Козик В.В. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини (2003)

1.5. Міжнародна торгівля товарами

1.5.1. Суть, види та показники світової торгівлі

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) У даній країні.

2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3. Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків. У обсяг імпорту входить:

1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних

документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру — систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для після продажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов'язково спеціалізованими).

Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.

Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, серед яких основними є її обсяг, динаміка експорту та імпорту, товарна та географічна структура.

Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов'язаний доставити товар У порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ ( CIF - Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт"));

при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.

За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхування вантажів.

Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірювання (барелях, бушелях, мішках).

Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньоторговельного товарообороту. Зовнішньоторговельний товарооборот країни — це сума її експорту та імпорту. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від'ємним), коли ситуація протилежна. Покривають негативне сальдо торгового балансу золотом або конвертованою валютою.

Якщо вимірювання ведеться у натуральних одиницях, динаміка зовнішньоторговельного товарообороту виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. Ці індекси відображають тенденції в зміні обсягів реальних мас товарів.

На вартісні показнику впливають ціни. Тому вартість, наприклад, експорту може зменшитись, навіть якщо збільшуються фізичні обсяги проданих товарів, коли ціни на них знизились. І навпаки, збільшення вартісних показників зовнішньоторговельного товарообігу може відображати не фізичне збільшення торгівлі, а зростання товарних цін.

Географічна структура міжнародної торгівлі — це розподіл торговельних потоків між окремими країнами та їх групами, виділеними за територіальною або організаційною ознаками. Наприклад, Азія, Африка, Європа, Америка — за територіальною ознакою; країни ЄС, країни НАФТА, країни МЕРКОСУР тощо — за організаційною ознакою.

Товарна структура міжнародної торгівлі характеризує товарне наповнення експорту та імпорту (сільськогосподарські продукти, продукти видобувної промисловості, промислові товари тощо).

Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі країни у міжнародних економічних відносинах. Для її оцінки використовуються такі показники:

а) експортна квота;

б) імпортна квота;

в) структура експорту;

г) структура імпорту;

д) порівняльне відношення частки країни у світовому виробництві ВВП/ВНП та її частки у світовій торгівлі.

Експортна квота відображає відношення обсягу експортованих товарів і послуг до ВВП/ВНП. На рівні галузі — це питома вага експортованих галуззю товарів і послуг в їх загальному обсязі.

Імпортна квота — це відношення обсягу імпорту до ВВП/ВНП. Питома вага експорту та імпорту у ВВП/ВНП є кількісним індикатором відкритості економіки у першому наближенні. Комплекснішим показником відкритості вважають зовнішньоторговельну квоту. Вона виражається відношенням обсягу зовнішньоторговельного обороту до ВВП/ВНП.

Структура експорту — це відношення або питома вага експортованих товарів за видами і ступенем їх перероблення. Цей показник характеризує спрямованість експорту (сировинна, машинно-технологічна тощо) та роль країни в міжнародній галузевій спеціалізації.

Структура імпорту характеризує склад і відношення обсягів сировини і готової кінцевої продукції, які ввозяться в країну.

Показник порівняльного відношення частки країни в світовому виробництві ВВП/ВНП та її частка в світовій торгівлі характеризують відповідність вироблених товарів світовому рівню якості та рівень розвитку галузі. Так, якщо частка країни у світовому виробництві певного виду товару становить 5 %, а частка у світовій торгівлі цим видом товару 1 %, то це свідчить про невідповідність якості цього виду товару світовим вимогам, а отже, і про низький рівень розвитку галузі загалом.

1.5.2. Динаміка та тенденції світової зовнішньої торгівлі

Зовнішня торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною. Це зумовлено значною мірою розвитком спеціалізації та ко- оперування виробництва в міжнародному масштабі, скасуванням багатьох обмежень у міжнародній торгівлі, високими темпами розвитку "нових індустріальних країн".

Панівні позиції у світовій торгівлі займають розвинуті країни. На їх частку припадає 2/3 обсягу експорту і така ж частка імпорту. Відповідно на країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою припадає близько 1/3 світових експорту та імпорту.

Найбільшими експортерами світу є Німеччина, США, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія.

Незважаючи на загальну тенденцію до зростання, у міжнародній торгівлі відзначаються значні коливання, що зумовлено економічними кризами, загостренням енергетичної кризи, нестачею сировини та іншими проблемами. Так, у 1991 р. темпи зростання становили 2,9 %, у 1992 р. — 5,2 %, у 1993 р. — 3,9 %, у 1994 р. — 9,2 %.

Стабільне та стійке зростання міжнародної торгівлі зумовлюється багатьма чинниками, основними з яких є:

а) розвиток та поглиблення міжнародного поділу праці й інтернаціоналізація виробництва;

б) зростання торговельно-економічної інтеграції з формуванням спільних ринків, зон вільної торгівлі тощо;

в) лібералізація міжнародної торгівлі;

г) науково-технічна революція;

д) формування у країнах з перехідною економікою економічних моделей, орієнтованих на зовнішній ринок.

Зовнішня торгівля на сучасному етапі перетворилася на важливу сферу економіки будь-якої країни. Збільшується її вплив на світовий економічний розвиток.

Роль зовнішньої торгівлі в економіці кожної країни зростає, незважаючи на те, що міжнародні торговельні зв'язки нестійкі. Внаслідок цього в структурі товарообороту та в напрямках зовнішньоторговельних потоків постійно відбуваються зміни.

Сьогодні в міжнародній торгівлі суттєво скорочується питома вага сировини і різко підвищується частка готових виробів. В таких країнах, як Німеччина та Японія, частка готової продукції в експорті становить близько 90 %. Загалом у товарній структурі світового експорту понад 2/3 — це продукція обробної промисловості, причому її питома вага постійно зростає, а менш ніж 1/3 — сировина і продовольчі товари.

Високими темпами зростає міжнародна торгівля машинами і обладнанням, продукцією електротехнічної промисловості.

В експорті дедалі більшого значення набуває наукомістка продукція. Це спричинило розширення торгівлі послугами. Темпи зростання торгівлі послугами у 90-ті роки значно перевищили темпи зростання міжнародної торгівлі "видимими" товарами. Експорт — імпорт послуг стимулює міжнародну торгівлю товарами виробничого характеру.

Характерною рисою сучасного етапу є збільшення частки торгівлі індустріальних країн між собою. На неї припадає понад 70 % всесвітньої торгівлі. Частка країн, що розвиваються, у світовій торгівлі не досягає і 20 %. Економічно менш розвинуті країни намагаються посилити свої позиції в світовій торгівлі, диверсифікуючи її, тобто одночасно розвиваючи багато її напрямків та розширюючи асортимент товарів.

Важливого значення в сучасних умовах набуває торгівля патентами, ліцензіями, ноу-хау та іншими експертними документами і пов'язаний з нею обіг товарів, послуг, капіталів.

1.5.3. Типи зовнішньоторговельної політики держав

Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавчо встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин. Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

• політика вільної торгівлі;

• політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям

витримувати конкуренцію.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

• селективний — скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

• галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

• колективний — проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

• прихований — здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн і груп товарів.

Станом на липень 1997 р. Україна уклала угоди про вільну торгівлю з такими країнами [15, с.19]:

а) ратифіковано обома сторонами — Білорусь, Росія;

б) ратифіковано Україною — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Туркменістан, Узбекистан;

в) не ратифіковано — Казахстан, Литва.

Країни, з якими Україна уклала торгово-економічні угоди з встановленням режиму найбільшого сприяння, або національного режиму:

а) ратифіковано обома сторонами — Австрія, Болгарія, Греція, Естонія, Єгипет, Індія, Китай, Туреччина;

б) ратифіковано Україною — Алжир, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Великобританія, В'єтнам, Гвінея, Німеччина, Данія, Ізраїль, Польща, Індонезія, Італія, Канада, Лівія, Нідерланди, Південна Корея, Словенія, Франція, Швейцарія, Югославія;

в) не ратифіковано — Білорусь, Угорщина, Грузія, Об'єднані Арабські Емірати, КНДР, Ліван, Латвія, Литва, Молдова, Монголія, Румунія, Словаччина, Туніс, Фінляндія, Хорватія, Чехія.

Крім того, укладені контингентні угоди з Киргизстаном, Туркменістаном, Росією, Узбекистаном, які передбачають, що режим вільної торгівлі не поширюється на певні групи товарів.

Незважаючи на це, порівняно з іншими країнами колишнього соціалістичного табору економіка України є найменш відкритою, що підтверджують дослідження.

У 1996 р. Центральноєвропейський університет проаналізував відкритість економік нових незалежних держав. Дані наведено у табл. 1.5.1. Відкритість економіки — це відношення сумарного обсягу експорту, імпорту і не факторингових послуг до ВНП (%).



Дані таблиці свідчать, що Україна станом на 1994 р. знаходилася на останньому місці за темпами зростання відкритості економіки. Але сучасна економічна політика уряду України свідчить про прийнятий курс на відкритість економіки та широку інтеграцію у світове господарство.

1.5.4. Економічні наслідки протекціоністської політики

Проведемо простий аналіз попиту та пропозиції для дослідження економічних наслідків введення захисних тарифів на який-не-будь товар X. Розглянемо три стадії моделі (рис. 1.5.1):

1) до початку торгівлі, коли товар продукується та споживається лише усередині країни;

2) за умови вільної торгівлі, коли імпорт товару з-за кордону нічим не обмежується;



3) після введення імпортного тарифу.

До початку торгівлі. Країна продукує та споживає товар X, у виробництві якого вона не має порівняльних переваг, у точці С. Лініями Dd та Sd показано внутрішні попит та пропозицію товару. За умови відсутності торгівлі внутрішня ціна та обсяги виробництва товару X відповідно становитимуть OPd та OQ3.

За умови вільної торгівлі. Країна відкрита для світової торгівлі і тому інші країни, які мають порівняльні переваги у виробництві товару X та домінують на світовому ринку, починають продавати свої товари X у цій країні за світовою ціною OPw, нижчою, ніж внутрішня ціна.

Оскільки світовий ринок може постачати у дану країну необмежену кількість товару X за ціною OPw, лінія пропозиції буде мати вигляд горизонтальної прямої Sd+W, яка покаже обсяг товару, доступний покупцям даної країни як із внутрішніх, так і з зовнішніх Джерел. Попит дорівнює пропозиції в умовах вільної торгівлі у точці А, причому внутрішнє споживання становитиме OQ5, внутрішнє виробництво — OQV а різниця між цими двома значеннями — Q,Q5 — це обсяг імпорту. Отже, в результаті імпорту внутрішня ціна товару впала з рівня OPd до рівня OPw, а місцеві виробники продають на Q1Q3 товару менше, ніж до початку торгівлі.

Після введення тарифу. Уряд для захисту національних виробників, які втрачають прибутки через наплив дешевих товарів з-за кордону, вводить імпортний тариф на кожну одиницю товару X, у

розмірі P1Pw+t. Цей крок призведе до зростання внутрішньої ціни з ОРш до OPw+t і буде мати цілу низку наслідків. Крива сукупної пропозиції переміщається догори на значення введеного тарифу (t) на рівень Sd+w+t. За нового рівня пропозиції внутрішній попит дорівнює сукупній (внутрішній та зовнішній) пропозиції у точці В, у якій під захистом імпортного тарифу внутрішнє виробництво збільшується на QXQ2, а внутрішнє споживання зменшується на QtQb. Імпорт скорочується з QjQ5 до Q2QV Отже, в результаті введення тарифу зменшилося внутрішнє виробництво товару X, що, своєю чергою, призвело до скорочення імпорту.

До введення імпортних тарифів споживчий надлишок, тобто вигода від придбання товарів за ціною Р , дорівнював площі трикутника ADPw, отже споживачі могли споживати товар у будь-яких кількостях, обмежених кривою сукупних внутрішньої та зовнішньої пропозиції і кривою внутрішнього попиту. Внаслідок того, що крива пропозиції Sd після оподаткування імпорту тарифом перемістилась догори на значення тарифу t, надлишок споживання обмежується лише трикутником BDPw+t. Скорочення споживчого надлишку дорівнює заштрихованій ділянці (а + Ь + с + d). Це те, що втрачають покупці внаслідок зменшення споживчого надлишку, або чисті загальні втрати споживача від введення імпортного тарифу.

Ці втрати частково компенсуються за рахунок вигоди, яку отримують від введення мита держава та вітчизняні виробники товару X. Держава акумулює у державному бюджеті додаткові доходи, отримані внаслідок обкладання імпорту митом. Ці доходи розраховуються як добуток розміру імпорту країни після введення тарифу та роз- міру мита, і графічно зображаються прямокутником с на рис. 1.5.1. Ці доходи від мита, за суттю, є перерозподілом доходу від споживача до держави і не впливають на економічний добробут держави: вона виграє те, що втрачає споживач. Доходи переміщаються із приватного сектора у державний.

Вітчизняні виробники товару X, на яких мито не поширюється, реалізують свою продукцію за вищою ціною OPw+t. Оскільки ця ціна вища від світової ціни OPw, вітчизняні виробники піднімаються догори по кривій пропозиції Sd, збільшивши вітчизняне виробництво з OQ1 до OQ2. Вони скористаються як вищою ціною, так і більшим обсягом продаж. Отже, вони отримають додатковий дохід, який розраховується як різниця між додатковим прибутком, що одержать виробники внаслідок введення імпортного тарифу, та додатковими витратами на виробництво додаткової кількості товару-Цей дохід має вигляд трапеції а на рис. 1.5.1.

Втрати споживчого надлишку, які дорівнюють сумі площ трикутників (b + d), нічим не компенсуються і є чистими втратами держави.

Площа трикутника b показує додаткові витрати виробництва продукції X в обсягу (Q2 - Q1). Зі зростанням захисту внутрішнього ринку за допомогою тарифів усе більша кількість ресурсів, не призначених спеціально для виробництва товару X, використовується для його виробництва. Це призводить до вищих витрат виробництва порівняно з тими, які б мала країна, купуючи товар X за світовою ціною ОРт в іноземного виробника. З рис. 1.5.1 зрозуміло, що затрати на збільшення внутрішнього виробництва товару X з OQ1 до OQ2зростають вздовж кривої Sd з ОРшрр OPw+tза одиницю. Проте такого ж збільшення пропозиції можна досягти за рахунок поставки з-за кордону додаткової (Q2 - Qx) кількості товару вздовж кривої Sd+w за ціною OPw за одиницю. Отже, втрати економіки зображені трикутником b. Площа трикутника d показує чисті втрати споживчого надлишку, зв'язані зі скороченням споживання з OQS до OQ1, оскільки вища ціна OPw+t змусить покупців пересувати догори по кривій попиту Dd. Вітчизняні споживачі постраждають через введення мита: вони платитимуть на PwPw+t більше за кожну одиницю товару X.

Крім того, постраждають іноземні виробники товару X, незважаючи на те, що продажна ціна на товар X стала вищою на PwPw+t- Ця різниця у ціні йде до державного бюджету країни-імпортера, а не іноземним виробникам. Світова ціна після встановлення мита і, отже, поштучний дохід іноземних виробників залишаються на рівні ОРш, а обсяг їх експорту скорочується з Q1Q5 до Q2Q4.

У цілому від введення імпортного мита отримують економічний ефект, що поділяють на дві групи:

1. Перерозподілювальні ефекти — ефект доходів та ефект переділу.

2. Ефекти втрати — ефект захисту та ефект споживання. Ефект доходів (revenue effects — це обсяг збільшення доходів

Державного бюджету внаслідок обкладання імпорту митом.

Ефект переділу (redistribution effect) — це перерозподіл доходів від споживачів до виробників продукції, що конкурує з імпортом.

Ефект захисту (protective effect) — це економічні втрати країни внаслідок необхідності внутрішнього виробництва додаткової кількості товару при більших витратах під захистом тарифу.

Ефект споживання (consumption effect) — виникає внаслідок того, що скорочується споживання товару через зростання його ціни на внутрішньому ринку.

1.5.5. Державне регулювання міжнародної торгівлі

1.5.5.1. Класифікація інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами

Інструменти (методи) зовнішньоторговельної політики дуже різноманітні, їх нараховується понад тисячу. Це обумовлює існування різних підходів до їх класифікації.

А.В. Данильцев дає таку класифікацію інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами:

1) за характером та цілями застосування заходів регулювання:

— інструменти, які передбачають застосування заходів регулювання при перетині товаром митного кордону (прикордонні заходи);

— інструменти, які передбачають застосування заходів, які стосуються внутрішнього ринку в цілому, але не зачіпають умов достутпу іноземних товарів на внутрішній ринок;

— інструменти, які використовуються для покращення умов до ступу вітчизняних товарів на іноземні ринки. Зокрема це заходи у відповідь. Вони не мають на меті обмеження доступу на ринок, але є засобом тиску на партнерів, щоб ті скасували свої обмеження. Ці обмеження можуть набувати найрізноманітніших форм;

2) за характером інструментів, що використовуються:

— тарифні — мита та інші митно-тарифні заходи;

— нетарифні — решта інструментів регулювання;

3) за характером впливу на умови конкуренції:

— інструменти, які обмежують іноземну конкуренцію на внутрішньому ринку;

— інструменти забезпечення добросовісної конкуренції;

— інструменти, які забезпечують підвищення конкурентоспроможності власних (національних) товарів на закордонних ринках;

— інструменти, спрямовані на усунення обмеження конкуренції на закордонних ринках та полегшення доступу національних товарів на ці ринки;

4) залежно від особливостей застосування заходів регулювання:

— односторонні (автономні) заходи — застосовуються урядами

країн в односторонньому порядку без погодження або консультації з торговими партнерами. Такі заходи вживаються здебільшого під час загострення політичних відносин;

— двосторонні заходи — застосовуються у рамках двосторонніх угод. Такі заходи попередньо узгоджуються країнами — торговими партнерами. Кожна з країн попереджає свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торговельні відносини, а лише сприяють їм;

__багатосторонні заходи — застосовуються у рамках багатосторонніх угод (наприклад, ГАТТ/ВТО);

5) з погляду історичного розвитку форм протекціонізму та еволюції міжнародної торгівлі:

— інструменти традиційного протекціонізму — носять в основному обмежувальний характер та виявляються у створенні торгових бар'єрів, які перешкоджають доступу іноземних товарів на внутрішній ринок у цілому. Мета традиційного протекціонізму — трансформувати умови конкуренції таким чином, щоб дати можливість національним підприємствам успішно конкурувати з іноземними постачальниками при тому наборі конкурентних переваг і тій забезпеченості факторами виробництва, які мають національні підприємства. Ця мета досягається за рахунок втручання в ринкове конкурентне середовище і деякого зниження ефективності використання ресурсів в економіці. При цьому створюються умови для функціонування менш ефективних з точки зору світового ринку підприємств. Таким чином, у певному значенні вся економіка прилаштовується під неефективні підприємства або сектори економіки. При цій формі протекціонізму дискримінуються іноземні товари. Важлива особливість цього протекціонізму — його порівняно пасивний характер. Це виявляється у тому, що країна передусім прагне зберегти позиції національних виробників на внутрішньому ринку. Застосування заходів такого протекціонізму має суб'єктивний характер, не завжди можна відстежити їх взаємозв'язок із об'єктивними економічними показниками. Найтиповіші приклади використання інструментів цієї форми протекціонізму — прикордонні бар'єри у формі тарифних і нетарифних обмежень у торгівлі товарами;

— інструменти виборчого протекціонізму — спрямовані в основному проти недобросовісних і найбільш небезпечних іноземних конкурентів. У рамках даної концепції протекціонізму існують два напрямки: основний — протидія недобросовісній конкуренції; доповнюючий — надзвичайні обмежувальні заходи, які застосовуються у випадку загрожуючого загострення іноземної конкуренції. Цей протекціонізм має у чистому вигляді не стільки обмежувальний, скільки коригуючий характер і спрямований на усунення викривлень нормальних умов конкуренції, які можуть виникнути у зв'язку із втручанням держави (у формі субсидування) або із дискримінаційною політикою приватних компаній у сфері цін (демпінг). При цьому теоретично не утворюються умови для обмеження міжнародної торгівлі у цілому і можливе ефективне

використання конкурентних переваг і переваг міжнародного поділу праці, а самі обмеження не є засобом дискримінації, а навпаки, усувають її. Ця концепція протекціонізму добре сполучається з політикою лібералізації торгівлі у цілому і з вимогами про розширення доступу на іноземні ринки. Застосування обмежувальних заходів обов'язково пов'язане з об'єктивними кількісними економічними параметрами, причому такий взаємозв'язок необхідно однозначно і точно встановити. На практиці цей протекціонізм може застосовуватись і як обмежувальний засіб, коли він має дискримінаційний характер. Його у найбільшому ступені можна уніфікував ти на міжнародному рівні, він відповідає ідеї багатосторонності. Важлива особливість цього типу протекціонізму полягає в тому, що він не може обмежуватися прикордонними заходами. Торгова політика виходить за рамки власне заходів регулювання експорту та імпорту. Ефективна політика у сфері торгівлі товарами стає можливою лише у поєднанні з відповідними заходами у сфері руху капіталу, торгівлі об'єктами інтелектуальної власності. У торгівлі товарами заходи виборчого протекціонізму застосовуються у вигляді спеціальних процедур квазісудового характеру, які передують застосуванню прикордонних обмежень у вигляді заходів тарифного і рідше кількісних обмежень (антидемпінгові, компенсаційні та захисні заходи);

— інструменти глобального (екстериторіального) протекціонізму — впливають на умови виробництва за кордоном. Країна, яка проводить таку політику, намагається впливати на умови використання конкурентами переваг і факторів виробництва у країнах -конкурентах. Торгові обмеження застосовуються у тих випадках, коли структура використання факторів виробництва у країнах-конкурентах така, що за тими чи іншими параметрами вони можуть одержати порівняльні переваги з боку зниження затрат (наприклад, відсутність у країні екологічних вимог або системи забезпечення соціальних прав працівників). Цей підхід спрямований на формування уніфікованих стандартів розвитку економіки з точки зору формування конкурентних переваг у міжнародній торгівлі. Проявом цієї форми протекціонізму є, зокрема, концепція "справедливої торгівлі" (fair trade). Наприклад, за мету застосування декларується прагнення усунути відхилення від загальноприйнятих соціальних та екологічних стандартів, використання положень відомих статей американського законодавства: "статті 301" та "статті 301- супер". Ця концепція в основному застосовується країнами з високим рівнем розвитку економіки та високими технічними, соціальними й економічними стандартами. Така політика передбачає можливість утворення перешкод для міжнародної торгівлі, а в найгіршому варіанті — для формування відносно замкнених груп держав з більш або менш однаковим рівнем розвитку економіки. У принципі, концепція екстериторіального протекціонізму погано поєднується з розвитком багатосторонності в регулюванні міжнародної торгівлі. Форма реалізації — торгово-політичні переговори, у випадку невдачі яких можуть використовуватись будь-які заходи обмежувального характеру.

Усі ці три системи протекціонізму ідуть в історичному розвитку одна за одною, але з погляду на їх застосування часто можуть використовуватись одночасно.

Найбільш широкого застосування набула класифікація інструментів державного регулювання зовнішньої торгівлі за їх характером — тарифні та нетарифні інструменти. Ця класифікація відображена у різних правових документах національного і міжнародного права. Вперше вона була запропонована Секретаріатом ГАТТ наприкінці 60-х років. До першої групи — тарифних інструментів — належать виключно мита, зафіксовані у вигляді митного тарифу (експортного та імпортного), як найбільш поширений традиційний засіб зовнішньоторговельної політики. До другої групи — нетарифних — решта інструментів.

В основу цієї класифікації покладено суттєві відмінності як у методах обмеження ввезення/вивезення товарів, так і в способах впливу на ринкові відносини. Виділення митного тарифу в окрему категорію пов'язане з характерними особливостями, які визначають його провідну роль у державній зовнішньоторговельній політиці.

