність заробітної плати та цін.

Таким чином, майже всі представники неокласичного напрямку початку XX ст. визнавали, що в центр економічного розвитку треба покласти інвестиційні процеси, які саморегулюванню не піддаються, а потребують координуючого втручання з боку держави.

Вагомого значення проблемі державного регулювання інвестиційних процесів і формування інвестиційного середовища за умов кризового розвитку надав Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Провідна ідея теорії Кейнса — необхідність державного регулювання капіталістичної економіки, зокрема свідомого створення макроекономічних умов для економічного зростання через формування економічних механізмів залучення інвестицій у національне господарство. Він не заперечує впливу меркантилізму на його концепцію державного регулювання економічних процесів: як і меркантилісти, він розглядає збільшення маси грошей в обігу, як засіб їхнього здешевлення і відповідно зниження ставок

процента; схвалює зростання цін як засіб стимулювання розвитку торгівлі й виробництва; стверджує, що недостатня кількість грошей в обігу породжує безробіття й скорочення виробництва; підносить проблеми економічної політики до національного рівня.

Кейнс уперше вказує на необхідність стимулювання інвестиційного процесу шляхом втручання держави в економіку через стимулювання ефективного попиту. Узявши як засадну тезу те, що визначальною складовою ефективного попиту є інвестиційний попит (виробниче споживання), Кейнс пропонує впливати на інвестиційні процеси за допомогою грошово-кредитної та бюджетної політики.

Грошово-кредитна політика, за Кейнсом, має, базуватись на врахуванні “ефекту Фішера, включаючи заходи, спрямовані на створення ілюзії підвищення норми прибутку, щоб сприяти інвестуванню заощаджень, а саме:

- помірне нарощування інфляції методом грошових шоків, що забезпечує знецінення заощаджень та створює ілюзію збільшення доходу на інвестовані кошти, а з іншого боку, внаслідок інфляційного очікування, сприяє зростанню поточного споживання;

- планове зниження норми процента через штучне зниження й фіксацію норми процента на державні кредитні засоби (Кейнс не виключав, що коли зниження ставки процента відбуватиметься одночасно зі збільшенням грошової маси, може виникнути “пастка ліквідності”, тобто спрацює правило Фішера).

Бюджетні методи, які є складовою економічної програми, Кейнс пов’язує зі збільшенням державних витрат та зменшенням доходів бюджету (дефіцит державного бюджету). Він пропонує:

- використовувати стимулюючу щодо підприємців, що здійснюють інвестування, систему оподаткування;

- нарощувати державні інвестиції у пріоритетні галузі (такі, що стимулюють розвиток інших виробництв) за рахунок витрат бюджету;

- створити систему держзамовлень і держзакупівель, що дало б можливість підприємцеві прогнозувати наслідки своєї діяльності;

- здійснювати державне субсидування корпорацій з метою стимулювання інвестицій;

- розвивати державну позичкову систему, яка уможливлювала б вплив на ставку процента;

- розвивати та підтримувати систему суспільних робіт (навіть щодо “паразитуючих” виробництв, особливо виробництва озброєння).

Як важливий фактор стимулювання інвестиційної діяльності, Кейнс розглядає споживчий попит, а тому завданням державної політики вважає виховання нових потреб, особливо в заможних верств населення. З цією метою він пропонує створити цілу індустрію, підпорядковану ідеології економічного відродження (пропаганда через засоби масової інформації, кіно індустрія, освітні заклади тощо).

Значну роль у макроекономічній моделі Кейнса відіграє механізм інвестиційного мультиплікатора.

Мультиплікатор — це відношення обсягів доходів до обсягів інвестицій. Інвестиційний-мультиплікатор саме і є показником зростання попиту та відповідно й доходів зі збільшенням інвестицій. Таким чином, Кейнс формулює правило:

- будь-який новий приріст інвестицій автоматично забезпечує приріст сукупних доходів, що в них частка заощаджень зростає переважаючими темпами стосовно частки, котра споживається, а отже забезпечується основа майбутніх інвестицій.

На думку Кейнса, мультиплікатор дає змогу оцінити ефект від державного стимулювання, тобто державних витрат. Стимулюючий ефект мультиплікатора залежить від багатьох факторів. Так, якщо збільшуються податки, то розміри віддачі державних витрат знижуються. Якщо імпорт є досить значним, то частина “нових” доходів уходить за кордон, зростає ймовірність дефіциту платіжного балансу.

Оскільки за Кейнсом, інвестиційна діяльність є менш стабільною, сильніше впорядкованою зовнішнім впливам, ніж сфера попиту, то приймаючи рішення з макроекономічного регулювання, економічну політику слід будувати саме на дії мультиплікаторних зв’язків [6, с. 92-96].

Окрім названих напрямків розвитку економічної науки в сучасних умовах у практиці державного регулювання інвестиційних процесів, використовуються й інші пропозиції, сформульовані в рамках різноманітних економічних теорій. Усі вони свідчать про те, що ефективність регулювання в умовах ринкової економіки визначається переважно кон’юнктурою інвестиційних ринків, що склалася, та очікуваною (прогнозованою), які в широкому розумінні слід розглядати як сукупність ринків інвестицій

(процеси накопичення й використання ресурсів) і ринків інвестиційних товарів (здебільшого процесів емісії й розміщення фінансових активів). У зв’язку з цим, та чи інша модель системи державного регулювання інвестиційної діяльності має застосовуватися залежно від кон’юнктури інвестиційних ринків.

Теоретична й практична .цінність систем державного регулювання, апробованих у країнах із ринковою економікою, є для України дуже важливою. Однак, перехідний характер української економіки має свої специфічні особливості, які роблять неможливим наслідування досвіду становлення ринкових відносин у передових країнах світу й подолання негативних наслідків кризових явищ. В умовах реформування економіки в Україні мають бути розроблені свої власні механізми державного регулювання інвестиційних процесів, орієнтовані на створення правових основ функціонування на ринку капіталу, формування стратегічних та тактичних цілей і пріоритетів, додержання соціальних цінностей, дотримання спрямованості інвестицій на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції, частковий перерозподіл доходів галузей і виробництв, регулювання зовнішніх інвестицій і валютного ринку, спрямування інвестицій на розвиток економіки і повну зайнятість.