З економічної точки зору мито належить до непрямих податків, які включаються у ціну товару, хоча правові основи та практика застосування мит і внутрішніх податків суттєво відрізняються. Тарифу властиві всі характеристики економічного регулювання зовнішньої торгівлі і найвищий серед усіх відомих інструментів ступінь стабільності. А.І. Шишаєв вважає, що стабільність тарифу обумовлена такими особливостями його застосування:

1) величина тарифів відома, офіційно опублікована; тарифи діють відносно всіх суб'єктів торгівлі та з усього кола однорідних товарів (хоча, залежно від торгово-політичних відносин з країною походження товару та від конкретного його виду, тобто позиції у товарній номенклатурі);

2) застосування тарифу регламентується на законодавчому рівні і виконавча влада має у цьому питанні, як правило, обмежену сферу повноважень. Існує єдина, законодавчо закріплена процедура його застосування;

3) тарифне регулювання відрізняється високим ступенем транспарентності. тобто прозорості системи регулювання зовнішньої торгівлі;

4) норми міжнародного права жорстко визначають правила тарифної політики;

5) ставки мит в усіх державах—членах ГАТТ/ВТО є "зв'язаними", тобто не можуть бути змінені в односторонньому порядку. Підвищення мит для членів ГАТТ/ВТО можливе лише після складної процедури багатосторонніх переговорів з іншими членами.

Нетарифні інструменти також є економічними заходами. Завдяки тому, що нетарифні інструменти так само, як і тарифні, впливають на ціну товару, їх часто називають "паратарифними". Це пов'язано з їх високим та невизначеним рівнем, обмеженим строком дії, вибірковістю застосування та особливою процедурою нарахування. Наприклад, антидемпінгові мита збираються заднім числом, при цьому нерідко через певний час після поставлення товару. Невизначеність та постійна загроза їх нарахування у значній сумі сильніше стримуюче впливає на експортера, ніж заздалегідь відомі відносно невисокі імпортні мита.

Багато міжнародних документів, зокрема ГАТТ/ВТО, закріплюють пріоритетність використання тарифу, як засобу зовнішньоторговельного регулювання, доцільність перенесення акцентів саме на використання мит у регулюванні зовнішньоторгового обороту. У рамках ГАТТ/ВТО триває процес тарифікації нетарифних бар'єрів, тобто перерахування впливу нетарифного бар'єра у значення мита, за принципом рівності впливу на торгівлю певним товаром.

Нетарифне регулювання включає багато інструментів сучасної економічної та торговельної політики держав, декотрі з яких безпосередньо не зв'язані із зовнішньополітичним регулюванням, але суттєво впливають на міжнародний товарообіг. У світовій практиці налічується понад 100 позицій, за якими класифікуються нетарифні обмеження. В рамках ГАТТ/ВТО створена спеціальна база нетарифних обмежень, яка, постійно поповнюючись, зберігає єдину термінологію, використовувану торговельними правилами більшості

держав (див. додаток 1).

Нетарифні інструменти обмежують, ускладнюють або затримують доступ іноземних товарів у країну. В результаті скорочується вибір товарів, руйнується ринковий механізм, знижується роль споживачів у функціонуванні ринку. Разом з тим, розширюються можливості впливу на внутрішній ринок більш вузьких груп підприємців, передусім — монополій. Під їх впливом уряди, встановлюючи те чи інше обмеження, фактично нав'язують споживачам товарну структуру ринку і насильницьким шляхом зумовлюють їх вибір на користь національної продукції.

А.І. Шишаєв наводить такі причини активізації використання нетарифних інструментів у наш час:

1) зниження ставок мит в рамках восьми раундів багатосторонніх переговорів (див. додаток 2) і "зв'язування митних тарифів" у рамках ГАТТ/ВТО призвело до втрати митами протекціоністського значення. Особливо це стосується питань регулювання імпорту наукоємної продукції, тому що попит на неї визначається не лише ціною, але й техніко-економічними показниками;

2) значно зросли внутрішньофірмові поставки товарів і коопераційні поставки згідно довгострокових угод між великими суб'єктами товарообігу (ТНК). Ціни за цими поставками на відміну від звичайних торговельних операцій між незалежними контрагентами встановлюються самим суб'єктом, а не внаслідок дії ринкового механізму, отже, мита практично втрачають свій регулюючий вплив.

На рис.1.5.2 наведені тарифні і нетарифні інструменти регулювання міжнародної торгівлі та їх переважний вплив на конкретні форми торгівлі (експорт та імпорт).

1.5.5.2. Митно-тарифні інструменти регулювання

Головними інструментами торговельної політики і державного регулювання внутрішнього ринку товарів при його взаємодії зі світовим ринком є мита та інші митно-тарифні заходи.

Митний тариф — це систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок мит, якими обкладаються товари під час перетину митного кордону держави.

Під митним кордоном розуміється кордон митної території, на якій держава має виключну юрисдикцію відносно митної справи.

Митна територія країни може не збігатися з географічною територією в таких випадках:

— при утворенні митного союзу двох або кількох держав (наприклад, Бельгія та Люксембург);

— за наявності у країні вільних (спеціальних) економічних зон;

— при вирівнюванні за згодою межуючих держав митних кордонів (коли географічні кордони не сприяють або роблять взагалі неможливим встановлення митного контролю на прикордонній території).

Кордони митної території встановлюються урядом кожної держави.

Митний тариф складається з двох основних елементів:

— товарної номенклатури;

— ставок мит.

Разом ці два елементи забезпечують можливість оперативної зміни впливу митного тарифу як за колом країн і категоріями імпортних товарів, так і за рівнем захисту внутрішнього ринку.



Систематизація ставок мит у тарифі здійснюється відповідно до диференційованого списку товарів — товарної номенклатури. Характерними рисами будь-якої товарної номенклатури є системність опису товарів і привласнення коду кожній товарній позиції.

Залежно від призначення товарної номенклатури існують такі її види:

— митно-тарифна номенклатура — для збирання мит при імпорті та експорті товарів;

— статистична номенклатура — для збору статистичних даних про імпорт та експорт товарів;

— комбінована тарифно-статистична номенклатура — поєднує митно-тарифну та статистичну номенклатури.

У наш час більшість країн використовують комбіновані товарні номенклатури, побудовані на основі Гармонізованої системи опису та кодування товарів (ГС), яка була прийнята у рамках Міжнародної Конвенції про гармонізовану систему опису та кодування товарів і підписана у Брюсселі 14 червня 1983 р. ГС була підготована Радою Митного Співробітництва, яка діє з 1950 р. ГС набула чинності 1 січня 1988 р. Україна також приєдналась до цієї Конвенції і застосовує ГС з 1 січня 1991 р.

Під ГС розуміється номенклатура, яка містить в собі товарні позиції, субпозиції та цифрові коди, що до них належать, примітки до розділів, груп, субпозицій, а також основні правила інтерпретації ГС.

Класифікація товарів у товарній номенклатурі ГС здійснюється за певними правилами, загальні засади яких сформульовані у рамках Конвенції 1983 року. Код товару є шестизначним і складається з трьох пар (розрядів) двозначних чисел. Усі товари (1241 позиція) поділені на групи — найбільші підрозділи у товарній номенклатурі, які включають в себе товари, об'єднані спільними фізичними та функціональними властивостями (96).

Подібні товарні групи об'єднуються у розділи (21). Номер товарної групи відповідає першим двом цифрам у коді товарної позиції. У рамках однієї товарної групи є більш детальний поділ — підгрупи, номери яких відповідають третій та четвертій цифрам коду товару. П'ята та шоста цифри коду означають безпосередньо товарну позицію. Решта цифр, якщо такі є, служать для більш докладної диференціації товарів за різними підставами, у тому числі й у додаткові субпозиції. Разом — 5019 субпозицій. Наприклад, у товарному коді, що використовується в ЄС, сьома із дев'яти цифр вказує, в якій конкретно країні ЄС вироблений товар.

Від правильної класифікації товару значною мірою залежить правильність нарахування митних платежів, а отже, у кінцевому підсумку, і становище товару на ринку країни-імпортера. Обов'язок правильно класифікувати свій товар лежить на тому, хто здійснює митні процедури, при ввезенні товару — на імпортері. У національних законодавствах передбачається відповідальність за неправильне зазначення тарифної позиції.

ГС забезпечує стабільність і передбачуваність класифікації товарів у митних тарифах, і тим самим систем митного регулювання усіх країн — учасниць Конвенції 1983 р. Країна, яка приєднується до ГС, бере такі імперативні зобов'язання стосовно своїх митно-тарифної та статистичної номенклатур:

— використовувати усі товарні позиції і субпозиції ГС, а також цифрові коди, що належать до них, без жодних доповнень або змін;

— застосовувати основні правила інтерпретації ГС, а також усі примітки до розділів, груп, товарних позицій, субпозицій і не змінювати змісту розділів, груп, товарних позицій або субпозицій ГС;

— дотримуватися порядку кодування, прийнятого в ГС;

— публікувати свої статистичні дані щодо ввозу та вивозу товарів відповідно до шестизначного коду ГС або на більш глибокому рівні класифікації, якщо обмеження таких публікацій не викликається особливими випадками, наприклад збереженням комерційної таємниці або прагненням не завдати шкоди інтересам державної безпеки.

Основним елементом митного тарифу є мито. Мито — це обов'язковий грошовий внесок, який збирається державою при перетині товаром її митного кордону. Розмір певної плати є ставкою мита.

Мито виконує декілька функцій:

— захищає національних товаровиробників від іноземної конкуренції — протекціоністська функція, яка стосується імпортних мит;

— є джерелом надходження коштів до бюджету держави — фіскальна функція, яка стосується імпортних та експортних мит;

— є засобом покращення умов доступу національних товарів на зарубіжні ринки та запобігання небажаного експорту товарів — балансувальна функція, яка стосується експортних мит;

— раціоналізує товарну структуру — регулююча функція, яка стосується експортних та імпортних мит;

— підтримує оптимальне співвідношення валютних доходів та витрат держави — регулююча функція, яка стосується експортних та імпортних мит.

Класифікація мит за різними ознаками наведена на рис. 1.5.3.

Адвалорні (ad valorem), або вартісні, мита нараховуються У процентах до митної вартості товару. Застосування адвалорних мит веде до збільшення митних зборів при зростанні світових цін на



високотехнологічну, з великим ступенем обробки продукції. Позитивною стороною адвалорних мит є те, що вони підтримують однаковий рівень захисту внутрішнього ринку незалежно від коливання цін на товар, змінюються лише доходи бюджету. Наприклад, якщо мито становить 20 % вартості автомобіля, то при ціні автомобіля у 8 тис. дол. США доходи бюджету становитимуть 1600 дол. США; при збільшенні вартості автомобіля до 15 тис. дол. США доходи бюджету зростуть до 3 тис. дол. США; при падінні ціни до 5 тис. дол. США скоротяться до 1000 дол. США. Але незалежно від Ціни автомобіля адвалорне мито збільшує його ціну на 20 %. Негативною стороною адвалорного мита є те, що вони передбачають необхідність митної оцінки товару з метою оподаткування митом. Оскільки ціна товару може коливатись під впливом багатьох економічних (обмінний курс, процентна ставка тощо) та адміністративних (митне регулювання, вибір методики визначення митної вартості товару) факторів, застосування цих мит пов'язане із суб’єктивністю оцінок, що може потягнути за собою зловживання як з боку митників, так і з боку власників товару. У наш час більшість

промислово розвинутих країн прийшли до згоди стосовно методики оцінювання митної вартості. Митники спочатку повинні вивчити ціну, зазначену у накладній. Якщо вона не зазначена або її справжність сумнівна, вони повинні оцінити товар на підставі вартості ідентичних товарів (identical goods), якщо таких товарів немає — на основі аналогічних товарів (similar goods), що надходять у той самий або майже у той самий час. Якщо ці методи не можуть бути застосовані, митники можуть визначити вартість на основі Остаточної вартості-продажу (final sales value) цього товару або виходячи з обґрунтованих витрат (reasonable cost) на товар.

Специфічні мита нараховуються у встановленому розмірі з якої-небудь фізичної характеристики товару, наприклад з обсягу, одиниці товару. Перевага специфічних мит перед адвалорними полягає у тому, що вони не залишають місця для зловживань. Принципова відмінність від адвалорних мит — специфічні мита не залежать від напрямку міжнародної кон'юнктури. Проте рівень митного захисту за допомогою специфічних мит, значною мірою залежить від коливань цін на товари. Наприклад, специфічне мито в 1 дол. США з 1 см3 двигуна автомобіля більше обмежує імпорт автомобіля з об'ємом двигуна 1700 см3, та вартістю 8 тис. дол. США, оскільки становить 21,25 % його ціни (1 дол. США/см3 • 1700 см3: : 8 тис. дол. США • 100 %), ніж автомобіля з об'ємом двигуна у 5 тис. см3 та вартістю 50000 USD, оскільки становить лише 10 % його ціни (1 дол. США/см3 • 5 тис. см3: 50 тис. дол. США • 100 %). Як наслідок, при зростанні імпортних цін рівень захисту внутрішнього ринку за допомогою специфічних мит падає. Проте в період економічного спаду і зниження імпортних цін специфічний тариф збільшує рівень захисту національних виробників.

Змішані мита поєднують два попередніх види — адвалорний та специфічний. Одночасно збирається мито, нараховане у вигляді процента від митної вартості і з одиниці фізичної міри товару. Наприклад, 20 % вартості автомобіля, але не більше ніж 2 дол. США з 1 см3 двигуна автомобіля.

Імпортні мита накладаються на імпортні товари під час їх завезення у країну. Мета — захист національних виробників від іноземної конкуренції.

Експортні мита накладаються на експортні товари під час їх вивезення за межі митної території держави. Застосовуються у разі значних відмінностей у рівні внутрішніх регульованих цін і вільних цін світового ринку на окремі товари.

їхня мета — скоротити експорт і поповнити бюджет.

Транзитні мита накладаються на товари, що перевозяться транзитом через територію країни. Є засобом торговельної війни.

Сезонні мита — діють у визначену пору року або у різні пори року, мають різну величину. їх застосовують у рамках митного тарифу. Зазвичай строк їх дії не може перевищувати декількох місяців на рік і на цей період дія звичайного митного тарифу щодо цих товарів припиняється.

Антидемпінгові мита застосовуються, якщо на територію країни товари ввозяться за демпінговою ціною, тобто за ціною більш низькою, ніж їх нормальна ціна в країні-експортері, якщо такий імпорт завдає шкоди місцевим виробникам аналогічних товарів або перешкоджає організації та розширенню національного виробництва таких товарів. Ці мита збираються у додаток до звичайних мит. Антидемпінгові мита застосовуються лише тоді, коли в результаті антидемпінгового розслідування встановлені факт демпінгу, завдання матеріального збитку (загрози завдання матеріального збитку) і наявність причинно-наслідкового зв'язку між ними. Антидемпінгові мита застосовуються на селективній основі, оскільки є відповіддю на дискримінацію в цінах.

Компенсаційні мита накладаються на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо чи непрямо використовувалися субсидії, якщо їх імпорт завдає шкоди національним товаровиробникам аналогічних товарів.

Дія цих мит обмежена у часі і вводяться вони після проведення особливих квазісудових процедур. Вони збираються у додаток до звичайних мит.

Автономні мита встановлюються на основі односторонніх рішень державної влади країни поза залежністю від існуючих договорів і угод та інших міжнародних зобов'язань. Рішення про введення митного тарифу приймається у вигляді закону парламентом (в Україні — Верховною Радою), а конкретні ставки мит встановлюються відповідним відомством (зазвичай Міністерством торгівлі, фінансів або економіки) та схвалюється урядом.

Конвенційні (договірні) мита встановлюються і закріплюються в рамках двосторонніх або багатосторонніх угод (ГАТТ/ВТО). У зв'язку із поширенням у міжнародному торговельному праві принципу режиму найбільшого сприяння (РНС), конвенційні ставки, значення яких застосовується щодо країн, з якими держава має закріплений принцип РНС, отримали назву ставок РНС. Значення ставки РНС нижче, ніж значення автономної ставки. Конвенційні мита найбільш поширені у сучасній системі міжнародної торгівлі.

Преференційні мита — це пільгові мита, які встановлюються на основі багатосторонніх угод на товари, що походять з країн, які розвиваються. Мета преференційних мит — сприяти економічному розвитку цих країн, перш за все, за рахунок їх індустріалізації і розширення експорту. З 1971 року діє Загальна система преференцій

(ЗСІІ), бенефіціарами якої є 150 країн, що розвиваються. ЗСП передбачає значне зниження імпортних мит на готову продукцію з країн, що розвиваються. Преференційні ставки мита фіксуються зазвичай в окремому стовпчику тарифу.

Постійні мита — митний тариф, ставки якого встановлені органами державної влади і не можуть змінюватись залежно від обставин. Більшість країн мають такі мита.

Змінні мита — митний тариф, ставки якого можуть змінюватись у встановлених органами державної влади випадках (наприклад, зі зміною рівня світових або внутрішніх цін, рівня державних субсидій).

Номінальні мита — тарифні ставки, зазначені у митному тарифі.

Ефективні мита — реальний рівень мит на кінцеві товари, розраховані з урахуванням рівня мит на імпортні вузли і деталі цих товарів. Наприклад, країна-імпортер оподатковує ровери, вартість яких становить 200 дол. США, адвалорним митом у 10 % (номінальний тариф) і окремо оподатковує 5 % адвалорним митом сталь, гуму та інше, із яких складається ровер. Приклад розрахунку ефективного мита показано на рис. 1.5.4.



В узагальненому вигляді рівень ставки ефективного тарифу розраховується за формулою



де Теф — ефективний рівень митного захисту, %;

Тном — номінальна ставка тарифу на кінцеву продукцію, %;

Т. — номінальна ставка тарифу на імпортні частини та компоненти, %;

А — частка вартості імпортних компонентів у вартості кінцевого продукту.

Ефективне мито у вищенаведеному прикладі можна розрахувати за формулою



Із формули (1.5.2) випливає:

1) ставка ефективного тарифу на кінцевий продукт дорівнює номінальній (Теф = Гном), якщо номінальний рівень тарифу на імпортні частини та компоненти дорівнює номінальному рівню тарифу на кінцевий продукт (Тном = Т.мп);

2) ставка ефективного тарифу на кінцевий продукт стає рівною нулю (тобто галузь фактично не користується тарифним захистом) (Теф = 0), якщо номінальна ставка на кінцевий продукт дорівнює номінальній ставці мита на імпортні частини та компоненти, помноженої на частку імпортних компонентів і частин у ціні кінце-вого продукту (Гном = А * Гімп або Т.імп = Гном : А);

3) рівень фактичного захисту галузі стає від'ємним, тобто тариф починає у більшому ступеню сприяти імпорту кінцевого продукту, ніж його внутрішньому виробництву, якщо Т.мп > Тном : А, або Тном < А * Т імп

4) значення принципу ефективного захисту тим більш суттєве, чим вище частка імпортних матеріалів та компонентів у ціні кінцевого продукту.

У ряді випадків національні законодавства передбачають тарифні квоти.

Тарифна квота — це різновид змінних мит, ставки яких залежать від обсягу імпорту товару: при імпорті у межах певних кількостей (квот) він оподатковується за базовою внутрішньоквотовою ставкою тарифу, при перевищенні певного обсягу імпорт оподатковується за більш високою, понадквотовою ставкою тарифу. Тарифне квотування є інструментом комбінованого характеру, який поєднує елементи економічного і адміністративного впливу. Активно застосовується в ЄС, а також передбачено Угодою із сільського господарства у рамках ГАТТ/ВТО.

Структура тарифів багатьох країн передусім забезпечує захист національних виробників готової продукції, особливо не перешкоджаючи ввезенню сировини та напівфабрикатів.

Для захисту національних виробників готової продукції та стимулювання ввезення сировини та напівфабрикатів використовується тарифна ескалація — підвищення рівня митного оподаткування товарів у міру зростання ступеня їх обробки.

Наприклад, у США шкала тарифної ескалації у ланцюжку "шкура — шкіра — продукти зі шкіри" становить 0,8 — 3,7 —9,2 %, в Японії: 0 — 8,5 — 12,4 %, в ЄС: 0 — 2,4 — 5,5 %. За даними ГАТТ/ВТО тарифна ескалація особливо сильна у розвинених країнах.

1.5.5.3. Нетарифні інструменти регулювання

Ступінь впливу нетарифних інструментів на міжнародну торгівлю важко кількісно оцінити, тому що їх вплив не має яскраво вираженого характеру. На відміну від тарифного регулювання, яке встановлюється у законодавчому порядку, нетарифні обмеження можуть запроваджуватися за рішенням органів виконавчої та місцевої влади. Згідно з даними ЮНКТАД, у загальному обсязі нетарифних заходів кількісні обмеження становлять до 20 %, стільки ж податкові заходи (внутрішні та прикордонні), дещо менше — технічні норми та правила. Лідерами у використанні нетарифних обмежень у міжнародній торгівлі є США, Японія та ЄС,

У наш час нетарифне регулювання застосовується лише з такими цілями:

— захист національної економіки;

— дотримання міжнародної безпеки;

— охорона життя та здоров'я людей;

— виконання міжнародних зобов'язань;

— підтримка стабільності міжнародної торговельної системи тощо.

Основним механізмом скорочення використання нетарифних інструментів та жорстокої регламентації правил і процедур їх використання в інтересах розвитку міжнародної торгівлі є багатосторонні міжнародні форуми та організації, серед яких — ВТО, ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, ЮНКТАД та Європейська економічна комісія ООН.

Різні міжнародні організації, а також національні установи вкладають неоднаковий зміст у сукупне поняття нетарифного регулювання. Класифікація, розроблена в рамках ГАТТ/ВТО (див. додаток 1), розподіляє всі інструменти, що існують в наш час, у 5 груп:

— заходи втручання держави в економіку;

— особливості митних та адміністративних процедур;

— стандарти та інші спеціальні вимоги до товарів;

- специфічні торгові бар'єри;

- імпортні податки та збори;

Ця класифікація має бути доповнена ще однією значною групою нетарифних інструментів: заходи валютно-фінансової політики.

На рис. 1.5.2 зображено п'ять груп нетарифних інструментів: кількісні, приховані, фінансові, валютно-кредитні та правові кількісні обмеження.

Кількісні обмеження — це адміністративна форма регулювання, що передбачає встановлення максимального обсягу товару певної номенклатури, який дозволений для експорту чи імпорту протягом визначеного часу (наприклад року або кварталу). Кількісні обмеження є більш жорстокою формою обмежень порівняно з митами. Мита лише ослабляють конкурентні позиції експортера чи імпортера на ринку. Кількісні ж обмеження обмежують саму можливість конкуренції, оскільки лімітують надходження товару на ринок. При цьому економічний ефект залежить від розміру цих обмежень, організаційних особливостей їх застосування, структури ринку та умов кон'юнктури (співвідношення попиту та пропозиції). У деяких випадках ефект застосування кількісних обмежень взагалі незначний, але в інших — веде до зміни не тільки цін, а й структури ринку в бік його монополізації.

Розрізняють такі кількісні інструменти нетарифних обмежень:

— ембарго;

— квотування (контингентування);

— ліцензування;

— "добровільні" обмеження.

Ембарго — це заборони імпорту та/або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій та завуальованій формі.

Відкрита форма — це повна заборона торгівлі — граничний захід, який застосовується не тільки на основі рішення держави-імпортера, а й на основі рішень, узгоджених на міжнародному рівні, зазвичай у рамках ООН. Незважаючи на те, що повна заборона (ембарго) вводиться з політичних міркувань, наслідки, за суттю, є економічними. Приклад ембарго: заборона на імпорт з Іраку та Югославії; заборона арабськими країнами імпорту з Ізраїлю; заборона CШA торгівлі з Кубою.

Різновид ембарго — часткові заборони безумовного характеру

на імпорт конкретних товарів, здатних завдати шкоди різним сферам життя держави. Наприклад, Іран забороняв ввозити товари, які підпадають під обмеження релігійних законів; заборона на імпорт свинини та алкогольних напоїв у CAP, Лівії та Пакистані.

Ввезення певних товарів часто забороняється з міркувань моралі (порнографія), охорони здоров'я людей (наркотики), захисту рослинного та тваринного світу (отруйні хімікати). Наприклад, законодавство ЄС забороняє імпорт слонової кістки та шкір молодих тюленів. В наш час введено заборону на імпорт хутра, добутого "негуманними методами лову". Поряд з безумовними заборонами існують заборони, прийняття яких викликано недотриманням експортером санітарно-гігієнічних та інших пов'язаних з якістю чи стандартизацією вимог. Наприклад, заборона, що діє в багатьох країнах, на імпорт британської яловичини та фінських яєць.

Крім постійно діючих, використовуються сезонні та тимчасові заборони на ввезення. Сезонні заборони діють стосовно імпорту сільськогосподарських продуктів в періоди достатньої наявності того чи іншого сезонно достиглого продукту. Тимчасові заборони вводяться через вагомі причини, які мають нестабільний та короткостроковий характер прояву. Наприклад, у 1996 році тимчасово був заборонений імпорт породистих коней до ЄС із Росії у зв'язку з випадками захворювання коней кінським сапом.

До завуальованих заборон належать обмеження щодо заходу іноземних суден у внутрішні води або щодо продажу окремих товарів у роздрібній мережі країни. Наприклад, у США законодавство про торговий флот вимагає, щоб усі перевезення у прибережній внутрішній торгівлі здійснювались суднами, побудованими у США. Квотування — це кількісне лімітування розміру імпорту/експорту за допомогою глобальних (нерозподілених), індивідуальних (розподілених), групових, сезонних, тарифних та інших видів процентних або вартісних обмежень (квот).

Квота — це кількісний нетарифний захід обмеження експорту чи імпорту товару певною кількістю або сумою на певний проміжок часу. Квоти можуть бути класифіковані за різними ознаками (рис. 1.5.5.). Квотування вводиться для балансування розвитку зовнішньої торгівлі та платіжних балансів, регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку та виконання міжнародних зобов'язань. Квотування є механізмом успішного ведення торгових переговорів, який дозволяє досягати взаємовигідних домовленостей. Японія, наприклад, має квоти на імпорт деяких сільськогосподарських продуктів, які в ній не продукуються; може використовувати квоти як "засіб впливу" на переговорах зі збуту японської експортної продукції, а також з метою запобігання залежності від інших країв стосовно необхідних продуктів харчування, запаси яких можуть скоротитись у випадку поганих кліматичних або політичних умов. Усі обмеження імпорту, за відсутності часових меж їх застосування, називаються неконкретизованими. Серед них найбільш поширеною є глобальна квота (2/3 усіх випадків кількісних обмежень).



Глобальна квота — квота, яка встановлюється щодо товару (товарів) без зазначення конкретних країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується.

Індивідуальна (розподілена) квота — квота, яка встановлюється щодо товару (товарів) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись. Загальний ліміт при цьому розподіляється між основними державами-експортерами на базі обсягу поставок за попередній рік (для нових постачальників резервується частина загальної квоти) або в обмін на зустрічні їх зобов'язання з імпорту.

Індивідуальні квоти можуть бути автономними та конвенційними.

Автономні індивідуальні квоти встановлюються самостійно країною-імпортером без погодження з країною-експортером. У цьому випадку країна-експортер не має можливості ефективно контролювати вибірку даної квоти.

Конвенційні індивідуальні квоти закріплюються в рамках торгової угоди між державами — імпортером та експортером; при цьому розмір квоти значною мірою визначається зустрічними зобов'язаннями держави-імпортера щодо імпорту квотованого товару і держава-експортер має можливість зі свого боку контролювати використання виділеної для нього квоти, а в окремих випадках, якщо це передбачено угодою сторін, проводити перерозподіл кількісних значень квот серед товарів однієї товарної групи.

Групові квоти — квоти, які встановлюються щодо товару (товарів) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується.

Імпортні квоти — граничний обсяг певної категорії товарів, який Дозволено імпортувати на територію країни протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях.

Імпортні квоти — це традиційний протекціоністський захід.

Загальні відмінності їх від мит полягають у тому, що:

1) це більш жорсткий спосіб обмеження іноземної конкуренції;

2) використання квот не дає додаткових надходжень до державного бюджету;

3) у випадку застосування квот іноді можна добитися дещо

більшої гнучкості системи обмежень;

4) наслідки введення квот щодо реакції ринку та розподілу економічних вигід можна передбачити менш точно, ніж у разі введення мит.

Експортні квоти — граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території країни протягом встановленого строку та який визначається у натуральних та вартісних одиницях.

Експортні квоти встановлюються для забезпечення національних споживачів достатньою кількістю товарів за низькими цінами, для попередження вичерпування природних ресурсів, а також для підвищення експортних цін шляхом обмеження поставок на зовнішні ринки. Такі обмеження завдяки угодам дозволяють країнам — експортерам сировинних товарів (наприклад кави, нафти, міді) контролювати рівень світових цін.

Сезонні квоти встановлюються на суворо визначений період календарного року (як правило на 3 місяці) і застосовуються традиційно відносно сільськогосподарських товарів. Вони вводяться у період дозрівання та збирання врожаю в країні та піку надходження товарів на внутрішній ринок. Це стосується, насамперед, продукції, що швидко псується — овочів, фруктів, квітів.

Тарифні квоти — встановлення кількості товару, яка дозволена до ввезення чи вивезення за особливою, більш низькою ставкою тарифу протягом певного періоду часу. Ці квоти частіше відносять до категорії кількісних нетарифних обмежень, хоча вони мають безпосереднє відношення до мит. їх економічний зміст може бути різним залежно від величини тарифу. Якщо наступна ставка тарифу не є такою, що забороняє, то тарифні квоти дещо ослабляють результат введення тарифу. Якщо ж ставка тарифу є такою, що забороняє, то тарифна квота набуває змісту звичайної квоти. Держави — члени ЄС, наприклад, застосовують тарифні квоти стосовно деяких овочів, сиру, казеїну.

До спеціальних видів квот належать:

— антидемпінгові квоти — граничний обсяг імпорту в країну певного товару (товарів), що є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати країну протягом установленого строку та який визначається у. натуральних та/або вартісних одиницях виміру;

— компенсаційні квоти — граничний обсяг імпорту в країну певного товару (товарів), що є об'єктом антисубсидійного розслідування та/або компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в країну протягом установленого строку та який визначається у натуральних та/або вартісних одиницях виміру.

При введенні квот виникає питання про те, як організувати систему їх використання, тобто кому та як надати можливість поставляти товар у рахунок квот та виключити перевищення їх обсягів. Існує декілька способів вирішення цієї проблеми:

1) якщо система функціонування ринку є сталою, а розмір квот близький до рівня реальних потреб в імпорті, то квоти розподіляються за фактичними поставками до того моменту, доки не буде використаний увесь обсяг квот. Цей спосіб вимагає чіткої роботи митної служби, оперативної інформації про поставки через усі митні пункти. Для розподілу партій товару та контролю за часом їх поставки використовують спеціальні процедури. Цей спосіб підходить для контролю за виконанням тарифних квот;

2) механізм ліцензування має забезпечити відповідність розмірів поставок та обсягів квот. Механізм розподілу ліцензій суттєво впливає на результати квотування.

Відомо три основних способи розподілу ліцензій:

— на основі аукціону — передбачає надання права на ввезення чи вивезення товару в рахунок квот тій компанії, яка зможе запропонувати за це право більшу ціну. Але рішення приймаються суб'єктивно;

— на основі явних переваг — передбачає суб'єктивне рішення державних органів про розподіл прав на поставки в рахунок квот. Як критерії використовуються дані про репутацію фірми, її досвід У торгівлі тим чи іншим товаром, фінансові та технічні параметри. Цей спосіб дає найбільші можливості для зловживань та монополізації як експортних, так і імпортних операцій. У цьому випадку механізм квотування перетворюється на засіб перерозподілу вигід в інтересах окремих фірм, що мають найбільші можливості для лобіювання;

на основі затратного методу — передбачає розподіл квот пропорційно обсягам поставок, які припадали на ті чи інші фірми у минулому (у базовому періоді). Квоти можуть розподілятись і пропорційно іншим показникам (виробничі та складські потужності тощо). Цей спосіб сприяє зберіганню стабільності, але він протидіє підвищенню ефективності торгових операцій, появі нових операторів на ринку, існує високий ризик монополізації.

Ліцензування експорту та імпорту передбачає видання державою імпортеру або експортеру через спеціально уповноважений державний орган дозволу (ліцензії) на ввезення або вивезення певного включеного у списки товару протягом встановленого терміну. В ліцензії можуть також встановлюватися порядок ввезення або вивезення товарів.

Ліцензування служить двом цілям:

1) кількісному регулюванню торгівлі — коли з видачею ліцензій надаються квоти, і в певний момент часу їх видача припиняється. У такому випадку ліцензування є складовою частиною квотування: ліцензія є лише документом, що підтверджує право ввезти або вивезти товар в рамках отриманої квоти;

2) контролю за імпортом та експортом. В такому випадку воно є самостійним інструментом державного регулювання.

Класифікація основних видів ліцензій подана на рис. 1.5.6.



Генеральна ліцензія — відкритий дозвіл на експортні/імпортні операції з певного товару (товарів) та/або з певною країною (гру пою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування з цього товару (товарів). Іноді в ліцензії можуть бути зазначені товари, заборонені до ввезення або вивезення. Генеральні ліцензії зі списками

товарів регулярно публікуються в офіційних виданнях. Система генерального ліцензування поширена у розвинених країнах.

Разова індивідуальна ліцензія — разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності на період не менший ніж той, який необхідний для здійснення експортної (імпортної) операції.

В ліцензії зазначається крім експортера (імпортера) та кількості певного товару, також вартість товару, країна його походження, а інколи і митний пункт, через який має пройти товар. Система разових ліцензій поширена у країнах, що розвиваються. Часто ці ліцензії видають лише за умови, що експортер або імпортер візьме на себе певні комерційні зобов'язання.

Наприклад, іноземний постачальник купить товари у країні-імпортері та вивезе за кордон частину продукції, виробленої підприємством-імпортером, або закупить на внутрішньому ринку товар, аналогічний імпортованому, тощо. Часто надання ліцензії обумовлене отриманням валютних дозволів.

Відкрита індивідуальна ліцензія — дозвіл на експорт/імпорт товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Глобальна ліцензія — дозвіл на ввезення/вивезення певного товару без обмеження за кількістю або вартістю у будь-яку країну протягом визначеного строку.

Експортна (імпортна) ліцензія — належним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом встановленого строку певних товарів.

Антидемпінгова ліцензія — належним чином оформлене право на імпорт у країну протягом встановленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів.

Компенсаційна ліцензія — належним чином оформлене право на імпорт у країну протягом встановленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антисубсидуційного розслідування та/або компенсаційних заходів.

Розрізняють ліцензії, які видаються у дозволяючому та заявному порядку.

Дозволяючі ліцензії видаються залежно від рішення відповідного державного органу. Інколи у видачі ліцензії може бути відмовлено. Заявні ліцензії передбачають, що ліцензія видається усім особам, які звернулися з проханням про її видачу.

Останнім часом широкого розповсюдження набула практика автоматичного ліцензування, коли імпортер/експортер, який подав заявку на ліцензію, автоматично отримує дозвіл на ввезення/вивезення товару. Автоматичні ліцензії поширені у розвинених країнах і використовуються для контролю за ввезенням товарів, надмірне надходження яких на внутрішній ринок може дуже ускладнити становище місцевих підприємств. Зокрема ЄС шляхом автоматичного ліцензування враховує ввіз взуття та напівпровідників, поставку ПК, Канада — вуглецевої сталі та виробів із спеціальних сталей.

Товари, на експорт та імпорт яких необхідна ліцензія, можна розподілити на дві групи:

1) товари, обмеження відносно яких вводяться з економічних міркувань або у статистичних цілях;

2) товари, які мають специфічне призначення або обмежені в оборотоздатності, за оборотом яких встановлений контроль (зброя, товари подвійного призначення, лікарська сировина тощо).

У тих випадках, коли ліцензування не є інструментом реалізації кількісних обмежень (глобальне ліцензування), ліцензії виконують завдання раціонального використання іноземної валюти, а отже, сприяють вирівнюванню зовнішньоторгового та платіжного балансів. Ліцензії також використовують як ефективний засіб статистичного спостереження за зовнішньою торгівлею країни.

"Добровільне" обмеження експорту — угода між урядом країни-імпортера та урядом та/або компаніями країни-експортера про обмеження поставок товару у рамках узгоджених обсягів в обмін на відмову імпортуючої сторони від введення жорстких обмежень на імпорт, загроза введення яких використовується як засіб тиску при підготовці укладення угоди.

Особливість цього інструмента полягає в нетрадиційній техніці здійснення кількісного обмеження імпорту. Торговий бар'єр, який захищає країну-імпортера, встановлюється не на її кордоні, а на кордоні країни-експортера за допомогою інструментів експортного контролю. Він реалізується через неофіційну угоду (під загрозою застосування з боку країни-імпортера більш жорстких заходів) про обмеження ввезення окремих товарів на ринок імпортера у вигляді скорочення обсягів щорічного приросту або встановлення мінімальних цін. Найчастіше таке регулювання використовують США та ЄС. Приводом до встановлення самообмеження експорту зазвичай є різке збільшення та суттєве зростання частки імпорту в загальному споживанні товару в країні імпортері. При повільному розширенні експорту, навіть в умовах високого попиту, і при більш рівномірному розподілі поставок по країнах-покупцях менше шансів спровокувати в імпортуючій країні кампанію щодо застосування такого заходу. У наш час відомо понад 100 таких угод. Вони стосуються торгівлі текстильною продукцією, товарами чорної металургії»

побутової електроніки, легковими автомобілями, металообробними верстатами тощо.

Залежно від того, в якій формі виявляється "загроза застосування більш жорстоких санкцій", і в якій формі держава бере участь в укладанні угоди про "добровільне" обмеження експорту, розрізняють такі три групи добровільних самообмежень (згідно з класифікацією ЮНКТАД):

1) добровільні самообмеження, які застосовуються в результаті угоди між об'єднаннями промисловців зацікавлених галузей імпортуючих та експортуючих країн, при завуальованій підтримці урядів;

2) обмеження, встановлені шляхом прямих міжурядових переговорів, але які здійснюються також за згодою між експортерами та імпортерами;

3) обмеження, які встановлюються відповідно до міжурядових угод, що передбачають контроль урядів у країнах-експортерах за виконанням умов угод, зокрема за дотриманням зобов'язань відносно обсягів поставок та рівня цін.

Таким чином, добровільне самообмеження встановлюється не урядами, а галуззю промисловості в країні, що експортує. Держави лише санкціонують ці обмеження.

Приховані методи зовнішньоекономічної політики

Серед нетарифних методів регулювання важливу роль відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. До методів прихованого протекціонізму належать декілька сотень різноманітних бар'єрів не митного характеру, які створюються на шляху експорту та імпорту товарів органами державної центральної та місцевої влади.

Основними з цих методів є такі:

— технічні бар'єри;

— внутрішні податки та збори;

— державні закупки;

— вимоги про вміст місцевих компонентів.

Технічні бар'єри — усі державні заходи контролю та обмежень, пов’язані з вимогами до технічних параметрів товару, які можуть бути використані як засіб обмеження доступу тих чи інших товарів на внутрішній ринок країни.

Технічні бар'єри різноманітні за своєю природою та формами прояву. Вони можуть встановлюватись у вигляді:

— стандартів;

— технічних норм і правил;

— вимог до безпеки товарів;

- вимог до упакування, маркування та інших технічних характеристик продукції.

За юридичною формою розрізняють технічні бар'єри:

— у вигляді відповідних законодавчих актів даної країни, які мають універсальний характер та застосовуються до даного товару в цілому, коли він реалізується на території країни незалежно від того, вироблений він всередині країни чи імпортований. Ці акти можуть мати форму закону чи підзаконних актів (наприклад, вимоги до вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування) згідно з законодавством про захист прав споживачів;

— у вигляді нормативних актів у рамках чинного митного законодавства, прийнятих до виконання відповідних нормативних актів загального характеру;

— у вигляді міжнародних угод. Це пов'язано із розширенням міжнародного співробітництва у сфері стандартизації та захисту навколишнього середовища. Наприклад, угоди про захист озонового шару, які передбачають вимоги щодо використання речовин, які не руйнують озоновий шар, та угоди з торгівлі промисловими відходами.

Технічні бар'єри передбачають застосування заборон, обов'язкової інспекції товарів, спеціальних дозволів на ввіз, інспекції підприємств-постачальників, спеціальних вимог до маркування та пакування, а також фактично сформованих технічних параметрів. Заборони існують на ввезення продукції, яка не відповідає технічним вимогам. Наприклад, у США заборонено ввіз автомобілів, які не відповідають вимогам національного законодавства щодо безпеки автомобілів (стандартам безпеки):

1) якщо автомобіль був виготовлений після набуття сили відповідними законодавчими актами;

2) якщо імпортер не надасть доказів того, що автомобіль був приведений у відповідність до цих правил, або зобов'язання забезпечити відповідність стандартам безпеки протягом максимум 180 днів з моменту ввозу автомобіля;

3) якщо автомобіль ввозиться зі спеціальною метою, наприклад для реекспорту.

Обов'язкова інспекція товару застосовується до товарів, які можуть створювати небезпеку розповсюдження захворювань людей та тварин, забруднення навколишнього середовища. Наприклад, м'ясо та м'ясопродукти, які ввозять у США, мають обов'язково пройти контроль, який здійснюють відповідні органи США; при ввезенні інших товарів до США може бути пред'явлений сертифікат, який засвідчує відповідність необхідним стандартам, а інспекція здійснюється у разі відсутності такого сертифіката. Спеціальні дозволи на ввезення деяких товарів видаються компетентними органами країни-імпортера. Наприклад, у США заборонений ввіз

живих бджіл, якщо вони походять з країни, яка не кваліфікується владами США як безпечна з точки зору захворювання бджіл. Інспекція підприємств-постачальників — дозвіл на ввіз товару лише продукції» виробленій на підприємствах, які успішно пройшли процедуру спеціальної інспекції спеціалістами країни-імпортера. Ця інспекція має підтвердити: умови виробництва такі, що підприємство дійсно може забезпечити необхідну якість товару (наприклад, зберігання продовольчої сировини та необхідні гігієнічні умови виробництва консервованої продукції). Спеціальні вимоги до маркування та пакування вводяться з метою захисту прав споживачів. Наприклад, законодавства багатьох країн, зокрема України, вимагають робити написи на продуктах харчування, косметичних, парфумерних та медичних товарах національною мовою, із зазначенням відповідних важливих характеристик. Фактично сформовані технічні параметри виникли внаслідок технічної політики фірм, спрямованої на закріплення своєї присутності на ринку та на створення перешкод конкурентам для проникнення на ринок. Наприклад, розробка та застосування в окремих країнах різних стандартів кольорового телебачення, систем радіомовлення, параметрів мережі електропостачання тощо.

Серед технічних бар'єрів виділяють декілька специфічних областей — санітарні, ветеринарні, фітосанітарні норми та правила. Ці сфери регулювання пов'язані не тільки зі стандартами на ті чи інші товари, а й із забезпеченням безпеки населення, сільськогосподарських тварин та рослин.

Головна риса всіх технічних бар'єрів — це те, що вони офіційно застосовуються не як засіб обмеження імпорту, а для забезпечення цілісності національної системи стандартизації безпеки використання товарів.

Цей захід охоплює близько 1/3 товарів світової торгівлі. Відмінність у національних та внутрішньофірмових стандартах, а також у системах вимірювання при виробництві та оцінюванні параметрів цілеспрямовано використовується державами для створення нетарифних бар'єрів проти імпортної продукції.

Одним із шляхів полегшення доступу на зовнішні ринки у зв'язку зі зростанням технічних бар'єрів та скороченням витрат, які ними викликаються, є досягнення на офіційному або фірмовому рівні угоди про взаємне визнання результатів технічних випробувань виробу та його сертифікації. Іншим шляхом є виготовлення продукції, призначеної для експорту, з урахуванням міжнародних стандартів, передусім розроблених Міжнародною організацією зі стандартизації (ІСО), або з урахуванням стандартів країни-імпортера.

Метою міжнародної стандартизації є сприяння успішному розвитку взаємовигідного товарообміну між країнами шляхом узгодження національних стандартів та технічних умов, розроблення єдиних вимог до технічних даних та якості і прийняття відповідних рекомендацій. Величезне практичне значення мають стандарти ЄС, на базі яких побудовано понад 80 % усіх міжнародних стандартів та рекомендацій.

Іншим завданням міжнародної стандартизації є розробка уніфікованих принципів використання національних лабораторій та служб при інспектуванні імпортних товарів та встановлення довіри до цих служб з боку подібних органів інших країн — міжнародне визнання національних лабораторій з випробувань та інспектуючих органів.

Внутрішні податки та збори — приховані методи торгової політики, спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару й скорочення внаслідок цього його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Вони не є предметом міжнародного регулювання, а знаходяться цілком у компетенції національних органів влади, як центральних, так і місцевих.

Внутрішні податки та збори виконують фіскальну функцію — поповнення державного бюджету з метою наступного фінансування, зокрема, державних органів, які відповідають за регулювання, контроль та спостереження за зовнішньоторговою діяльністю. Внутрішні податки та збори поділяються на дві групи: 1) зрівнювальні податки та збори — еквівалентні непрямим податкам та зборам, які збираються у країні-імпортері з національних товарів у формі податку на додану вартість (ПДВ), податку на продаж, податку на споживання, акцизу. Мета цих податків та зборів — створення єдиного податкового режиму для іноземних та вітчизняних товарів. Згідно правилами ГАТТ, імпортні податки не повинні перевищувати розміру оподаткування аналогічних товарів внутрішнього виробництва, не повинні утворювати додаткового бар'єра, який захищає товари вітчизняного виробництва. Проте на практиці це часто не дотримується, зокрема тому, що імпортні податки та збори нараховуються на ціну товару СІФ, яка включає суму виплачених мит. Багато країн використовують оподаткування для стимулювання експорту національних товарів шляхом повернення податків, заплачених за товар, призначений для експорту;

2) податки та збори, які збираються з імпортера у зв'язку із митним оформленням і переміщенням товару через кордон. У США наприклад, збір за митне оформлення товару становить 0,17 % вартості (але не менше 21 і не більше 400 доларів США). До цієї групи крім збору за митне оформлення товару належать:

- імпортний депозит-форма застави, яку імпортер має внести на

певний строк, — безпроцентний внесок, що дорівнює всій або частині вартості товару. Внаслідок цього з обороту забирається значна частина капіталу експортера, цим обмежується його платоспроможність;

__ кредитні обмеження для імпортера, які полягають в обмеженні максимальної суми кредиту, строку видачі, збільшенні процентної ставки при наданні у кредит грошових коштів, зумовлені їх цільовим використанням (імпорт товарів);

— консульські збори — плата за надання консульської фактури; характерні для країн Латинської Америки;

__прикордонні збори фіскального характеру;

— обмеження стосовно іноземних вино-горілчаних виробів;

— дискримінаційні збори з автомобілів;

— статистичні та адміністративні збори, які здійснюються з метою забезпечення ретельного статистичного обліку зовнішньоторгових вантажів;

— спеціальні збори на імпортні товари (наприклад, в ЄС установленні спеціальні збори при імпорті оцинкованого заліза);

— муніципальні збори;

— поштові збори;

— портові збори;

— збори на розвиток експорту;

— збори на доброчинні цілі (Туреччина, Ірак, Іран).

Іноді всі збори можуть бути об'єднані в єдиний консолідований імпортний податок. Наприклад, в Уругваї та Сирії він становить від 5 до 40 % митної вартості імпортованого товару.

Про різноманітність цього інструмента нетарифного регулювання свідчить спектр усіх імпортних податків та зборів, які застосовуються в ЄС. Згідно зі ст. 20 Митного кодексу ЄС, при імпорті в ЄС крім мит товари оподатковуються:

— митними доплатами на окремі товари;

— внутрішніми податками та зборами;

—- компенсаційними зборами на деякі сільськогосподарські продукти. У рамках усього ЄС додатковим митом оподатковується борошно, деякі види цукру та деякі товари, що містять цукор. У Греції з будь-якої імпортної угоди вартістю понад 200 тис. драхм стягується імпортний збір за ставкою 1 %, але не вище 5 тис. драхм.

Великобританії з імпортного автомобіля збирається податок у розмірі 10 % його оптової вартості. У Данії — збір на охорону навколишнього середовища (з вартості посуду, виделок, ложок одноразового використання — за ставкою 50 %, з хімікатів, що використовуються для виготовлення торгового упакування для рідини —

20 %, з озоноруйнуючих речовин — за специфічними ставками). Оподатковуються також товари, що виділяють вуглекислий газ (виключаючи деякі види палива); дослідницьким збором оподатковуються маргарин та його вітамінні модифікації. При імпорті автомобілів та прогулянкових суден сплачується реєстраційний збір.

Найважливішим із внутрішніх податків, якими оподатковуються імпортні товари в ЄС, є ПДВ. З 1 січня 1993 р. мінімальна ставка ПДВ в усіх країнах ЄС становить 15 %, але їм дозволено зберігати нульові та понижені ставки, які існували до 1 січня 1991 р. Тому фактичне розкидання базових ставок ПДВ у різних країнах ЄС досить значне. Занижені ставки ПДВ, які мають бути не менше 5 %, можуть встановлюватись на продукти харчування, напої (крім алкогольних), послуги та товари, які застосовуються у сільському господарстві (крім машин та обладнання), ліки, книги, газети, соціальне житлове будівництво, послуги у прикордонній справі. В усіх державах ЄС збираються й акцизні збори, система збирання яких в різних державах різна. З 1 січня 1993 р. введені єдині мінімальні ставки цього податку. З метою збереження соціальної рівноваги ЄС підтримує на певному рівні ціни на продукцію, яка продукується європейськими фермерами. Для забезпечення підвищення цін на імпортну продукцію до потрібного рівня застосовуються ковзні збори. Ними оподатковуються живі тварини, м'ясо, молочні продукти, зернові, деякі овочі та фрукти, продукти з них, олійне насіння і деякі інші сільськогосподарські продукти. У додаток до імпортного збору з деяких товарів, зазначених в інтегрованому тарифі, збирається сільськогосподарський збір. Ним оподатковуються деякі живі тварини, м'ясо, молочні продукти, жир свиней та пташиний жир. Цей збір збирається за специфічними ставками, які встановлюються регламентами ЄС. Ще один вид додаткових платежів у зв'язку з імпортом аграрної продукції — компенсаційний збір. Він збирається зі свіжих овочів, фруктів, деяких рибопродуктів. Державні закупки — прихований метод торговельної політики, який вимагає від державних органів та підприємств придбати певні товари лише у національних фірм, незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожчі за імпортні. Найчастіше така політика пояснюється вимогами національної безпеки. Наприклад, американський уряд за законом 1933 p., який отримав назву "Акт "Купуй американське", платив на 12 % більше, а для оборонних товарів — на 50% більше американським постачальником порівняно з іноземними. У країнах ЄС, де донедавна засоби зв'язку були державними, практично не було торгівлі обладнанням зв'язку, оскільки від державних фірм вимагалось купувати таке обладнання лише У своїх виробників.

Вимоги про вміст місцевих компонентів — прихований метод торговельної політики держави, який законодавчо встановлює частку участі національних виробників у виробництві імпортованого товару. Зазвичай вимога про вміст місцевих компонентів використовується країнами, що розвиваються, у рамках політики імпортозаміщення, яке передбачає створення та нарощування національної бази виробництва імпортних товарів, з метою наступної відмови від їх імпорту. Уряди розвинених країн використовують вимогу про вміст місцевих компонентів з метою запобігання переміщення виробництва у країни, що розвиваються, з більш дешевою робочою силою і зберегти тим самим рівень зайнятості. Наприклад, США зобов'язують іноземних постачальників автомобілів на американський ринок, зокрема японських, розширити використання комплектуючих частин американського виробництва, робочої сили та послуг у сфері реклами.

Фінансові методи торговельної політики

Розглянуті вище методи протекціонізму здебільшого призначені для обмеження імпорту. Для стимулювання експорту у практиці міжнародної торгівлі використовуються фінансові методи, значна частина яких базується на прямому чи непрямому гарантуванні та субсидуванні урядом національних експортерів. У наш час застосування фінансових методів значною мірою обмежене, оскільки багатосторонні домовленості у рамках ВТО вважають їх засобом недобросовісної конкуренції на ринку. Проте більшість країн світу, незважаючи на це, використовують різноманітні форми фінансування, яке здійснюється через ускладнені схеми. Тим самим вони добиваються зниження вартості експортних товарів і підвищення внаслідок цього їх конкурентоспроможності на світовому ринку.

До джерел фінансування експорту належать такі:

— державний бюджет;

— навколоурядові установи (банки, фонди, спілки);

— приватні експортери;

— банки, які обслуговують приватних експортерів.

Відмінність фінансових методів торговельної політики від звичайного фінансування та кредитування експортно-імпортних операцій полягає в такому: фінансування експорту як метод зовнішньоторговельної політики має на меті дискримінацію іноземних компаній на користь національних виробників та експортерів, а звичайне фінансування та кредитування зовнішньоторговельних операцій — надання банками оборотного капіталу для здійснення конкретних зовнішньо комерційних угод.

Найпоширенішими фінансовими методами зовнішньоторговельної політики є такі:

— субсидування;

— експортне кредитування;

— демпінг.

Угода з субсидій та компенсаційних заходів (СКЗ), укладена в рамках Уругвайського раунду ГАТТ, визначає субсидію як "фінансовий внесок уряду та якого-небудь державного органу" і "пільгу, отриману у зв'язку з цим". Фінансовий внесок може включати безпосередню передачу коштів, потенційні прямі перекази (наприклад такі, як кредитні гарантії), не затребування урядом частини свого доходу, надання урядом товарів та послуг, крім інфраструктури урядові закупки товарів або іншу форму державної підтримки.

Субсидія — фінансова чи інша економічна підтримка у будь-якій формі, яка здійснюється урядом країн — учасниць зовнішньоторговельних операцій, і яка може надаватись індивідуально, окремій галузі, окремому регіону або невизначеній групі осіб (фізичних чи юридичних) автоматично на основі об'єктивних критеріїв. Основними ознаками субсидії є:

— використання бюджетних коштів для надання такої підтримки;

— вилучення в результаті її падіння економічної вигоди утримувачами субсидії.

З торгово-політичної точки зору застосування субсидій може бути пов'язане з певною дискримінацією, яка виявляється в тому, що виробники субсидованого товару можуть користуватись додатковими ресурсами і відповідно перевагами. З погляду зовнішнього ринку ситуація не відрізняється від умов збуту товарів за демпінговими цінами з тією лише різницею, що в умовах субсидування заниження ціни для виробника компенсується не за рахунок підвищення цін на іншому ринку, а за рахунок перерозподілу коштів через держбюджет. Конкуренти при цьому не мають доступу до таких ресурсів.

За оцінками МВФ, у 70—80-ті роки у країнах ОЕСР обсяг субсидій становив близько 1,5 % ВНП. Субсидування зазвичай концентрується в окремих секторах, в результаті державні субсидії дуже сильно впливають на міжнародну торгівлю деякими товарами. Традиційно найбільших масштабів субсидування набуває у торгівлі сільськогосподарськими товарами. Субсидії відрізняються великою різноманітністю з погляду механізмів здійснення підтримки, об'єктів субсидування та законності їх застосування згідно з Угодою СКЗ. Класифікацію субсидій наведено на рис. 1.5.7.

Прямі субсидії — це безпосередні виплати експортеру або виробнику, обумовлені фактом здійснення експортної операції або виробництва товару. Вони дорівнюють різниці витрат експортера або виробника та отриманого ними доходу. У даному випадку — це



безпосереднє дотування виробника (експортера) при його виході на зовнішній ринок. З початку 60-х років прямо субсидувались дороговартісні товари промислового експорту розвинених країн — судна, авіатехніка. Ці субсидії заборонено правилами ВТО.

Непрямі субсидії — це форма прихованого дотування експортерів або виробників за рахунок надання їм пільгового кредитування, податкових вилучень та пільг, повернення попередньо оплачених мит, пільгового страхування тощо. Ці субсидії можуть стосуватись і експортних, і імпортних товарів.

Перехресні субсидії — це дотування однієї галузі або сектору економіки за рахунок іншої галузі або сектору за допомогою заходів державного регулювання. Часто це здійснюється шляхом перерозподілу коштів між галузями через механізм цін. Наприклад, встановлення занижених тарифів на транспортування деяких

категорій товарів, коли збитки, що виникають, покриваються за рахунок високих цін переведення інших товарів.

Субсидії можуть надаватись як виробникам товарів, конкуруючих з імпортом, так і виробникам товарів, які експортуються. Для виробників в обох випадках субсидія — це негативний податок, оскільки він не вираховується з їх прибутку, а навпаки, виплачується їм урядом. Внутрішні субсидії — різні форми субсидування продуцентів товарів, конкуруючих з імпортом. Це найбільш замасковане субсидування.

Експортні субсидії — це бюджетні виплати національним експортерам, що дозволяє продавати товар іноземним покупцям за ціною, нижчою, ніж на внутрішньому ринку, і збільшувати тим самим експорт.

Субсидування затрат — це дотування використовуваних матеріалів, затрат на зарплату, проведення досліджень, створення та використання інфраструктури.

Субсидування товару (продукту) — прямі чи непрямі субсидії, які надаються залежно від обсягу виробництва чи експорту.

Субсидування споживання — наприклад, субсидування використання відходів або місцевої сировини та компонентів.

Субсидування перебудови структурного виробництва — наприклад, субсидії на скорочення площ під тією чи іншою сільськогосподарською культурою.

Субсидування окремих регіонів — наприклад, субсидії найбільш економічно відсталим в економічному та соціальному відношенні регіонам.

Найважливішою проблемою застосування субсидії є можливість дискримінації. Дискримінація відносно доступу до субсидії — основна передумова виникнення елементів недобросовісної конкуренції у міжнародній торгівлі, яка виявляється у можливості використання бюджетних ресурсів з метою підвищення конкурентоспроможності товару.

У сучасній практиці фактор дискримінації при наданні субсидії відбивається у понятті специфічних субсидій.

Специфічна субсидія — субсидія, яка надається субсидуючим органом у межах його компетенції лише окремим підприємствам чи галузям або групам підприємств. Основна ознака такої субсидії — відсутність об'єктивних критеріїв для забезпечення доступу до субсидії. Якщо ж доступ до субсидії може отримати невизначене коло осіб, які відповідають яким-небудь загальним об'єктивним критеріям або умовам, то така субсидія не є специфічною і компенсаційні заходи не застосовуються. Дія Угоди СКЗ поширюється тільки на специфічні субсидії.

Угода СКЗ визначає законність застосування субсидій та вказуй які субсидії мають бути заборонені, які дозволяються (тобто стосовно яких не можуть бути вжиті компенсаційні заходи) і які можуть використовуватись лише у тому випадку, якщо вони не завдають шкоди інтересам торгових кіл інших країн. Угода СКЗ встановлює три категорії субсидій:

1) "заборонені" субсидії" — якщо вони обумовлені показниками експортної діяльності або переважним використанням вітчизняних товарів перед імпортними. Стосовно таких субсидій передбачається спеціальний порядок врегулювання суперечок. Його основними рисами є: прискорений розгляд справи органом з розв'язку суперечок (ОРС) і безумовне скасування субсидій, визнаних "забороненими". Якщо це не буде зроблено у встановлений строк, країні, яка подала скаргу, дозволяється вжити компенсаційні заходи;

2) субсидії, "які дають підстави для вживання заходів" — якщо вони викликають негативні наслідки, а саме:

— шкоду національній економіці імпортуючої держави — члена ВТО;

— "зникнення" або ураження вигід, які прямо чи непрямо вилучаються державами-членами за ГАТТ-94;

— серйозну шкоду інтересам інших держав — членів ВТО. "Серйозну шкоду" може бути встановлена за наявності сукупності двох умов:

а) субсидія має своїм результатом:

— витискання або перешкоду імпорту подібних товарів на ринок країни, яка використовує субсидію;

— витискання або перешкоду експорту подібних товарів з однієї держави-члена на ринок третьої країни;

— значне зниження цін, цінову депресію, стримування цін або нереалізовані продажі подібних товарів в інші держави — члени ВТО;

— збільшення в масштабах світового ринку частки якогось окремого субсидованого товару порівняно із середньою часткою у попередні три роки. Це не стосується товарів, щодо яких застосовуються інші міжнародні домовленості;

б) частка субсидій у вартості товару перевищує 5 %. У таких випадках доводити, що субсидія не зачіпає інтересів інших учасників, повинна країна, яка надає субсидії. Цей критерій не застосовується до субсидій відносно цивільної авіатехніки.

Учасники Угоди СКЗ, інтереси яких порушені таким субсидуванням, можуть передати справу на розгляд ОРС. При підтвердженні факту завдання шкоди, країна, яка надає субсидую, повинна відкликати субсидію чи вжити заходи щодо усунення шкоди; 3) субсидії, "які не дають підстав для вживання заходів" — якщо вони не є специфічними та якщо не підпадають під одну з трьох таких категорій допомоги:

— допомога на науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи (до 75 % від їх вартості після початку виробництва, або до 50 % — до початку виробництва);

— допомога, яка надається у рамках програм регіонального розвитку;

— допомога, закликана сприяти адаптації наявного обладнання до нових екологічних вимог.

Якщо застосування таких субсидій негативно впливає на національну промисловість інших учасників Угоди СКЗ, останні можуть використовувати процедуру консультацій або звернутись в арбітраж.

Найбільше впливають на розвиток міжнародної торгівлі експортні субсидії. У додатку І до Угоди СКЗ представлені такі види експортних субсидій:

— прямі урядові субсидії фірмам-експортерам або експортним галузям, які надаються залежно від обсягів експорту;

— субсидії у формі правил продажу валютної виручки, які надають вигоди експортерам (наприклад, застосування більш вигідних для окремих фірм фіксованих валютних курсів або більш сприятливих правил обов'язкового продажу валюти експортерами яких-небудь товарів, ніж при імпорті або інших зовнішньоторговельних операціях);

— застосування при транспортуванні експортних вантажів на території країни-експортера нижчих транспортних тарифів, ніж при транспортуванні аналогічних вантажів, призначених для внутрішнього ринку, за рахунок використання бюджетних коштів або встановлення урядом обов'язкових пільгових тарифів для транспортування експортних товарів;

— реалізація урядом або його органами проектів, які забезпечують виробникам експортних товарів отримання сировини, матеріалів та інших товарів і послуг, необхідних для виробництва експортних товарів, за цінами нижчими ніж ті, які формуються на ринках (продуценти експортних товарів мають можливість отримувати необхідні для їх виробництва елементи на більш сприятливих умовах, ніж іноземні конкуренти та продуценти аналогічної продукції для внутрішнього ринку);

— повне або часткове звільнення від прямих податків або соціальних обов'язкових для підприємств платежів, їх повернення або відстрочення уплати, які надаються експортерам у прямій залежності від розвитку експорту. Субсидія може бути реалізована і У вигляді більш сприятливих правил для розрахунку прямих податків для експортерів;

— звільнення експортних товарів від непрямих податків, які сплачуються при виробництві та реалізації товарів, використаних на стадіях виробництва сировини, напівфабрикатів та інших засобів виробництва для наступного їх застосування при виробництві експортних товарів. Інакше: субсидія може бути реалізована у вигляді звільнення від податків постачальників товарів для виробництва експортної продукції;

- повне або часткове звільнення чи повернення імпортних мит, податків та інших платежів, які звичайно збираються при імпорті, для товарів, призначених для використання при виробництві експортних товарів;

- надання урядом або спеціальними органами під контролем уряду гарантій стосовно експортних кредитів або страхування на випадок збільшення витрат виробництва чи валютних ризиків при здійсненні експортних операцій на умовах, більш сприятливих, ніж у звичайній комерційній практиці, коли оплата експортером таких послуг та гарантій не покриває фактичних витрат для їх реалізації, а різниця фінансується держбюджетом;

— надання експортних кредитів на умовах, більш сприятливих, ніж це дозволяють фінансові ринки, з покриттям різниці за рахунок держбюджету або повне чи часткове покриття за рахунок бюджету витрат залучення експортних кредитів на фінансовому ринку. Такі субсидії можуть надаватись безпосередньо урядом або спеціальними органами, які перебувають під його контролем.

Наслідком надання експортних субсидій є розширення продажу товару на зовнішньому ринку при падінні цін на нього. Теоретично втрати від падіння цін і витрати на субсидію мають компенсуватися за рахунок зростання обсягу продажів. Тому остаточний ефект значною мірою буде залежати від еластичності попиту на товар на зовнішньому ринку за ціною — чим вона вище, тим більш вигідне субсидування.

Побічним ефектом експортного субсидування, якщо воно безпосередньо здійснюється залежно від показників експорту, може бути зростання цін на внутрішньому ринку, яке відбувається внаслідок переключення ресурсів товару із внутрішнього ринку на зовнішній.

Основне завдання експортних субсидій — розширення експортних ринків, збільшення збуту та штучне підвищення конкурентоспроможності експортних товарів, яке вирішується шляхом використання коштів національного бюджету. Таким чином, субсидування — це допомога експортним секторам шляхом перерозподілу коштів платників податку (населення та підприємства інших галузей) через держбюджет.

Для країни-експортера субсидування — це додаткові бюджетні витрати. У разі, якщо питома вага внутрішніх прямих податків (від непрямих податків експорт звільняється у більшості країн) у

ціні товару більша, ніж розмір субсидій, то розширення збуту приведе навіть до збільшення бюджетних доходів. На практиці так буває рідко, оскільки це можливо лише при дуже маленькому розмірі субсидій відносно ціни товару і при дуже високій прибутковості його експорту.

Від субсидування завжди виграють продуценти експортних товарів та експортери; економіка країн завжди зазнає чистих втрат. Субсидування фактично означає продаж товарів іноземним покупцям нижче рівня фактичних затрат на їх виробництво у країні-експортері. У цьому сенсі вони являють собою відплив коштів з

країни.

Країна-експортер може користуватись такими мотивами при наданні субсидій:

— надання додаткових вигід продуцентам та експортерам за рахунок деяких витрат для економіки країни у цілому. Основний тягар — на платниках податків і підприємствах галузей, які не пов'язані з виробництвом субсидованого товару;

— підтримка зайнятості в експортних галузях;

— стимулювання розвитку тих чи інших галузей з міркувань удосконалення структури економіки;

— витіснення іноземних конкурентів з ринку;

— розширення експорту як джерела іноземної валюти. Надання експортних субсидій має дещо суперечливі наслідки, оскільки одночасно непрямо стимулює імпорт. Це пояснюється тим, що розширення експорту, яке відбувається завдяки субсидіям, сприяє припливу іноземної валюти і укріпленню курсу національної валюти, а отже, і підвищенню конкурентоспроможності іноземних товарів на внутрішньому ринку країни-експортера та її падінню для експортних товарів. В результаті зростає попит на імпорт. Таким чином, немає сенсу субсидувати експорт товарів, які є важливими джерелами валютних надходжень.

Економічні наслідки для країни-імпортера у цілому подібні до наслідків демпінгу. Споживачі субсидованих товарів мають можливість купувати їх за нижчими цінами. Отже, субсидування означає економічний виграш для країни-імпортера, який дістанеться споживачам субсидованого товару. Але продуценти товару у країні імпорту зазнають втрат за рахунок загострення цінової конкуренції та скорочення випуску товару. Номінальний виграш споживачі буде більшим, ніж програш виробників. Втрати виробників, як при демпінгу, є важливим мотивом застосування обмежувальних заходів проти субсидованих товарів.

Внутрішнє субсидування товарів, які конкурують з імпортом, інструментом зовнішньоторговельної політики, який обмежує імпорт сприяє заміщенню імпортних товарів товарами, що виробляються всередині країни.

Економічний ефект виявляється у розширенні внутрішнього виробництва. Відмінність від ситуації з використанням імпортних мит або квот полягає у тому, що у разі використання внутрішніх субсидій не змінюються ціни на внутрішньому ринку субсидованого товару.

Економічні втрати рівномірно розподіляються на всіх споживачів і виробників, оскільки субсидія надається із держбюджету.

Введення внутрішньої субсидії на товари, які конкурують з імпортом, викликає одразу декілька економічних ефектів:

1) розширяється внутрішнє виробництво даного товару за рахунок витіснення з внутрішнього ринку імпортних товарів та скорочення обсягу імпорту. Масштаби розширення виробництва пропорційні розміру субсидії у розрахунку на одиницю товару і еластичності виробництва за ціною. Теорія рекомендує встановлювати такий розмір субсидій, щоб він був дещо меншим різниці між ціною товару на внутрішньому ринку, яка могла б скластися у випадку повної відсутності імпорту, та фактичною ціною, яка склалася в результаті конкуренції з іноземними товарами. Така субсидія забезпечує поступове підвищення ефективності внутрішніх продуцентів товару, які будуть змушені знижувати витрати виробництва для того, щоб зберегти своє становище на ринку;

2) частину субсидії отримують ефективні підприємства, що сприяє розширенню виробництва. Ця частина приблизно дорівнює сумі добутку розміру субсидії та обсягу виробництва, який може існувати без субсидування (тобто успішно конкурувати з імпортом), та приблизно половині добутку величини субсидії у розрахунку на одиницю товару та обсягу виробництва, який забезпечується лише за рахунок субсидування тобто це розмір зростання обсягу виробництва у разі введення субсидії або відповідно його падіння у випадку скасування субсидії);

3) відбувається штучне стимулювання неефективних підприємств та виробництв, які так чи інакше користуються субсидією. Ці витрати — це втрати економіки, а їх розмір приблизно дорівнює половині добутку розміру субсидії на одиницю товару та обсягу виробництва, який забезпечується лише за рахунок субсидування (тобто це розмір зростання обсягу виробництва у разі введення субсидії або відповідно його падіння у випадку її скасування).

Припинення субсидій призводить до зворотних ефектів. Споживачі виграють на економії бюджетних коштів. Розподіл втрат буде таким самим, але з протилежним значенням.

Усі ці міркування правильні за умови вільного переміщення капіталів, робочої сили та інших факторів виробництва між галузями. У протилежному випадку слід враховувати можливі втрати або вигоди, пов'язані зі зміною структури виробництва (наприклад витрати на допомогу у зв'язку з безробіттям та створення нових виробництв, нових робочих місць).

Експортне кредитування

Експортне кредитування являє собою одну з форм прихованого субсидування експорту, яке розглядалось вище.

Експортне кредитування — це фінансовий метод зовнішньоторговельної політики, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Воно може здійснюватись у таких видах:

— субсидування кредитів національним експортерам — кредитів від державних банків під ставку відсотка, нижчу за ринкову;

— державних кредитів іноземним імпортерам за умови обов'язкового дотримання ними зобов'язань купувати товари лише у фірм країни, яка їм такий кредит надала (зв'язаний кредит);

— страхування експортних ризиків національних експортерів, які включають комерційні ризики (неспроможність імпортера оплатити поставку) та політичні ризики (непередбачувані дії уряду, які не дозволяють імпортеру виконати свої зобов'язання перед експортером).

Види експортних кредитів:

— короткострокові — на строк до 1 року — для кредитування експорту споживчих товарів та сировини;

— середньострокові — на строк від 1 до 5 років — для кредитування експорту машин та обладнання;

— довгострокові — на строк понад 5 років — для кредитування експорту інвестиційних товарів та великих проектів.

Експортні кредити можуть набувати форми зовнішньої допомоги іншим державам. Практично всі двосторонні міжурядові кредити, які отримує Україна від іноземних держав, мають зв'язаний характер, тобто обумовлені закупкою певних товарів у країні, яка їх надала і тому може розглядатись як форма торгової політики стимулювання експорту.

Розмір субсидування через цільове кредитування розраховується як різниця між відсотковою ставкою за пільговим кредитом та поточною відсотковою ставкою. У банківській практиці відсоткові ставки з експортних кредитів зазвичай суттєво нижчі від ставок з інших видів кредитів і нерідко є предметом узгодження між країнами в рамках картельних угод. Існують численні способи стимулювання експорту через експортні кредити, які не піддаються кількісній оцінці, перенесення строків перших платежів за кредитами на більш віддалений період, оплата кредитів у валюті покупця або у формі товарних поставок, державне пільгове страхування експортних кредитів тощо.

Демпінг

у конкурентній боротьбі на світовому ринку замість торгових обмежень усе ширше використовуються засоби просування товару на закордонні ринки. Одним із таких засобів є демпінг — найяскравіший прояв цінової конкуренції. Активно і в масовому порядку демпінгова практика стала використовуватися вже у 20—30-ті роки, тобто у період найбільш серйозної економічної кризи, загострення на світовому ринку конкурентної боротьби та проблеми збуту.

Правова суть демпінгу розкривається у ст. VI ГАТТ. Демпінг — це продаж товару за кордоном за ціною, нижчою його "нормальної ціни", який завдає або загрожує завдати матеріальної шкоди промисловості, утвореної на території країни-імпортера, або який суттєво затримує утворення такої.

Згадана "нормальна ціна" — це ціна аналогічного товару, за якою він реалізується у країні виробництва (експорту) при нормальному розвитку торгових операцій.

Під аналогічним товаром розуміють товар, який в усьому аналогічний товару, звинуваченому у демпінгу, а якщо такого товару немає, то товар, який не є аналогічним у всьому, але має характеристики, подібні з товаром, що розглядається.

Якщо внутрішня ціна на товар відсутня, то нормальна ціна визначається або на основі найвищої ціни на аналогічний товар, призначений для експорту у третю країну, або розраховується як сума виробничих витрат з додаванням у поміркованих розмірах витрат з продажу та прибутку. Такий підхід до розрахунку нормальної ціни враховує природні та придбані конкурентні переваги експортера товару (вартість енергоносіїв, розміщення виробництва, наявність самостійних сировинних джерел та дешевої робочої сили, передові технології тощо).

Матеріальна шкода — це підтверджені доказами несприятливі економічні наслідки ввезення товару за демпінговими цінами, які настають для галузей, продукція яких конкурує з товаром, що ввозиться за демпінговими цінами.

Загроза матеріальної шкоди — висновок, який базується на фактах, про те, що завдання шкоди є неминучим.

Демпінг може здійснюватися за рахунок:

— ресурсів приватних фірм;

— державних субсидій експортерам.

У комерційній практиці існує декілька різновидів демпінгу:

— постійний демпінг — постійний експорт товарів за ціною, нижчою від нормальної ціни;

— випадковий (спорадичний) демпінг — тимчасовий епізодичний продаж товарів на зовнішньому ринку за низькими цінами у зв'язку з тим, що у експортерів накопичились великі запаси товарів;

— розбійницький (умисний) демпінг — тимчасове зниження експортних цін (нижче цін свого внутрішнього ринку і навіть нижче витрат виробництва) з метою витіснення конкурентів з ринку і наступне підвищення цін (іноді навіть до більш високого рівня, ніж до зниження цін). Це означає встановлення монопольних цін;

— зворотний демпінг — продаж товару всередині країни за цінами, нижчими від експортних; використовується у випадку непередбачуваних різких коливань курсів валют;

— взаємний (зустрічний) демпінг — взаємні (зустрічні) поставки одного і того ж товару між двома країнами за заниженими, демпінговими цінами; використовується в умовах високої монополізації ринку певного товару в кожній країні.

Економічний зміст демпінгу полягає у тому, що він являє собою обов'язково не просте зниження цін, а саме цінову дискримінацію, коли ціни занижуються на одному ринку, у той час як той самий товар продається на інших ринках за більш високими цінами. Практика демпінгу тісно пов'язана з монополізацією ринків та застосуванням монопольно високих цін.

Завдяки тому, що яка-небудь фірма стає монополістом на окремих ринках (частіше за все це внутрішній ринок країн базування компанії або ринок країни, де розміщені виробничі потужності), вона отримує можливість продавати свою продукцію на цьому ринку за завищеними (монопольно високими) цінами. Демпінгуюча фірма отримує додатковий (монопольний) прибуток. Можливість отримувати додатковий прибуток за рахунок одного ринку дозволяє проводити політику штучно занижених цін на інших ринках з метою витіснення з них конкурентів. Неминучі втрати, які виникають при здійсненні демпінгу на ринку, з якого фірма намагається витіснити конкурентів за рахунок низьких цін, покриваються за рахунок додаткових прибутків на традиційних ринках збуту. На традиційних ринках фірма-постачальник не зазнає сильної конкуренції і має можливість продавати товар за високими цінами. Таким чином, використання занижених цін як засобу конкурентної боротьби на окремому ринку має економічний сенс лише тоді, коли даний постачальник є монополістом на якому-небудь іншому ринку. У цьому виявляється дискримінаційний характер практики

демпінгу.

Формальною економічною передумовою для реалізації практики демпінгу є відмінність в еластичності попиту за ціною на товар на внутрішньому та закордонному ринках (або на ринках різних країн). Якщо на внутрішньому ринку еластичність попиту за ціною менша, ніж на закордонному, то це означає, що споживачі всередині країни скорочують чи збільшують попит на товар у випадку зростання або зниження ціни у відносно меншому ступені, ніж споживачі за кордоном. Тому підвищення ціни на внутрішньому ринку та її зниження на закордонному призведе до того, що розширення збуту за кордоном буде більше, ніж його скорочення всередині країни.

Низька еластичність попиту на товар даної фірми на внутрішньому ринку може бути забезпечена лише у випадку відсутності гострої конкуренції. Таким чином, передумовою здійснення політики демпінгу є менш гостра конкуренція на внутрішньому (національному) ринку, ніж на закордонному (у протилежному випадку підвищення ціни призведе до помітного скорочення продажів на внутрішньому ринку і витіснення з ринка конкурентами). Умовою для цього є монополізація внутрішнього ринку та/або значні торгові бар'єри при імпорті.

Продаж товарів за високими цінами на внутрішньому ринку з обмеженою конкуренцією та за низькими цінами на закордонному конкурентному ринку буде залишатись вигідним доти, доки транспортні витрати та торгові обмеження (мита) не призведуть до зниження доходів від продажів за кордоном настільки, що продавець буде змушений підвищити експортні ціни.

Демпінг забезпечує виграш передусім фірмі-експортеру, яка отримує можливість збільшити свою частку на закордонному ринку, компенсуючи витрати, пов'язані з ціновою конкуренцією, за рахунок внутрішнього ринку. Загальний обсяг продажів збільшується, і завдяки цьому фірма може отримувати додатковий прибуток.

Ставлення споживачів товару в країні-імпортері до іноземного демпінгу неоднозначне. Якщо продаж товару за низькими цінами має регулярний характер, то споживачі можуть виграти, купуючи такий товар. У той же час, якщо частка іноземного постачальника на ринку помітно збільшиться та інші постачальники будуть витіснені з ринку, іноземна фірма забезпечить собі монопольний контроль над закордонним ринком. Це викличе загрозу того, що іноземний постачальник, придушивши конкурентів, перейде до політики монопольно високих цін.

Отже, демпінг є інструментом придушення конкуренції на експортному ринку і передумовою монополізації ринку. В останньому випадку споживачі зазнають втрат у майбутньому, коли політика низьких цін зміниться політикою монопольно високих цін.

Виробники товару в країні-імпортері завжди зазнають втрат від доземного демпінгу. Вони мають жорстку цінову конкуренцію з боку іноземних постачальників. При цьому місцеві фірми знаходяться у дуже невигідному становищі: з одного боку, вони змушені знижувати ціни, а з іншого — вони не мають можливості компенсувати виникаючі при цьому втрати за рахунок продажу товару за завищеними цінами на якому-небудь іншому ринку. Тому вони змушені або нести значні фінансові збитки, або віддати свою частку на ринку іноземному постачальникові. Усі ці несприятливі наслідки демпінгу пов'язані з порушенням конкурентного середовища на ринку країни-імпортера.

Для усунення цінової дискримінації, яка виникає внаслідок демпінгу застосовують антидемпінгові мита.

Антидемпінгові мита — це мита, які застосовуються в рамках антидемпінгових заходів на тимчасових засадах і з дотриманням відповідних правил та процедур, і які спрямовані на усунення економічних наслідків демпінгу. Вони збираються у додаток до звичайних мит.

Для застосування антидемпінгових заходів (у формі, передбаченій ст. VI п. 2 ГАТТ — антидемпінгові мита) необхідне дотримання трьох умов:

— наявність демпінгової різниці (маржі), тобто перевищення нормальної вартості над ціною, за якою експортується товар; демпінгова маржа розраховується у процентах від експортної ціни;

— наявність фактично доведеного матеріального збитку або загрози матеріального збитку галузі господарства країни-імпортера;

— існування причинно-наслідкового зв'язку між фактом продажу за демпінговими цінами та збитком.

Антидемпінговий процес складається з таких основних стадій:

1) ініціювання антидемпінгового розслідування. Заява про необхідність порушення розслідування подається від імені тієї галузі промисловості, інтереси якої постраждали. Якщо урядові органи вважатимуть, що скарга має підстави для офіційного започаткування процедури, розслідування вважається розпочатим;

2) проведення антидемпінгового розслідування та призначення антидемпінгового заходу або припинення розслідування на передбачуваних підставах. Під час розслідування мають бути встановлені факти демпінгу та наявності шкоди або загрози такої шкоди, а також причинно-наслідковий зв'язок між ними. Якщо хоча б одна з передумов, наведених вище, відсутня, справа вважається закритою, якщо ні, то компетентні органи продовжують розслідування для встановлення обсягу демпінгу та завданої шкоди. Розслідування може бути припинено також на підставі угод з демпінговими експортерами про мінімальні ціни їх продажів, в результаті яких припиниться завдання шкоди місцевим виробникам. У разі відсутності взаємоприйнятних цінових угод вводяться антидемпінгові. Вони прораховуються відносно кожного експортера, який допустив демпінг, і їх остаточний розмір не повинен перевищувати величину демпінгової різниці;

3) застосування антидемпінгового заходу. Строки застосування заходів обмежуються часом, необхідним для нейтралізації шкоди, викликаної демпінгом, і не можуть бути більшими ніж 5 років. Продовження на строк понад 5 років можливе лише на підставі нового розслідування.

Антидемпінгове законодавство кожної держави — члена ГАТТ/ ВТО повинне включати положення про можливість оскарження адміністративних дій і рішень у суді.

Для контролю за здійсненням антидемпінгових заходів Угодою про застосування ст. VI ГАТТ засновано Комітет ВТО з антидемпінгу. Суперечки з антидемпінгових заходів передаються на розгляд Ради ВТО з розв'язку торгових суперечок.

На практиці поширено декілька видів припинення демпінгової практики. Наприклад, у США та Японії встановлюється антидемпінгове мито у розмірі різниці між демпінговою та нормальною цінами. У країнах ЄС антидемпінгове законодавство встановлює антидемпінгові мита у розмірі завданої шкоди. У деяких випадках експортери добровільно відмовляються від демпінгової практики, тому що судові рішення можуть потягнути за собою примусове залишення ринку. Валютно-кредитні інструменти

Сучасна модель регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою валютно-кредитних інструментів об'єднує сукупність елементів валютного ринку, відносин експортерів та імпортерів з банками, системи національного та міждержавного валютного регулювання. У будь-якій державі співвідношення елементів, які використовуються, та роль кожного з них відрізняються залежно від стану зовнішньоекономічних зв'язків, рівня конвертованості національної валюти, принципів зовнішніх розрахунків та кредитування, особливостей національного механізму державного регулювання у цілому, а також ступеня залучення у міжнародну валютно-фінансову сферу. У зв'язку з цим умови здійснення експортно-імпортних операцій багато в чому залежать від сукупності елементів регулювання валютного ринку, які використовуються, рівнів валютного курсу, позикового процента та умов надання кредиту, способів валютної інтервенції тощо.

До валютно-кредитних інструментів регулювання зовнішньої торгівлі належать наступні:

- зміна валютного курсу шляхом його ревальвації або девальвації;

— валютні обмеження;

— валютна інтервенція за допомогою маніпуляції державним банком валютними ресурсами та процентними ставками;

— маневрування банківськими процентними ставками;

— набір правил та норм, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках. їх мета — полегшення процесів міжнародної торгівлі стосовно забезпечення зовнішньоторговельних розрахунків, впорядкування кредитування експортно-імпортних операцій і отримання максимальної вигоди учасниками зовнішньоторговельних угод.

Валютний курс (ВК), що виступає як відношення національної грошової одиниці до грошових одиниць інших країн, є найважливішим інструментом валютного регулювання. Головна функція ВК — забезпечення пропорційності обміну валют, базою якої є їх купівельна сила відносно товарів всередині країни. ВК залежить від статусу національної валюти, рівня її конвертованості, тобто можливості вільно та необмежено обмінюватись на інші іноземні валюти. Конверсія може бути повною (безперешкодний обмін на будь-яку іноземну валюту) або частковою, коли можливість обміну обмежується деякими видами валют та операціями міжнародного платіжного обороту. На відміну від часткової, повна конверсія включає як внутрішню, так і зовнішню оборотність у всьому її обсязі. Внутрішня конвертованість валюти не обмежує обміну національної валюти юридичними та фізичними особами певної країни на своєму внутрішньому ринку. У деяких державах нерезиденти можуть обмежуватись щодо використання іноземної валюти; нерезидентам можуть надаватись гарантії з переведення національної валюти в іншу валюту, а у резидентів певної країни ця можливість відсутня. Зовнішня конвертованість надає можливість використовувати зароблені у цій країні грошові кошти юридичними та фізичними особами, як на внутрішньому ринку, так і за його межами. Конвертованість валюти визначається, головним чином, рівнем розвитку внутрішнього товарного виробництва. Зовнішня конвертованість більше, ніж внутрішня, загострює конкуренцію, деформує структуру економіки, сприяє вивозу прибутку за межі країни її отримання.

Котирування валют — це встановлення курсів іноземних валют відносно національної, яке здійснюється державними (національними) та великими комерційними банками прямим або непрямим методом. Пряме котирування (в усіх країнах, крім Великобританії) означає, що одна одиниця іноземної валюти виражається у відповідній кількості одиниць національної валюти; непряме котирування — обернена величина, коли за одиницю приймається національна валюта, яка виражена в певній кількості іноземної (у Великобританії).

Найбільш розповсюджений спосіб використання ВК для регулювання зовнішньоторговельного обороту полягає у зміні його шляхом девальвації або ревальвації. Ці методи країни використовують в умовах гострої конкурентної боротьби на зовнішніх ринках, а також в умовах суттєвого відхилення рівня інфляції у рамках фіксованих ВК, коли ринковий курс тривалий час і у відчутних розмірах відхиляється від валютного паритету.

Девальвація — офіційне заниження курсу національної валюти; використовується з метою вирівнювання зовнішньоекономічного балансу шляхом збільшення експорту та скорочення імпорту завдяки зростанню цін на імпортну продукцію. У цих умовах в експортерів з'являються значні переваги при обміні заробленої валюти на національну. Одночасно внаслідок подорожчання імпорту товарів скорочуються обсяги другорядних імпортних поставок у країну. Наприклад, Японія у 60—70-ті роки завдяки заниженому курсу ієни та зниженню цін на імпортну продукцію, змогла проникнути та закріпитись на багатьох світових ринках. Уряд Японії з метою скорочення експорту і надалі декілька разів знижував курс ієни до долара США. Проте, внаслідок девальвації, особливо в результаті різкого зменшення курсу національної валюти, може статися більше знецінення її порівняно з внутрішнім, яке створить сприятливі умови для використання валютного демпінгу — спекулятивних операцій на зовнішньому ринку з метою отримання прибутку за рахунок зміни валютного курсу.

Ревальвація — підвищення офіційного курсу національної валюти відносно іноземних, яке супроводжується отриманням розвитку експорту, його подорожчанням з одночасним здешевленням імпорту. Це асиметричний девальвації процес. Ревальвація нерідко підштовхується діями інших держав, які бажають підсилити конкурентоспроможність своїх товарів на ринках країн з активним торговельно-платіжним балансом. Наприклад, ФРН змушена була під активним тиском країн-конкурентів (США, Англії, Франції) ревальвувати західнонімецьку марку і затримати розвиток експорту у 60-ті роки; у 70-ті роки у країнах ЄС були переглянуті валютні паритети більшості розвинених країн, тобто рівень обмінного курсу валют, який вирівнює купівельну спроможність кожної з них з обмеженням припустимих границь коливань ("валютний коридор"), і розповсюджена система "плаваючих" ВК, границі коливань яких не обмежені. Цей процес значно розширив можливості використання інших заходів валютного впливу на міжнародні розрахунки — валютних інтервенцій, маневрування процентною ставкою, валютних обмежень.

Валютні обмеження — система правил, що регламентують операції з валютними цінностями, зокрема з національною та іноземною валютами, золотом, цінними паперами тощо. Вони включають заходи з регулювання переказів та платежів за кордон, вивозу капіталу, репатріації прибутків, часткову або повну заборону вільної купівлі та продажу іноземної валюти. Валютні операції у цьому випадку зосереджуються у центральних (національних) або спеціально уповноважених банках. Метою валютних обмежень є скорочення зовнішнього оборотного капіталу, яке впливає на попит на національну валюту та зовнішньоторговельні операції на поточних рахунках шляхом обмеження кількості валюти, яку дозволяється вивезти за кордон під час туристичних подорожей.

Таким чином, ВК є опосередковуючою ланкою прямого адміністративного втручання держави у зовнішню торгівлю, яке за суттю являє собою систему валютного контролю. У рамках Статуту МВФ (ст. VIII) валютний контроль може мати лише обмежене значення (з метою захисту національної валюти) і не перешкоджати проведенню поточних операцій, конвертованості національної валюти для нерезидентів, тобто функціонуванню валютного ринку. Проте засоби та методи, які реалізуються через протекціоністські заходи, валютні обмеження та конвертованість валюти, повертаються державам величезними додатковими затратами, які руйнують економіку, вносять дисбаланс у відносні ціни на товари та послуги, а також позбавляють їх переваг вільної міжнародної торгівлі.

Валютна інтервенція реалізується у вигляді цільових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти центральними банками з метою обмеження (підвищення, зниження, підтримки) курсу національної валюти. Сполучення валютної інтервенції на зовнішніх валютних ринках з рівними за величиною та протилежними за напрямком операціями на внутрішньому відкритому ринку цінних паперів, яке застосовується з метою виключення взаємовпливу внутрішньої і зовнішньої грошово-кредитної політики, називається "стерилізацією". Маневрування банківськими процентними ставками впливає на переміщення ліквідних коштів з однієї країни в іншу, а також сприяє зміні ВК.

Правові інструменти регулювання

Міжнародне регулювання міжнародної торгівлі забезпечується за допомогою таких принципів та норм (див. додаток 3):

— загальновизнаних (основних) принципів міжнародного права;

— галузевих (спеціальних) принципів міжнародного економічного права;

— диспозитивних та рекомендаційних принципів торгово-економічного регулювання;

- конвенційних норм — двосторонніх та багатосторонніх договорів і угод.

Саме тому серед нетарифних інструментів (див. рис. 1.5.2) представлені правові інструменти, які докладно вивчаються міжнародним правом, але тісно пов'язані з міжнародними відносинами, зокрема з міжнародною торгівлею.

Фундамент міжнародного правопорядку утворюють основні принципи міжнародного права. Вони виконують одночасно дві функції:

1) сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

2) закріплюють усе нове, що з'являється у практиці міжнародних відносин, сприяючи їх подальшому розвитку.

Основні принципи міжнародного права зафіксовані у статуті ООН і носять характер jus cogens, тобто є зобов'язаннями вищого порядку і не можуть бути скасовані державами ні індивідуально, ні за згодою між собою. До міжнародного регулювання економічних відносин, зокрема міжнародної торгівлі, перш за все, застосовують такі загальновизнані норми міжнародного права:

— принцип суверенної рівності держав;

— принцип невтручання у внутрішні справи;

— принцип співробітництва;

— принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань;

— принцип мирного розв'язання суперечок;

— принцип непорушності кордонів;

— принцип загальної поваги прав людини;

— принцип самовизначення народів та націй.

Дія спеціальних або галузевих принципів, розроблених у МЕВ, спрямована передусім на формування торгово-політичних режимів.

Торгово-політичний режим (ТПР) — це сукупність різноманітних інструментів державного регулювання зовнішньоторговельного обігу, закріплених у формі норм національного права та механізмів їх узгодженого регулювання, відповідно до норм та принципів міжнародного права. Або:

ТПР — це сукупність заходів, які застосовуються в певний момент часу в певній країні для регулювання доступу іноземних товарів та послуг на внутрішній ринок, а також для забезпечення Доступу вітчизняних товарів та послуг на ринки інших країн.

До спеціальних галузевих принципів міжнародного економічного права належать такі:

— принцип найбільшого сприяння;

- принцип національного режиму;

- принцип преференційного режиму;

- принцип свободи транзиту;

— принцип транспарентності;

— принцип нотифікації.

При тлумаченні та застосуванні цих принципів необхідно виходити з того, що вони взаємопов'язані, підпорядковуються загальновизнаним принципам міжнародного права й існують у рамках єдиної системи міжнародного права.

У міжнародній торгівлі основоположним є принцип найбільш сприятливої нації та режим найбільшого сприяння, який цим принципом надається.

Режим найбільшого сприяння (РНС) — це не менш сприятливий режим, який надається державами одна одній у міжнародному договірному порядку у сфері торгівлі, мореплавства, правового становища громадян, мит тощо, ніж той, який наданий чи буде наданий кожною зі сторін, що домовляються, будь-якій третій країні.

Іншими словами, принцип найбільш сприятливої нації означає у його загальному розумінні право кожної держави, яка домовляється, на основі взаємності користуватись усіма перевагами, які інша держава, що домовляється, надає будь-яким третім державам щодо узгодженого кола відносин. Цей принцип у його безумовній формі є основою ГАТТ. Кожна митна пільга, яка надається однією із країн — учасниць ГАТТ якій-небудь іншій країні, автоматично поширюється на всі країни ГАТТ (ст. І тексту ГАТТ — 47).

Міжнародне право не допускає винятків у РНС щодо кола суб'єктів міжнародного права, крім таких історично складених винятків, які застосовуються за взаємною згодою сторін:

— для прикордонної торгівлі сусідніх держав;

— для каботажного судноплавства;

— для країн, що входять у зону преференційних митних тарифів;

— відносно інтеграційних угруповань — зон вільної торгівлі, митних союзів тощо. Учасник такого угруповання при наданні РНС у договорах з третіми країнами звільняється від обов'язку поширення на ці треті країни пільгового режиму торгівлі, який провадиться у їх відносинах з іншими членами інтеграційного угруповання.

Принцип національного режиму передбачає надання державою іноземним юридичним та фізичним особам, товарам та послугам режиму, аналогічного тому, яким користуються, відповідно, вітчизняні юридичні і фізичні особи, товари, послуги тощо.

У рамках ГАТТ (ст. IІІ) національний режим застосовується як додаток до принципу РНС при реалізації імпорту на внутрішньому ринку і передбачає, що умови торгівлі мають бути подібними і для вітчизняних, і для іноземних товарів (тобто нейтральними за своїм ефектом для конкуренції між ними) у тому, що стосується внутрішніх податків та зборів, правил закупівлі, продажу, транспортування, розподілу та споживання цих товарів, а також їх переробки та змішання.

Деталі застосування національного режиму у суперечних випадках визначаються рішеннями Арбітражної ради ("Панелі") ГАТТ, які є обов'язковими лише для сторін суперечки і у правовому відношенні є не більш ніж прецедентами.

Як і РНС, принцип національного режиму не став універсальним і є диспозитивною нормою міжнародного права, яка застосовується у рамках двосторонніх та багатосторонніх угод, що містять відповідну клаузулу.

Принцип преференційного режиму. У 1964 році на першій Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) була висунута концепція створення Загальної системи преференцій (ЗСП) з метою сприяння економічному розвитку та індустріалізації країн, що розвиваються. У 1968 р. ЗСП була офіційно схвалена в рамках ЮНКТАД та стала самостійним інструментом торговельної політики розвинених країн.

Суть ЗСП полягає у наданні країнам, що розвиваються, переваг щодо доступу їх товарів на ринки розвинених країн. Основною формою преференцій є тарифні пільги, які фіксуються у вигляді знижених ставок імпортних мит. Назва "Загальна" пояснюється тим, що преференції практикуються практично всіма розвиненими країнами як одностороння поступка, а не як результат торгово-економічних переговорів.

Загальна система преференцій базується на принципі преференційності відношення до країн, що розвиваються, який включає в себе сукупність загальноправових норм: право розвинених країн надати загальні взаємні та недискримінаційні преференції країнам, що розвиваються; преференції відносно країн, що розвиваються, не означають дискримінації щодо розвинених держав; надання особливих пільг не означає дискримінації решти країн, що розвиваються.

Принцип свободи транзиту є диспозитивною конвенційною нормою міжнародного економічного права, яка поки що не отримала Універсального характеру.

Транзит або транзитні перевезення — це проходження товарів (включаючи багаж), а також суден і транспортних засобів через територію сторони, що домовляється, яке при цьому є лише частиною повного шляху, який починається та закінчується за межами кордону сторони, що домовляється, через територію якої здійснюється рух вантажу (п. 1 ст. V ГАТТ). При цьому це проходження може супроводжуватись перевантаженням товару, складуванням, дробленням партій товарів та зміною видів транспорту.

Правовий зміст принципу свободи транзиту може бути вираже- ний у таких основних тезах:

— свобода транзиту має бути забезпечена шляхами, які найбільше підходять для міжнародного транзиту;

— не повинно робитись жодних відмінностей залежно від прапора суден, місця проходження, відправлення, заходу, виходу або призначення, чи яких-небудь обставин, що стосуються власності на товари, судна або інші транспортні засоби;

— транзитні перевезення не повинні підлягати яким-небудь непотрібним затримкам або обмеженням, мають бути звільнені від мит і від усіх транзитних та інших зборів, встановлених відносно транзиту, за винятком зборів за перевезення товарів або зборів, за розміром аналогічних адміністративним витратам, викликаним транзитом, або вартості наданих послуг;

— РНС надається стосовно всіх зборів, правил та формальностей, пов'язаних із транзитом;

— сторона, територією якої здійснюються транзитні перевезення, має право вимагати їх здійснення через відповідну вхідну митницю.

Значення принципу свободи транзиту полягає у забезпеченні завдяки йому стабільного доступу товарів до ринків будь-якої країни незалежно від її географічного розташування, як в абсолютному сенсі, так і відносно країн-контрагентів. Цей принцип виражає принцип рівноправності у питаннях транспортного доступу товарів, забезпечуючи рівність усіх суб'єктів міжнародного торгового обігу.

Принцип свободи транзиту включає в себе принцип найбільшого сприяння, як інструмент реалізації рівного та недискримінаційного доступу всіх суб'єктів до транспортних інфраструктур на рівних найбільш вигідних умовах, які тільки можуть бути надані третій країні.

Принцип транспарентності або принцип гласності зовнішньоторговельного законодавства регламентований і розроблений в рамках ГАТТ (ст. V). Виконання цієї норми дозволяє планувати зовнішньоторговельні операції з урахуванням усіляких перешкод, які можуть з'явитись у майбутньому у зв'язку зі зміною зовнішньоторговельного законодавства.

Принцип транспарентності — забезпечення прозорості системи регулювання зовнішньої торгівлі. У широкому сенсі це означає доступність інформації про заходи з регулювання, їх ясність та однозначність і стосується як самих заходів, так і правил їх застосування.

Поняття зовнішньоторговельного законодавства включає в себе, закони, правила, судові рішення та адміністративні розпорядження загального характеру відносно кваліфікації чи оцінки товарів для митних цілей або ставок податків, мит чи інших зборів, або вимог, обмежень чи заборон імпорту або експорту, переказу платежів за них, або розподіл, транспортування, страхування, зберігання на складах, огляд, виставлення на огляд, обробку, змішування або інше використання, які впливають на їх продаж; міждержавні та міжурядові угоди.

Основні елементи транспарентності:

— доступність інформації про заходи державного регулювання;

— застосування заходів регулювання лише після публікації;

_ одноманітне застосування заходів регулювання;

— можливість оскарження дій влад.

Принцип транспарентності традиційно має на увазі застереження про нерозголошення конфіденційних відомостей, яке б утруднило застосування акта зовнішньоторговельного законодавства, суперечило б суспільним інтересам або завдало б шкоди законним діловим інтересам окремих підприємств.

Принцип нотифікації — інформування про систему регулювання зацікавленими сторонами у рамках багатосторонніх угод, яке здійснюється, як правило, шляхом офіційного повідомлення органів, що здійснюють контроль за застосуванням багатосторонніх угод.

Нотифікація передбачає інформування про:

— систему та правила використання тих чи інших заходів;

— випадки застосування заходів регулювання певної категорії;

— випадки застосування заходів регулювання, які суперечать або повністю не відповідають принципам використання заходів даної категорії та застосовуються у вигляді винятку або у рамках особливих узгоджень;

— зміни у системі регулювання.

Практика нотифікації дозволяє заздалегідь виявити заходи регулювання, які можуть стати потенційними джерелами завдання шкоди іншій стороні або виникнення торгових конфліктів, а також отримати інформацію про заходи, які у силу своєї природи мають Дефіцит транспарентності (тобто застосовуються у неявному вигляді), наприклад деякі види субсидій.

1.5.6. Зовнішня торгівля України

Після здобуття незалежності Україна веде активну зовнішньоторговельну політику. Вже у 1993 р. вона провадила торговельні операції більш ніж з 180 країнами світу. Зовнішня торгівля має для України велике значення. Так, якщо у СІЛА і Японії експорт у структурі ВВП становить близько 10 %, у Франції та Польщі — 20 %, то в Україні у 1997 р. частка експорту товарів становила 31 %, а послуг — близько 10 % від ВВП. Тобто, 40 % робочих місць у нашій країні існують завдяки експорту товарів та послуг [34, с 36]. Стан зовнішньої торгівлі реально відображає ситуацію, яка склалася в економіці України. Динаміку зовнішньої торгівлі України у 1992—1999 pp. наведено в табл. 1.5.2. [20].



Наведені дані свідчать про відносну стабільність зовнішньої торгівлі України протягом 1992—1999 pp., що не є добрим знаком для країни, економіка якої значною мірою залежить від експортно-імпортних відносин.

Зовнішньоекономічні зв'язки України здійснюються у складних умовах, на які впливають зовнішні і внутрішні фактори. Це погіршення кон'юнктури на традиційних для українських товарів зовнішніх ринках (перш за все — Росії), а також пасивна позиція влади України щодо розробки стратегії розвитку конкурентно-спроможного експортоорієнтованого національного товаровиробника, падіння національного виробництва тощо. Не сприяли розвитку зовнішньої торгівлі і бартерні операції, частка яких у зовнішньоекономічній діяльності в певні роки була значною (табл. 1.5.3).



У 1997 р. на бартерних умовах обсяг експорту товарів становив 9,6 %, а імпорту — 8,6 %. Лише внаслідок втручання державних органів значно скоротився обсяг експортно-імпортних операцій і в 1999 році вони становили відповідно 3,6 % і 2,8 %.

Структура українського експорту неефективна, в імпорті переважають товари, які в достатній кількості виробляються або можуть вироблятись в Україні (табл. 1.5.4).



У товарній структурі експорту переважають сировина та товари первинної обробки: чорні метали, добрива, продукти неорганічної хімії, вироби з чорних металів, цукор та кондвироби з цукру, хоча експортуються і готові вироби — ядерні реактори, котли, обладнання, механізми, засоби наземного транспорту, електричні машини тощо. Експорт товарів обробної промисловості обмежений внаслідок їх низької конкурентоспроможності.

В імпорті України переважає мінеральне паливо, нафта, продукти їх перероблення, ядерні реактори, котли, обладнання, механізми, засоби наземного транспорту, електричні машини і обладнання, Значна частка в імпорті припадає на машини й устаткування, обчислювальну і оргтехніку, товари народного вжитку, продукти і сировину для їх виробництва.

Структуру зовнішньої торгівлі товарами України з країнами світу наведено у таблиці 1.5.5.



Більша частина експортно-імпортних відносин України у торгівлі товарами здійснюється з країнами СНД та Європи, на які у 1999 р. припадало відповідно 28,1 та 31,3 % експорту і 56,9 та 30,0 % імпорту. Водночас спостерігається зростання в експорті товарів з України частки країн Європи і зниження частки країн СНД. У торгівлі з країнами СНД понад 70 % експорту і 80 % імпорту припадає на Росію, а з країн Європи найвищі обсяги торгівлі з Німеччиною. Значними є обсяги торгівлі з США та Китаєм, причому майже завжди сальдо торговельного балансу України є позитивним.

Сьогодні близько 21 % українського експорту і 47 % імпорту пов'язано з російським ринком. Експорт Росії в Україну формується переважно за рахунок енергоносіїв, а також машин і обладнання. В російських закупівлях переважають продовольчі товари і сировина для їх виробництва (27 %), машини і обладнання (19 %), чорні і кольорові метали (9,5 %). На українському ринку Росія закуповує 14,2 % всіх імпортованих нею товарів [15, с 7].

Масштаби і динаміку російсько-українського співробітництва визначають різні чинники, насамперед близькість кордонів, мережа нафто- і газопроводів, що через Україну простягаються до Західної Європи, технологічна і сировинна взаємодія протягом багатьох десятиліть численних підприємств переробної галузі, їх глибока спеціалізація та кооперування.

Можливості розширення торговельних зв'язків між Росією і Україною далеко не вичерпані, насамперед в таких напрямках, як поглиблення співробітництва прикордонних областей в провідних галузях промисловості, зокрема в атомній енергетиці, удосконалення різних форм розрахунків підприємств і банків; перевезення зовнішньоторговельних вантажів різними видами транспорту; створення фінансово-промислових груп.

У зовнішньоторговельній політиці України значна увага приділяється диверсифікації торгівлі з країнами Європи, Азії та Америки. Цьому сприяють проведені переговори з ЄС та ЧЕС.

У 1999 р. розроблено Державну програму розвитку експортного потенціалу України, якою передбачено такі етапи розвитку зовнішньоекономічної діяльності:

— 2000—2001 pp. — підтримка металургійної промисловості, накопичення матеріальних і фінансових ресурсів, освоєння нових технологій та реконструкція виробництва;

— 2002—2005 pp. — збільшення інвестицій і кредитів, зменшення частки палива й сировини, збільшення експорту технологічних і конкурентоспроможних товарів.

Уже найближчим часом Україна прагне стати надійним торговим партнером для всіх зацікавлених країн.

1.5.7. Теорії міжнародної торгівлі

Меркантилістська та неомеркантилістська теорії

Зовнішньоторговельна політика будь-якої держави зосереджується на таких питаннях: які товари необхідно експортувати та які імпортувати, з якими країнами торгувати та у якому обсязі, чи потрібно державі втручатися у вільний потік товарів, і якщо так, то в якому обсязі?

Сьогодні розроблено два типи теорії торгівлі, які по-різному відповідають на ці запитання. Згідно з теоріями першого типу держава не повинна втручатись у структуру торгівлі. Ці теорії вивчають та пояснюють, якою продукцією, в якому обсязі та з ким країни будуть торгувати за відсутності будь-яких державних обмежень. До таких теорій належать: теорії абсолютних переваг, відносних переваг, розміру країни, співвідношення факторів виробництва, життєвого циклу продукту, подібності країн, "міжнародної конкурентоспроможності націй" тощо.

Другий тип теорій передбачає державне втручання у вільний потік товарів між країнами для зміни обсягу, складу та напрямків торгівлі. До теорій цього типу належать: теорії меркантилізму, неомеркантилізму, залежності та інші.

Метою теорій міжнародної торгівлі було і є допомогти фірмам та урядам у виборі найдоцільнішого варіанта спеціалізації та стратегії задля обдуманого використання національних ресурсів.

Меркантилізм

Перша теорія міжнародної торгівлі — теорія меркантилізму (mercantilism) — була розроблена європейськими вченими Томасом Маном (Tomas Mun, 1571—1641), Чарльзом Дейвіантом (Charles Davenant, 1656—1714), Жаном Батістом Колбертом (Jean Baptiste Colbert, 1619—1683), сером Вільямом Петті (Sir William Petty, 1623— 1687). Ця економічна теорія виникла та пояснювала зовнішню торгівлю у період розвитку та занепаду середньовічного феодалізму в Європі (1500—1800 pp.), коли утворювалися та зміцнювались європейські держави, найсильніші з яких захоплювали колонії і боролись за поділ сфер впливу. У цих умовах виникла потреба в економічній теорії, яка б обгрунтувала роль товару та необхідність економічного виходу національних держав на зовнішні ринки. Ці функції чудово виконав меркантилізм.

Меркантилізм — це економічне вчення та економічна політика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізму та становлення капіталізму.

Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірюється кількістю золота та срібла, якою вони володіють.

Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їхню думку, були торговці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробництва. Отже, джерелом багатства є сфера обігу, а не сфера виробництва; багатство ототожнювалося з грошовим капіталом. Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утримувати армію, зміцнювати становище правителя, сприяють проведенню колоніальних війн, виникненню фабрик (мануфактур), утворенню нових робочих місць.

Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни можуть збільшувати своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто внаслідок перерозподілу.

Тому для зміцнення економічних позицій держава повинна вживати таких заходів:

1. Більше експортувати товарів, ніж імпортувати, оскільки у цьому випадку вона одержить вартість активного сальдо їх торгового балансу у вигляді золота, яке буде надходити з країн, що мають дефіцит торгового балансу. Підтримка позитивного сальдо торгового балансу дасть змогу, крім того, збільшити внутрішні витрати, виробництво та зайнятість населення.

2. Ввести обмеження на більшу частку імпорту (за допомогою квот, тарифів та інших інструментів торгової політики) та надавати субсидії більшій частині експортних виробництв, що дасть змогу забезпечити позитивне сальдо торгового балансу.

3. Заборонити або обмежити експорт сировини та дозволити безмитний імпорт сировини, якої немає всередині країни, що дасть змогу акумулювати золото та підтримувати на низькому рівні експортні ціни на готову продукцію.

4. Заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами, крім метрополій, які мають виняткове право перепродажу колоніальних товарів за кордон.

5. Гальмувати розвиток виробництва готових товарів у колоніях, перетворити їх на постачальників сировини до метрополій. Колонії повинні експортувати дешеву сировину, а імпортувати дорогі готові вироби.

Однією з головних передумов меркантилістської теорії було те, що економічна система функціонувала в умовах неповної зайнятості, внаслідок чого приплив додаткового золота з-за кордону міг в поєднанні з надлишковою робочою силою збільшити виробництво.

Якщо б зайнятість населення була повною, приплив золота з-за кордону спричиняв би зростання інфляції і не знаходив ефективного використання.

На практиці економічна політика держав, яка базувалась на поглядах меркантилістів, призвела до встановлення державної монополії на зовнішню торгівлю. Уряди країн намагалися заборонити експорт золота та срібла приватним особам, а порушники карались аж до смерті. Зовнішню торгівлю дозволялось здійснювати визначеним компаніям і тільки за певними маршрутами. Головним їх завданням було забезпечити позитивне сальдо торгового балансу.

Обмеження імпорту, які вводились односторонньо, ускладнювали міжнародну торгівлю. Вона поділилась на "зони", які задовольняли інтереси метрополій (Англії, Франції, Іспанії тощо) та зв'язаних з ними колоніальних країн.

Використання теорії меркантилізму вело до збагачення метрополій, що викликало значне незадоволення у колоніях і призвело до війни за незалежність у Північній Америці. Після 1800 р. з послабленням впливу меркантилізму метрополії рідко застосовували заходи для обмеження розвитку промислового потенціалу в своїх колоніях, але організаційними та правовими методами продовжували гальмувати їх зовнішню торгівлю.

Заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропонували струнку теорію міжнародної торгівлі, показали її значення для економічного зростання країн, розробили можливу модель її розвитку, вперше описали те, що у сучасній економіці зветься платіжним балансом.

Обмеженість меркантилістів полягає у тому, що вони вважали, що збагачення країн можливе не тільки внаслідок перерозподілу вже існуючого багатства, але й за рахунок його нарощування.

Модель "ціни — золото — потоки" Д. Х'юма

Англійський економіст Девід Х'юм (David Hume, 1711—1776) був одним з перших, хто кинув виклик меркантилізму, розробивши механізм взаємодії "цін — золота — потоків" ("price — specie — flow").

Д. Х'юм заперечував положення меркантилістів про те, що країни можуть до нескінченності збільшувати кількість наявного у них золота і що це не впливає на їх міжнародну конкурентоспроможність. Він довів, що приплив золота внаслідок підтримки позитивного сальдо торгового балансу збільшить пропозицію грошей всередині країни та призведе до зростання зарплати та цін, а це, своєю чергою, спричинить падіння конкурентоспроможності країни. І навпаки, відплив золота з країни призведе до падіння цін та зарплати і підвищить конкурентоспроможність країни. Отже, країна не зможе постійно підтримувати позитивне сальдо торгового балансу — цьому будуть перешкоджати внутрішньоекономічні чинники.

Рух золота між країнами є механізмом тонкого настроювання національних економік, внаслідок чого розмір експорту і розмір імпорту врівноважуватимуться і торгове сальдо буде дорівнювати нулю.

Розглянемо таку ситуацію. Припустимо, що країна має позитивне сальдо торгового балансу в торгівлі з країною II, сальдо якої негативне. За Д. Х'юмом, врівноваження сальдо торгового балансу кожної з країн здійснюється у чотири етапи (табл. 1.5.6).



Ця концепція базувалась на таких припущеннях:

1) прямий зв'язок між кількістю грошей в обігу та рівнем цін (потім це отримає назву кількісної теорії грошей);

2) повна зайнятість у кожній з країн;

3) попит на товари еластичний за ціною (зростання цін приводить до скорочення витрат на товари та навпаки);

4) існує ситуація чистої конкуренції на ринку як товарів, так і факторів виробництва;

5) національні валюти вільно конвертуються у золото і назад (пізніше це отримає назву "золотий стандарт").

Якщо цих умов дотримуються, автоматично врівноважується торговий баланс.

Неомеркантилізм

Останнім часом застосовується термін неомеркантилізм (neomercantilism). Його використовують стосовно тих країн, які намагаються мати активне сальдо торгового балансу для досягнення якої-небудь соціальної або політичної мети. Країна може, на- приклад, намагатися добитися повної зайнятості, збільшуючи масштаби виробництва понад те, що диктує попит у країні, та експортуючи надлишок за кордон. Або, наприклад, країна прагне зберегти політичний вплив у якій-небудь країні, експортуючи туди більше товарів, ніж імпортуючи звідти.

Частина термінології меркантилізму використовується у наш час: термін "активний торговий баланс" (favorable balance of trade) означає, що у країні експорт перебільшує імпорт; термін "пасивний торговий баланс" (unfavorable balance of trade) вказує на дефіцит торгового балансу. Ці терміни часто вживаються неправильно: "активний" (сприятливий) — коли йдеться про вигоду, а "пасивний" (несприятливий) свідчить про збитки. Проте не обов'язково є збитковим дефіцит торгового балансу, а активний торговий баланс може бути невигідним для країни. Наприклад, якщо країна має активне сальдо, тобто імпортує товарів та послуг на меншу суму, ніж експортує, то якщо у часи панування меркантилізму різниця між експортом та імпортом відшкодовувалась за рахунок золота, то сьогодні вона компенсується наданням кредиту країні з дефіцитним балансом. Якщо кредит не погашається повністю, то активний торговий баланс буде невигідним для країни-кредитора.

Теорія абсолютних переваг

Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт (Adam Smith, 1723—1790). У своїй книзі "Дослідження про природу та причини багатства народів" (Aninquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations), що вийшла у 1776 p., А. Сміт критикував твердження меркантилістів про те, що багатство країни залежить від володіння скарбами у вигляді золота або коштовностей, які надходять до країни внаслідок перевищення експорту над імпортом. Він проголосив замість того, що основою багатства націй та народів є міжнародний поділ праці та відповідна йому спеціалізація різних країн на виробництві тих товарів, щодо яких вони мають абсолютні переваги. А. Сміт поставив запитання: "Навіщо громадяни країни повинні купувати вітчизняні товари, якщо вони можуть купувати такі ж за кордоном за нижчими цінами?" Найпростіше цього можна досягти в умовах, коли виробники будуть економічно вільні та зможуть самостійно у межах чинного законодавства вибирати рід своєї діяльності. Така політика отримала назву "лессе-фер" (laissez-faire), що означає політику державного невтручання в економіку та свободи конкуренції. Завдяки цій політиці ресурси кожної країни перетечуть у рентабельні галузі, тому що країна не зможе конкурувати на світовому ринку в нерентабельних галузях. Для визначення того, на виробництві якої продукції слід спеціалізуватися країні, А. Сміт пропонував враховувати природні переваги (nature advantage) та набуті переваги (acquired advantage) країни. Природні переваги країна може мати завдяки своїм кліматичним особливостям або володінню деякими природними ресурсами. Клімат може визначати, наприклад, яку сільськогосподарську продукцію країна може виробляти з найбільшою вигодою, а наявність значних запасів руди, нафти, інших природних ресурсів — яку промислову продукцію. Набуті переваги країна може мати внаслідок розвитку технології виробництва та високої кваліфікації робочої сили. Перевага у технології виробництва пов'язана зі здатністю, по-перше, виготовляти різноманітну або складну продукцію з меншими затратами, по-друге, ефективніше виробляти однорідну продукцію.

Відмінності у природних та набутих перевагах країн зазвичай мають досить сталий, довгостроковий характер, що пов'язано з низькою мобільністю факторів виробництва. Тому витрати виробництва тих самих товарів будуть відрізнятися в різних країнах. Саме відмінності у витратах формують базу для взаємовигідної торгівлі між країнами. Відмова від виробництва товарів, у яких країна не має абсолютних переваг, та концепція зосередження ресурсів на виробництві інших товарів, у яких вона їх має, приводить до збільшення загального обсягу виробництва, зростання обміну між країнами.

Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), та імпортують ті товари, що продукуються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях:

1) єдиним фактором виробництва є праця;

2) зайнятість повна, тобто усі наявні трудові ресурси використовуються у виробництві товарів;

3) всесвітнє господарство складається із двох країн, тому в міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які продукують та торгують одна з одною тільки двома товарами;

4) витрати виробництва — постійні, а їх зниження збільшує попит на товар;

5) ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на виробництво іншого;

6) транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до іншої дорівнюють нулю;

7) зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій. Відповідно до поглядів А. Сміта:

1) урядам не треба втручатись у зовнішню торгівлю: вони мають підтримувати режим відкритих ринків та свободи торгівлі;

2) нації, так само як і приватні особи, повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, у виробництві яких у них є переваги, та торгувати ними в обмін на товари, переваги у виробництві яких

мають інші нації;

3) зовнішня торгівля стимулює розвиток продуктивності праці розширенням ринку за межі національних кордонів;

4) експорт є позитивним чинником для економіки, тому що забезпечує збут надлишку продуктів, які не можуть бути продані на внутрішньому ринку;

5) субсидії на експорт є податком на населення та призводять до підвищення внутрішніх цін і тому мають бути скасовані.

Розглянемо положення теорії А. Сміта на умовному прикладі взаємної торгівлі двох країн — України та Індії та двох видів товарів — цукру та чаю.

Припустимо, що кожна з двох країн має однакову кількість торгових ресурсів (100 одиниць), які можуть бути використані для виробництва або цукру, або чаю. Оскільки праця, за А. Смітом, є єдиним фактором виробництва, умова абсолютної переваги у витратах означає, що одній країні потрібно менше часу на виробництво одиниці товару, ніж іншій. В Україні на виробництво тонни чаю потрібно 20 одиниць ресурсів, а на виробництво тонни цукру — 5 одиниць ресурсів. В Індії необхідні 4 одиниці ресурсів для виробництва тонни чаю та 10 одиниць ресурсів — для тонни цукру. Отже, Україна має абсолютну перевагу у виробництві цукру, оскільки на виробництво 1 тонни їй необхідно витратити тільки 5 одиниць ресурсів (часу, наприклад, робочих днів) порівняно з 10 одиницями (наприклад, робочими днями) в Індії. Індійські виробники мають абсолютну перевагу у виробництві чаю, оскільки вони витрачають на його виробництво 4 одиниці ресурсів (часу, робочих днів) порівняно з Україною, яка витрачає 20 одиниць ресурсів (робочих днів). Виробничі можливості України та Індії за абсолютної переваги з урахуванням зроблених припущень наведені у табл. 1.5.7 та на рис. 1.5.8.



Припущення

Україна

1. Має 100 одиниць ресурсів.

2. 20 одиниць ресурсів витрачає на виробництво 1 т чаю.

3. 5 одиниць ресурсів витрачає на 1 т цукру.

4. За відсутності зовнішньої торгівлі на виробництво кожного виду продукції використовується половина наявних ресурсів.

Індія

1. Має 100 одиниць ресурсів.

2. 4 одиниці ресурсів витрачає на виробництво 1 т чаю.

3. 10 одиниць ресурсів витрачає на 1 т цукру.

4. За відсутності зовнішньої торгівлі на виробництво кожного виду продукції використовується половина наявних ресурсів.

Розглянемо ситуацію, коли обидві країни не торгують одна з одною. За умовами і Україна, і Індія виділяють по 50 одиниць ресурсів на



виробництво кожного продукту. Оптимальною структурою виробництва для України є 2,5 т чаю та 10 т цукру (точка В на рис. 1.5.8), а для Індії — 12,5 т чаю та 5 т цукру (точка А на рис. 1.5.8). Оскільки кожна з країн має тільки 100 одиниць ресурсів, жодна з них не може збільшити виробництво чаю без зниження виробництва цукру та навпаки. Без зовнішньої торгівлі сукупний обсяг виробництва України та Індії становитиме 15 т чаю та 15 т цукру.

В іншій ситуації припустимо, що кожна країна буде спеціалізуватися на виробництві товару, щодо якого вона має абсолютні переваги. Україна зможе виробити 20 т цукру (точка D на рис. 1.5.8.), відмовившись повністю від виробництва чаю, а Індія — 25 т чаю (точка С на рис. 1.5.8.), скоротивши повністю виробництво цукру-Отже, внаслідок спеціалізації сукупне виробництво обох товарів може зрости: чаю — з 15 т до 25 т, цукру — з 15 т до 20 т, і внаслідок торгового обміну обидві країни зможуть мати більше і цукру, і чаю, ніж за його відсутності.

Достоїнством теорії абсолютних переваг є те, що вона базується на трудовій теорії вартості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але й на міжнародному рівні.

Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на запитання, чому країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів, тобто коли одна з країн має абсолютні переваги у виробництві всіх товарів. Теорія порівняльних переваг

Теорію абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давид Рікардо (David Ricardo, 1772—1823), довівши, що абсолютні переваги є лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгівля вигідна кожній з двох країн, навіть якщо одна з них має абсолютні переваги у виробництві обох товарів.

Теорія порівняльних переваг базується на тих самих припущеннях, що і теорія абсолютних переваг, використовуючи додатково поняття альтернативних витрат (opportunity costs). Альтернативні витрати — це просте порівняння цін одиниць двох товарів на внутрішньому ринку, виражених через кількість робочого часу, витраченого на їх виробництво.

Альтернативна ціна — це робочий час, потрібний для виробництва одиниці одного товару, виражений через робочий час, необхідний для виробництва одиниці іншого товару.

Суть теорії порівняльних переваг (comparative advantage theory): якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективнішим, ніж в іншій.

Розглянемо положення теорії Давида Рікардо на умовному прикладі. Припустимо, що світова економіка складається тільки з двох країн — Японії та України; кожна з них може виробляти кольорові телевізори та цукор, але з різним ступенем економічної ефективності; кожна з країн має певну кількість ресурсів, які можуть бути використані для виробництва цих товарів. Умовно припустимо, що Японія має більшу ефективність, ніж Україна, у виробництві й цукру, і телевізорів. Це означає, що Японія має абсолютні переваги у виробництві обох видів продукції.

Припущення:

Японія

1. Має 150 одиниць ресурсів.

2. 5 одиниць ресурсів витрачає на виробництво 1т цукру.

3. 5 одиниць ресурсів витрачає на виробництво 1 телевізора.

4. За відсутністю зовнішньої торгівлі на виробництво кожного виду продукції використовується: 30 одиниць ресурсів — на цукор; 120 одиниць ресурсів — на телевізори.

Україна

1. Має 120 одиниць ресурсів.

2. 6 одиниць ресурсів витрачає на виробництво 1т цукру.

3. 24 одиниці ресурсів витрачає на виробництво 1 телевізора.

4. За відсутністю зовнішньої торгівлі на виробництво зовнішнього виду продукції використовується 24 одиниці ресурсів — на цукор; 96 одиниць ресурсів — на телевізори.

Виробничі можливості Японії та України з урахуванням зроблених припущень наведені у табл. 1.5.8 і на рис. 1.5.9.



На рис. 1.5.9 виробничі можливості Японії та України зображені у вигляді прямих ліній, тобто передбачається, що витрати виробництва постійні, отже, закон альтернативних витрат, що зростають, не діє.

Альтернативні витрати виробництва продукту — це кількість інших продуктів, від якої необхідно відмовитись або яку треба офірувати, щоб отримати певну кількість будь-якого даного продукту

Економічний зміст закону альтернативних витрат, що зростають: економічні ресурси непридатні для повного їх використання у виробництві альтернативних продуктів. У прикладі: не всі ресурси, що необхідні для виробництва цукру, можна використати повністю для виробництва телевізорів.

Лінії виробничих можливостей Японії та України не збігають ся, що пояснюється різницею у структурі ресурсів та рівнях технологічного



розвитку. З рис. 1.5.9 зрозуміло, що за умови повної зайнятості Японія може збільшити обсяг виробництва телевізорів до ЗО шт., відмовившись від виробництва ЗО т цукру. Нахил прямої виробничих можливостей, а це означає, що за кожну тонну цукру, яка офірується, можна отримати 1 телевізор. Отже, співвідношення обміну або співвідношення витрат для цих двох продуктів всередині Японії таке: 1 телевізор = 1 т цукру (ІТ = Щ). Україна повинна офірувати 20 т цукру, щоб отримати 5 телевізорів. Нахил прямої виробничих можливостей — 4, а це означає, що в Україні співвідношення внутрішніх витрат або співвідношення обміну для Цих двох продуктів становить 1Т = 4Ц.

Розглянемо ситуацію, коли країни не торгують між собою. Оскільки за умовами Україна виділяє для виробництва цукру 24 одиниці ресурсів, а на виготовлення телевізора — 96 одиниць ресурсів, оптимальною структурою для України є 4 т цукру (24 : 6 = 4) та 4 телевізори (96 : 24 = 4) — точка А на рис. 1.5.9. Японія витрачає ЗО одиниць ресурсів для виробництва цукру, а для виробництва телевізорів — 120 одиниць ресурсів, тому оптимальна структура виробництва для Японії — 6т цукру (ЗО : 5 = 6) та 24 телевізори (120 : : 5 = 24) — точка В на рис. 1.5.9. За відсутності торгівлі жодна з країн не зможе збільшити виробництво одного продукту без скорочення виробництва іншого.

Із прикладу зрозуміло, що Японія має абсолютну перевагу у виробництві і телевізорів, і цукру; вона може продукувати дешевше, тобто витрачати менше ресурсів, ніж Україна, на виробництво цукру (5 < 6) та на виробництво телевізорів (5 < 24). Порівняльну перевагу Японія має у виробництві телевізорів, оскільки вона повинна відмовитися від 1 т цукру, щоб виготовити 1 телевізор, у той час, як Україна, щоб виготовити 1 телевізор, повинна відмовитись від 4 т цукру. Альтернативні витрати виробництва цукру нижчі в України, тому що вона повинна офірувати тільки 1/4 телевізора для виробництва 1 т цукру, у той час, як Японія має відмовитись від 1 телевізора, щоб виробити 1 т цукру. Отже, Україна має порівняльну перевагу у виробництві цукру.

Світова економіка, яка умовно складається із Японії та України, у цій ситуації використовує свої ресурси нераціонально, тому що: 1) телевізори виготовляються виробником з високими витратами (Україною), а це означає, що світова економіка повинна відмовитись від більшої кількості цукру, ніж необхідно для виготовлення 1 телевізора; 2) цукор виготовляється виробником з високими витратами (Японією), а це означає, що світова економіка повинна відмовитись від більшої кількості телевізорів, ніж це необхідно для одержання 1 т цукру.

Раціональне ведення господарства, тобто використання обмежених ресурсів для отримання найбільшого сукупного обсягу виробництва вимагає, щоб будь-який конкретний товар продукувався країною, у якої менші альтернативні витрати, або, іншими словами, яка володіє порівняльними перевагами. У прикладі Японія має продукувати телевізори, а Україна — цукор. Світ за такої спеціалізації виробництва отримає більший обсяг випуску продукції за наявних обсягів ресурсів (див. табл. 1.5.8): 20 т цукру > 10 т цукру; ЗО телевізорів > 28 телевізорів.

Спеціалізація викликає необхідність торгівлі цими двома товарами. Джон Стюарт Мілль (John Stuart Mill, 1806—1873) у своїй класичній праці "Принципи політичної економіки" в одному із розділів розглядає закон інтернаціональної вартості. Він довів, що в умовах вільної торгівлі товари будуть обмінюватися за такого співвідношення цін, яке встановлюється десь у проміжку між відносними цінами, що існують всередині кожної з країн на товари, якими вони торгують. Точний остаточний рівень цін взаємної торгівлі буде залежати від обсягів світового попиту та пропозиції на кожний з цих товарів.

Теорія взаємного попиту (reciprocal demand theory) — ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який необхідно експортувати, щоб сплатити імпорт; тому остаточне співвідношення цін під час торгівлі визначається внутрішнім попитом на товари у кожній з країн, що торгують.

У прикладі з цукром та телевізорами (табл. 1.5.8) Японія виграє від експорту телевізорів тільки тоді, коли за кожний телевізор вона буде отримувати більше ніж 1 т цукру, оскільки співвідношення обміну (або умови торгівлі) всередині Японії становить 1T = 1Ц. В іншому випадку Японія не виграє від експорту телевізорів в обмін на український цукор. Вона повинна отримувати кращу ціну, тобто більше цукру за свої телевізори на світовому ринку порівняно з тим, що вона отримує всередині країни, інакше торгівля не буде вигідною.

Україна виграє, тільки якщо вона за кожний телевізор віддасть менше ніж 4 т цукру, оскільки мінове співвідношення всередині України становить 1T = 4Ц. Україна повинна мати можливість платити нижчу ціну за телевізори на світових ринках, ніж всередині країни, інакше вона не буде брати участі у світовій торгівлі.

Коефіцієнт міжнародного обміну, або умови торгівлі (terms of trade), буде знаходитися десь між 1T = 1Ц та 1T = 4Ц. Він визначає, як розподіляються вигоди від міжнародної торгівлі між двома країнами.

Зрозуміло, що Японія віддасть перевагу коефіцієнту обміну, близькому до 1T = 4Ц, наприклад 1 телевізор = 3,999 т цукру, тобто вона прагне одержати більше цукру за кожний телевізор, який експортує. Україна прагне досягти рівня, близького до 1T = 1Ц, наприклад, 1 телевізор = 1,1 т цукру, тобто експортувати менше цукру за кожний імпортований телевізор. Отже, обидві країни намагатимуться покращити умови торгівлі, тобто домагатися сприятливішого співвідношення цін на імпортні та експортні товари.

На практиці фактичний коефіцієнт обміну, що розміщується між верхньою та нижньою межами, залежить від співвідношення світового попиту на ці товари та їхньої пропозиції. Якщо сукупний світовий попит на цукор менший від його пропозиції, то ціна на Цукор буде низькою, а ціна на телевізори — високою. Коефіцієнт обміну буде ближчим до 1T = 4Ц, якому віддає перевагу Японія; якщо ситуація протилежна, то коефіцієнт встановиться ближче до рівня 1T = 1Ц, сприятливішого для України.

Якщо країни спеціалізуються на торгівлі тими товарами, у виробництві яких вони мають порівняльні переваги, виникає необхідність визначити, наскільки вигідна така торгівля кожному з її учасників. Вигода від торгівлі виникає внаслідок того, що країна може одержати за свої товари більше необхідних їй імпортних товарів, ніж на внутрішньому ринку.

Вигода від торгівлі (gains from trade) — це економічний ефект, який отримує кожна з країн — учасниць міжнародної торгівлі, якщо кожна з них спеціалізується на торгівлі тим товаром, у виробництві якого вона має порівняльну перевагу.

Припустимо, що міжнародний коефіцієнт обміну в прикладі становить 1T = 2,5Ц. Спеціалізація та торгівля за таких умов дають змогу і Японії, і Україні отримати у своє розпорядження більшу кількість телевізорів та цукру, ніж вони споживали за відсутності міжнародної торгівлі (рис. 1.5.10 та табл. 1.5.9). На рис. 1.5.10 прямі торгових можливостей країн відображають нове співвідношення обміну телевізорів та цукру, яке виникло внаслідок спеціалізації країн (згідно з принципом порівняльних переваг) та торгівлі. Прямі виробничих можливостей (рис. 1.5.9,1.5.10) ілюструють варіанти вибору, які мають в умовах повної зайнятості країни, які нарощують виробництво одного товару за рахунок перерозподілу ресурсів, що використовувались у виробництві іншого товару. Прямі торгових можливостей ілюструють варіанти вибору, які є у країн, що спеціалізуються на одному з продуктів та експортують його для отримання іншого продукту.

Японія завдяки спеціалізації та торгівлі з Україною може одержувати, просуваючись вгору по прямій торгових (DE1), а не виробничих можливостей (DE), 2,5 т цукру за кожний телевізор, що експортується до України. Україна, замість того щоб просуватись від точки С униз по прямій своїх виробничих можливостей (CF), тепер може, просуваючись по прямій торгових можливостей (CF'), експортувати лише 2,5 т цукру за кожний телевізор.

Вирішальним є те, що, спеціалізуючись відповідно до порівняльних переваг та обмінюючи результати своєї праці на товари, забезпечувати якими себе саму для країни менш ефективно, обидві країни можуть отримати таку кількість цукру та телевізорів, яка перебільшує їхні виробничі можливості.

Припустимо, що за умови 1T = 2,5Ц Японія експортує 5 телевізорів в Україну, а Україна експортує 12,5 т цукру в Японію. Порівняємо ці результати з початковою оптимальною структурою виробництва та споживання, яка існувала у країнах до спеціалізації та міжнародної торгівлі. Точка А на рис. 1.5.10 означає, що Україна мала оптимальну структуру: 4 т цукру та 4 кольорові телевізори; точка А' показує, що, спеціалізуючись на виробництві цукру в кількості 20 т, а потім експортуючи 12,5 т цукру в обмін на імпорт 5 японських



телевізорів, Україна може досягти співвідношення 7,5 т цукру та 5 кольорових телевізорів. Для України вигода від міжнародної торгівлі становить 7,5 - 4 = 3,5 т цукру та 5 - 4 = 1 телевізор.



Теорія розміру країни

Теорія абсолютних переваг не враховує відмінностей країн за їх виробничою спеціалізацією. Сучасні дослідження, які враховують фактор розміру країн, допомагають пояснити, у якому обсязі та якого типу продукція буде залучена у міжнародну торгівлю.

Теорія розміру країни (Theory of Country Size) — через те, що країни з більшою територією зазвичай мають різноманітніші кліматичні умови та природні ресурси, вони загалом ближчі до економічної самодостатності, ніж малі за розміром країни.

Більшість великих країн, наприклад США, Росія, Китай, Індія, Бразилія, імпортують значно менше товарів та експортують значно менше своєї продукції, ніж невеликі країни, наприклад Нідерланди, Південна Корея, Ірландія, Бельгія. Проте є і винятки: Північна Корея, Куба — невеликі країни, у яких торгівля забезпечує дуже малу частку національного доходу через жорсткі торгові обмеження.

Теорія абсолютних переваг нехтує транспортними витратами, хоча вони по-різному впливають на великі та малі країни. Як правило, нормальна максимальна відстань перевезення продукту становить близько 100 миль, тому що зі збільшенням відстані ціни на перевезення надто зростають. Значна частина виробничих та ринкових потужностей у великих країнах, наприклад у США, знаходиться більш ніж у 100 милях від кордонів. У маленьких країнах, наприклад у Данії, майже всі виробничі та ринкові потужності розташовані менше ніж у 100 милях від кордонів. Отже, низькі транспортні витрати у невеликих країнах сприяють розвитку міжнародної торгівлі, а значні транспортні витрати у великих країнах — її гальмують.

Якщо порівнювати країни за розміром їх економіки, то країни з розвиненою економікою та високим доходом на душу населення швидше за все вироблятимуть товари, для яких застосовуються технології, що вимагають більшої тривалості випуску продукції, тому що ці країни розвивають галузі, що обслуговують великі внутрішні ринки. Ці ж галузі намагаються досягти конкурентоспроможності на експортних ринках. Теорія співвідношення факторів виробництва А. Сміт та Д. Рікардо пояснювали міжнародну торгівлю існуванням абсолютних та порівняльних переваг у виробництві товарів, а головним фактором, що впливає на виробництво товарів, вони вважали працю. Ціна товару, на їхню думку, залежала тільки від трудових витрат, тобто вони дотримувалися трудової теорії вартості.

У середині 20-х pp. шведські економісти-неокласики Елі Хек-шер (Eli F. Hecksher, 1879—1952) та Бертіл Олін (Bertil Ohlin, 1899— 1979) розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка отримала назву теорії Хекшера — Оліна (Hecksher-Ohlin Theory). Не відмовляючись від трудової теорії вартості, вони доповнили її положенням, що у створенні вартості беруть участь, крім праці, також й інші фактори виробництва, такі як земля та капітал.

Згодом положення теорії Хекшера — Оліна були математично підкріплені Полом Самуельсоном (Paul Samuelson, 1915). Він визначив жорсткі передумови, з дотриманням яких твердження Хекшера — Оліна ставало повністю коректним. Самуельсон припускав, що:

1) існують дві країни, два товари та два фактори виробництва (звичайне спрощення 2x2x2);

2) пропозиція факторів у кожній країні фіксована та їх переміщення можливе між секторами всередині країн, але не між країнами;

3) країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю факторами виробництва;

4) в обох країнах технологія така, що забезпечується незмінний ефект масштабу.

Зміст теорії Хекшера — Оліна, за словами Б. Оліна, такий: "Товари, які потребують для свого виробництва значних затрат (надлишкових факторів виробництва) та невеликих затрат (дефіцитних факторів), експортуються в обмін на товари, які продукуються з використанням факторів у оберненій пропорції. Так, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва" (Ohlin, 1933, p. 92). Або, інакше, країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів.

Щоб довести правильність цього твердження, необхідно насамперед визначити, що розуміють під надлишком факторів виробництва та інтенсивністю їх використання.

Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між її кількістю та рештою факторів у неї більше, ніж у решті країн світу.

Продукт вважається працемістким, якщо частка затрат на робочу силу в його вартості більша, ніж у вартості інших продуктів.

Теорія Хекшера — Оліна, яка пояснює структуру міжнародної торгівлі, починається зі спеціального розділу, присвяченого причинам міжнародних відмінностей у цінах до встановлення торгових відносин. Хекшер та Олін стверджували, що джерелом відмінностей порівняльних витрат є співвідношення факторів виробництва, а не відмінності у попиті або технології в різних країнах. Якщо в Америці 1 ярд сукна коштує 2 бушелі пшениці, а у решті країн — менше від бушеля, то це передовсім має пояснюватися тим, що в Америці відносно більше факторів, які інтенсивно використовуються у виробництві пшениці, та відносно менше факторів, які інтенсивно застосовуються у виробництві сукна, ніж в інших країнах. Хай "земля" — фактор, який інтенсивніше використовується у виробництві пшениці, а "праця" — для виробництва сукна. Хай усі витрати можна звести до затрат праці та землі (наприклад, для виробництва добрив, необхідних для пшениці, потрібно витратити певну кількість землі та праці, так само як і на виготовлення пряжі для виробництва сукна). Тоді, якщо США експортують пшеницю та імпортують сукно, з теорії Хекшера — Оліна випливає, що це відбувається внаслідок працемісткості сукна і "землемісткості" пшениці та внаслідок того, що пропозиція землі у США більша від пропозиції землі в інших країнах, а пропозиція праці у США менша від пропозиції праці в інших країнах. Тут мають на увазі не абсолютну, а відносну забезпеченість факторами:

1) у США на одного працівника припадає більше придатної для оброблення землі, ніж у решті країн світу;

2) частка США у загальній площі землі у світі вища, ніж її частка у сумарному обсязі робочої сили.

У такій ситуації (за інших однакових умов) оренда землі у США-мае коштувати менше, ніж в інших країнах, а працівники повинні претендувати на вищу порівняно з іншими країнами заробітну плату. Дешевизна землі більшою мірою знижує витрати виробництва у землеробстві, ніж у виробництві сукна. І навпаки, дефіцит робочої сили веде до відносного подорожчання сукна в США. Саме цим, за теорією Хекшера — Оліна, пояснюється відмінність цін, яка існувала до встановлення торгових відносин. Саме відмінності у відносній забезпеченості факторами виробництва та у характері їх використання зумовлюють експорт США пшениці, а не сукна та імпорт сукна, а не пшениці після встановлення торгових відносин.

Проілюструємо теорію Хекшера — Оліна за допомогою графіків (рис. 1.5.11).



Оскільки США — земленасичена країна, а пшениця — більш землемісткий продукт, то крива виробничих можливостей США розміщена ближче до вертикальної осі. Щодо Англії, яка має надлишок робочої сили та сукна, що є працемістким товаром, то крива виробничих можливостей Англії розміщена ближче до горизонтальної осі. Згідно із третім припущенням Поля Самуельсона передбачається, що країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю факторами виробництва, отже, можна припустити, що

споживачі й у США, і в Англії мають смаки настільки однакові, що крива байдужості, яка визначає усі сполучення двох товарів, що забезпечують споживачу однаковий рівень корисності, буде однаковою для обох країн (рис. 1.5.11, а).

Крива байдужості 1 буде дотикатися до кривої виробничих можливостей Англії у точці А та США — у точці А'. Отже, крива байдужості 1, точки А та. А' — це максимально можливі обсяги виробництва та споживання кожної з країн за умови відсутності торгівлі між ними, а дотичні Р та Р' визначають відносні ціни на пшеницю та сукно у США та Англії, оскільки, як видно із графіка, Р < Р', Англія має відносну перевагу у виробництві сукна, а США — у виробництві пшениці.

З розвитком міжнародної торгівлі праценасичена Англія буде спеціалізуватися на виготовленні працемісткого товару — сукна, а земленасичені США — на виробництві землемісткого товару — пшениці (рис. 1.5.11, б). Точки, які визначають максимально можливі обсяги виробництва та споживання, перемістяться по кривій виробничих можливостей Англії вниз від А до Б, а по кривій виробничих можливостей США догори від А' до В'. Спеціалізація країн буде тривати доти, доки вони не досягнуть рівня загальної еквівалентної відносної світової ціни Pw, яка буде знаходитися між внутрішніми відносними цінами кожної з країн до початку торгівлі, тобто Р < Pw< P'. Графічно Pw буде дотичною до меж виробничих можливостей обох країн та нової кривої байдужості 2, яка розміститься вище від кривої байдужості 1, що свідчить про загальне зростання споживання. Англія, експортуючи ВС сукна у США та імпортуючи СЕ пшениці із США, досягне балансу попиту та пропозиції у точці Е. США, експортуючи В'С пшениці в Англію та імпортуючи СЕ' сукна із Англії, забезпечать баланс попиту та пропозиції у точці Е', яка збігається із точкою Е. Експорт сукна Англією дорівнює його імпорту США ВС = СЕ', а експорт пшениці США дорівнює її імпорту Англією В'С = СЕ.

Точка Е порівняно із точкою А передбачає більше споживання імпортної пшениці, та менше — "свого" сукна. Тим не менше, Англія виграє від міжнародної торгівлі, оскільки її нова крива байдужості 2 розміщується вище і показує зростання споживання. Аналогічно і для США: незважаючи на те, що точка Е' порівняно із точкою А' передбачає менше споживання своєї пшениці та більше — імпортного сукна, США виграють, оскільки їх споживання внаслідок міжнародної торгівлі зросте на рівень нової кривої байдужості 2. І США, й Англія виграють від міжнародної торгівлі, оскільки їх крива байдужості 2 перемістилася на графіку догори.

Теорія вирівнювання цін на фактори виробництва

У 1948 р. американський економіст Пол Самуельсон довів теорему вирівнювання цін на фактори виробництва (Factor Price Equalization Theorem), яка отримала назву теореми Хекшера — Оліна — Самуельсона — міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгують.

Гомогенний капітал — це капітал, який має однакові продуктивність та ризикованість; гомогенна праця — це праця з однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенні землі — це землі з однаковою родючістю, станом грунтів тощо.

Для доведення теореми про вирівнювання відносних цін на фактори виробництва скористаємося графіком, зображеним на рис. 1.5.12 [18].

Теорія вирівнювання цін на фактори виробництва базується на тих самих припущеннях що і теорія Хекшера — Оліна. Відповідно до вихідних умов ціна праці (w), виражена через ціну капіталу (г), — відносна ціна праці як фактора виробництва (w/r) — відкладена на горизонтальній осі, а ціна товару 1, виражена через ціну товару 2, — відносна ціна товару 1 (P1/P2 — на вертикальній осі.

За відсутності торгівлі відносна ціна праці як фактора виробництва у країні 1 становить OG, а у країні 2 — ОІ. Відповідно відносна ціна товару 1 у країні 1 дорівнює OF, а у країні 2 — OD. До початку торгівлі ринкова рівновага у країні 1 досягається у точці А, а у країні 2 — у точці В. Оскільки співвідношення (w/r) до початку торгівлі менше для країни 1 та більше для країни 2, це означає, що країна 1 має відносну перевагу у виробництві працемісткого товару 1, а країна 2 — у виробництві капіталомісткого товару 2.

Внаслідок міжнародної торгівлі країна 1 починає спеціалізуватися на виробництві працемісткого товару 1, і тому відносний попит



на працю в цій країні буде зростати, що, своєю чергою, приведе до зростання відносної ціни праці (w/r), а це — до зростання відносної ціни (Р1/Р2) товару 1 у цій країні.

Оскільки країна 2 буде спеціалізуватися на виробництві капіталомісткого товару 2, відносний попит на капітал у цій країні буде зростати, що приведе до зростання відносної ціни капіталу (r/w) або, що те ж саме, до падіння відносної ціни праці (w/r). Це, своєю чергою, призведе до зростання відносної ціни (Р2/Р1) товару 2 у цій країні або, інакше, до падіння відносної ціни (Р1/Р2) товару 1.

Точки А та В починають переміщатись назустріч одна одній доти, поки не зливаються у точці С, у якій відносна ціна товару 1 в обох країнах збалансується у точці Е, що призведе до вирівнювання в обох країнах відносної ціни праці, витраченої на його виробництво, у точці Н.

Отже, вирівнювання в результаті міжнародної торгівлі відносних цін на товари (або досягнення відносною ціною на товар рівноважного стану) приводить до вирівнювання відносних цін і на фактори виробництва, за допомогою яких ці товари були вироблені.

Доведення цієї ж теореми стосовно абсолютних цін на фактори виробництва передбачає, що міжнародна торгівля вирівнює абсолютний рівень зарплат, які виплачуються за однакові види праці, та відсоткової ставки, яка виплачується на однаковий тип капіталу в країнах, що торгують.

Недоліки теорії Хекшера — Оліна та теореми Хекшера — Оліна — Самуельсона випливають із припущень, на яких вони базуються.

1. Два товари продукуються в обох країнах. Але відмінності у факторах виробництва, необхідних для створення цих товарів, можуть бути настільки значними, що їх відносна ціна не буде зрівноважуватись.

2. Технологія у країнах, що торгують, однакова. Але країна, яка володіє досконалішою технологією, може мати одночасно і вищу відносну ціну праці, і вищу відносну ціну капіталу порівняно з країною, в якої технологія примітивніша.

3. Існує абсолютна внутрішня мобільність факторів виробництва та товарів. Але цього фактично немає через природні (транспортні витрати) та штучні (прописка, реєстрація) перешкоди, які створюються на шляху міжгалузевого руху факторів виробництва та товарів.

4. Міжнародний рух факторів виробництва відсутній. Теорії не враховують постійні динамічні коливання у забезпеченості країн факторами виробництва, такими як міграція робочої сили, міжнародний рух капіталу, торгівля технологією, які є характерною рисою сучасної міжнародної економіки.

5. Теорема вирівнювання цін на фактори виробництва описує повністю статичний світ, враховуючи фактори, що впливають на макроекономічну рівновагу в певний момент.

6. Теорема не враховує, що абсолютні розміри факторів виробництва різні у різних країнах, і тому абсолютні розміри доходів на капітал будуть більші у тій країні, у якій капіталу більше, ніж у тій, у якій його менше.

До переваг теорії різної відносної забезпеченості факторами виробництва, що складається із двох взаємозв'язаних теорем — теореми Хекшера — Оліна та теореми Хекшера — Оліна — Самуельсона, належить те, що вона є важливим інструментом аналізу міжнародної економіки, який ілюструє та доводить принцип загальної рівноваги, якому повинен підпорядковуватись економічний розвиток.

Неокласична концепція Хекшера — Оліна виявилася зручною для пояснення причин розвитку торгівлі між метрополіями та колоніями, коли в обмін на сировинні товари, які надходили у розвинені країни, назад вивозились машини, обладнання, капітал.

Концепція Хекшера — Оліна використовувалася для пояснення переваг країн у експорті окремих видів продукції в сучасних умовах.

Парадокс Леонтьева та його пояснення

У 1953 р. американський вчений, майбутній лауреат Нобелівської премії В. Леонтьев (Wassily Leontief) опублікував результати своїх досліджень, присвячених практичній перевірці положень та концепції Хекшера — Оліна (праця "Domestic Production and Foreign Trade: the American Capital Position Re-examined" (1953)).

В. Леонтьев у своїй роботі проаналізував висновок теорії Хекшера — Оліна про те, що країни експортують товари, у виробництві яких інтенсивно використовуються надлишкові й тому дешевші для них фактори виробництва, та імпортують товари, у виробництві яких ці фактори застосовуються менш інтенсивно. Точніше, він одночасно перевіряв два припущення: 1) теорія Хекшера — Оліна справедлива; 2) в економіці США, як вважалось, капітал більшою мірою надлишковий, ніж у їх торгових партнерів. Тому, відповідно до теорії, вони повинні експортувати капіталомісткі товари.

Для підтвердження цих припущень В. Леонтьев підрахував, скільки необхідно капіталу та робочої сили, щоб виробити товари для експорту вартістю в 1 млн дол. США та товари такої ж вартості, які прямо конкурують з імпортними товарами. Для розрахунків він використав міжгалузеві баланси "затрати — випуск", підготовлені для американської економіки за 1947 р. Промисловість була поділена на 50 секторів (з яких 37 виходили зі своїми товарами на зовнішній ринок). Для кожної галузі він розрахував затрати праці та капіталу на одиницю товару, причому не обмежувався тільки готовою продукцією, а робив розрахунки й для проміжної продукції. Потім, використавши структуру експорту США у 1947 p., він розрахував затрати капіталу та праці, необхідні для виробництва типового набору експортних товарів вартістю в 1 млн дол. США. Аналогічно були обчислені затрати капіталу та праці, необхідні для виробництва американських товарів, які могли б прямо замінити імпортні, причому зі структури імпорту були виключені деякі товари, які у США не продукувались (наприклад, олово, кава тощо)-Результатом досліджень стало порівняння співвідношення капіталу (Кх) та праці (Lx), необхідних для виробництва одиниці американського експорту (KJLJ, із співвідношенням капіталу (KJ та праці (LJ, потрібних для виробництва одиниці американського імпорту (KJLJ (див. табл. 1.5.10).



Умови перевірки були такими: якщо висновки теорії Хекшера — Оліна правильні, а капітал у США відносно надлишковіший, то (з врахуванням внеску усіх галузей) показник затрат капіталу в розрахунку на одного працівника (K1\L1) у стандартному наборі товарів, що експортуються із США, повинен бути вищим, ніж аналогічний показник (Km/Lm) в імпортозаміщувальній продукції, що входить у стандартний набір товарів, які ввозяться до США.

Співвідношення (K/L) отримало назву "статистика Леонтьева" (Leontief Statistic). Згідно з цим співвідношенням країна може вважатися капіталонасиченою, якщо (Kx/Lx / (Km/Lm > 1, і праце-насиченою, якщо (Kx/Lx / (Km/Lm) < l.

Результат, отриманий Леонтьєвим, виявився парадоксальним: у 1947 р. США продавали іншим країнам працемісткі (а не капіталомісткі) товари в обмін на відносно капіталомісткі (а не працемісткі). Ключовий параметр (K1\L1 ) (Kх\Lх) становив лише 0,77, тоді як згідно з теорією Хекшера — Оліна він повинен бути набагато більшим від одиниці.

Парадокс Леонтьева (Leontief Paradox): теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера — Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку продукцію, тоді як капіталонасичені — працемістку.

Сам Леонтьев та інші економісти робили численні спроби пояснити цей парадокс. У 1956 р. Леонтьев повторив свої розрахунки, використовуючи дані за 1951 p., який був роком завершення післявоєнного відновлення економіки США. Американський експорт знову виявився менш капіталомістким порівняно з американським імпортом, але лише на 6 %. Для 1962 р. результат був ще парадоксальнішим: американський експорт виявився на 27 % менш капіталомістким порівняно з імпортом. Аналіз експортно-імпортних операцій Японії за 1959 р. показав, що Японія, яка у 50-ті pp. була праценадлишковою країною, експортує капіталомісткі та імпортує працемісткі товари. Індія, яка має надлишок робочої сили, експортувала, за опублікованими у 1962 р. даними, у цілому працемісткі товари, але її експорт у США був капіталомісткішим. Отже, незважаючи на відмінності у техніці розрахунків, усі дослідження в основному підтвердили наявність парадокса Леонтьева, вчені почали вводити в модель Хекшера — Оліна й інші, крім капіталу та праці, фактори виробництва, такі як технологія, кваліфікація робочої сили.

Наприклад, один і той самий продукт може вироблятися на основі різної технології — з високими затратами праці або капіталу, іншими словами, він може бути працемістким у праценадлишковій країні та капіталомістким — у капіталонадлишковій країні. США виробляють пшеницю капіталомістким способом (високий рівень механоозброєності праці) завдяки надлишку дешевого капіталу відносно трудових ресурсів. В Україні та ж пшениця виробляється з використанням меншої кількості машин, тому що держава має багато дешевих трудових ресурсів. Той факт, що продукція може вироблятися різними методами, є одним із пояснень парадокса Леонтьева.

Необхідність введення кваліфікованої праці як самостійного фактора виробництва була доведена американським вченим Дональдом Кісінгом (Donald Keesing). У дослідженні, опублікованому у 1966 p., він дійшов висновку, що характер та напрямок міжнародної торгівлі для групи готових виробів визначаються надлишком кваліфікованої та некваліфікованої праці. За основу для розроблення теорії він взяв дані перепису населення США 1960 p. Робоча сила у досліджуваних галузях промисловості була поділена на 7 груп залежно від кваліфікації, починаючи від "вчених та інженерів" та закінчуючи "некваліфікованими робітниками". Підрахунки Кісінга показали високий рівень "кваліфікаційної насиченості" товарів, які експортуються із США, порівняно з рівнем імпортних товарів. Професійна підготовка та освіта потребують капітальних вкладень, які не виявляються у традиційних показниках капіталу, включаючи тільки вартість обладнання та конструкцій. Якщо трохи змінити теорію Хекшера — Оліна, врахувавши різноманітні групи робочої сили та капіталу, вкладеного у підготовку цих груп, теорія співвідношення факторів виробництва залишається правильною. В експорті США відображається вища частка праці спеціалістів, наприклад, вчених та інженерів, отже, США використовують свої надлишкові фактори виробництва, а саме капітал, вкладений у підготовку цих груп. Імпорт США виробляється низькокваліфікованою робочою силою. Той факт, що робоча сила не є однорідним товаром, є ще одним поясненням парадокса Леонтьева.

Наступним поясненням парадокса Леонтьева є те, що США імпортують значну кількість сировини, видобування якої вимагає значних затрат капіталу. Якщо американські експортні товари потребують значної кількості такої сировини, це робить експорт США капіталомістким. Американець Джеймс Хартіген (James Hartigan) повторив розрахунки Леонтьева на базі даних тих самих років, але виключив галузі, які значною мірою залежать від капіталомісткої сировини. Результати показали, що парадокс зник, теорія Хекшера — Оліна виявилася справедливою.

Ще одне пояснення парадокса Леонтьева у 1971 р. дав американський економіст Роберт Белдвін (R. Baldwin), який врахував існування американського імпортного тарифу. Цей тариф вводився для того, щоб захистити від іноземної конкуренції працемісткі галузі американської промисловості, перешкоджаючи тим самим імпорту праце-містких товарів. Перерахунки, зроблені Белдвіном, показали, що відміна тарифів зменшує ефект парадокса Леонтьева на 5 %, але не скасовує його зовсім.

Теорія життєвого циклу товару

У наш час науково-технічний прогрес все більше впливає на міжнародну торгівлю. У розподілі національного продукту промислово розвинених країн зростає частка тих, хто розробляє усе складніші нововведення, та тих, хто має достатню кваліфікацію, щоб застосувати їх у виробництві. Ця тенденція відображається на міжнародній торгівлі. Вивчення того, як технічний прогрес поступово стає домінантним фактором у міжнародній торгівлі, розширює межі й водночас ставить під сумнів спрощений варіант теорії співвідношення факторів виробництва.

Проте науково-технічний прогрес можна розглядати як зміни у забезпеченні факторами виробництва. Нова технологія, яка здешевлює виробництво, еквівалентна збільшенню виробничого потенціалу. Науково-технічний прогрес — це зростання потенціалу знань — фактора виробництва, вигода від якого виявляється у доходах від продажу патентів, ліцензій, ноу-хау, інших форм експертних документів. Тією мірою, якою нові методи виробництва (або управління) підвищують продуктивність праці, капіталу, землі, їх можна розглядати як відповідне розширення пропозиції цих факторів.

Підхід до технології як до фактора виробництва, котрий дає факторний дохід, розширює рамки теорії Хекшера — Оліна, що розглядає забезпеченість факторами та відмінності в інтенсивності їх використання як ключові моменти для пояснення структури міжнародної торгівлі. Враховування науково-технічного прогресу дає змогу виявити закономірності зміни структури міжнародної торгівлі, що не може зробити статична модель Хекшера — Оліна.

У 1961 р. англієць М. Познер (М. Pozner) запропонував теорію технічного розриву (Theory of Technological Gap), яка є особливим частковим видом теорії Хекшера — Оліна з введеним у неї додатково технологічним фактором. Центральний пункт теорії Познера: міжнародна торгівля викликається технічними нововведеннями, які виникають спочатку в якій-небудь галузі в одній з країн, що торгують. Внаслідок цього обмін технікою та технологією асиметричний. Країна-інноватор володіє тимчасовою квазімонополією на виробництво продукції (нової або з меншими витратами) та експортує її, імпортуючи ненаукомістку продукцію. З часом технологічний розрив зменшується внаслідок передачі технології, заміщення імпорту, впровадження альтернативних технологій у відсталих країнах.

Спрощенням, а отже, і недоліком теорії технологічного розриву є те, що вона не враховує свідомого обмеження доступу до нових технологій з боку власника. Запропонована у 1966 р. Раймондом Верноном (Raymond Vernon) теорія міжнародного життєвого циклу продукту (International Product Life Cycle Theory) враховує нереалістичність думки про універсальну доступність будь-якої (зокрема нової) технології для кожного виробника будь-якої країни. Ця теорія відображала реальність 60-х pp., коли розроблені для американського ринку товари почали поступово розповсюджуватися в інших країнах.

Теорія міжнародного життєвого циклу продукту стверджує, що деякі види продукції проходять цикл, що складається із чотирьох етапів — впровадження, зростання, зрілість та занепад; виробництво цієї продукції переміщується з країни в країну залежно від етапу циклу.

Зміна основних параметрів, що характеризують етапи життєвого циклу товару, наведена у табл. 1.5.11 [2].

На першому етапі (впровадження) розробляються нововведення у відповідь на виявлену потребу. Як правило, головна роль тут належить промислово розвиненим країнам (ПРК). Певні причини пояснюють провідну роль ПРК:

1) високі доходи, що дають змогу ризикувати коштами під час досліджень, результат яких наперед відомий;

2) висока конкуренція;

3) вимогливі споживачі з високим рівнем освіти, кваліфікації, доходів;

4) наявність вчених, кваліфікованих інженерів, сучасного обладнання, технологій.

Як тільки виріб розроблений, його ще необхідно вдосконалити, і тому виробництво, як правило, розміщується у країнах, де товари були розроблені, або інших країнах з подібним рівнем життя, хоча теоретично товар можна виробляти де завгодно у світі.

Оскільки розробляють та виробляють новий товар у відповідь на внутрішні, а не на зовнішні потреби, більшість продажів у період впровадження здійснюється на внутрішньому ринку, і тільки незначна частка продукції продається споживачам в інших країнах з аналогічними сегментами ринку. Звичайно це країни з високим доходом, тому що економічно нові товари належать до предметів розкоші.

На цьому етапі виробничий процес працемісткіший, ніж на наступних етапах. Продукція ще не стандартизована, виробляється за процесом, який дає змогу швидко змінювати характеристики продукту відповідно до зворотної ринкової інформації. Це збільшує затрати праці порівняно з автоматизованим виробництвом, яке відрізняється більшою капіталомісткістю. Основне обладнання, необхідне для багатосерійного виробництва, розробляється пізніше, ніж принципова технологія, оскільки на цьому етапі зростання збуту може бути надто невизначеним, щоб гарантувати компенсацію великих затрат на розроблення нового обладнання.

Той факт, що США випереджають інші країни у виробництві нової продукції, для якої необхідні працемісткі процеси, допомагає зрозуміти парадокс Леонтьева, який пояснює, чому США експортують в основному працемістку продукцію, хоча і мають надлишок не праці, а капіталу.

США мають експортні переваги в тих галузях обробної промисловості, де праця виробничих працівників оплачується найвище



(космічна галузь), але менші — у галузях з нижчими ставками заробітної плати (швейна промисловість). Це пояснюється тим, що рівень освіти та кваліфікації американських робітників забезпечує ефективність їх праці у ще не стандартизованому виробництві; коли виробництво стає високоавтоматизованим, американська робоча сила стає менш конкурентоспроможною (через високу вартість) тому, що і некваліфіковані (і тому дешевші) робітники можуть швидко та ефективно виконувати необхідні завдання (див. табл. 1.5.11).

На другому етапі (зростання) країна нововведення паралельно із вітчизняним виробництвом нового товару може розпочати його випуск за кордоном. Крім того, випуск цього ж товару може почати й іноземний конкурент, причому він може зробити це за допомогою незначних змін у товарі, обминаючи патентний захист або придбавши які-небудь експертні документи. Але у будь-якому випадку виготовлена продукція майже повністю залишається у тій країні, де створено нове підприємство. Це пояснюється тим, що:

1) у цій країні розширюється ринок нових товарів;

2) для місцевих споживачів вводяться унікальні модифікації товару;

3) місцеві витрати можуть бути значними через труднощі, пов'язані з запусканням виробництва;

4) транспортні витрати значні;

5) високі тарифи.

Оскільки збут збільшується на багатьох ринках, з'являються передумови для створення стандартизованого технологічного процесу та обладнання. Цьому деякою мірою заважають численні модифікації, що здійснюються конкурентами. Процес виробництва все ще залишається працемістким.

На третьому етапі.( зрілість ) світовий попит на новий продукт починає вирівнюватись. Задум та технологія виробництва нового товару стають настільки відпрацьованими, що додаткові знання вже не настільки необхідні для зниження витрат. Продукт стає більш звичним та стандартизованим, тому його виробництво у країні з високим рівнем технології (ПРК) втрачає зміст.

Виробництво товару переміщається в інші країни, які можуть використовувати стандартну вже технологію, знижуючи собівартість одиниці продукції. Нижча собівартість дає можливість збільшувати збут у слаборозвинених країнах (СРК).

Нарешті, на четвертому етапі (занепад) технологія та обладнання настільки вдосконалюються, що для виробництва товару вже не потрібна особлива кваліфікація, і тому воно переміщається у СРК, які мають надлишок дешевої робочої сили. Ринки у ПРК згортаються швидше, ніж в СРК, тому що заможні споживачі у ПРК



витрачають свій дохід на новіші товари, виробництво яких тільки-но в них розпочинається. Ринкові та вартісні фактори примушують задовольняти необхідні потреби споживачів ПРК у зрілому товарі за рахунок його імпорту із СРК.

На рис. 1.5.13 зображені очікувані закономірності зовнішньої торгівлі новим товаром протягом циклу його життя [4].

На ранніх стадіях впровадження нового товару у виробництво починається, наприклад, у США (винахід може бути зроблений де завгодно; має значення першість у комерційному виробництві). У момент tl США починають експортувати деяку кількість цього товару в інші ПРК. Через деякий час ці країни самі освоюють його виробництво, можливо, через закордонні філії, створені американськими виробниками. Таке переміщення виробництва за кордон є цілком можливим завдяки передбачуваній втраті американцями початкової технологічної переваги. Це дуже вигідно для численних нових виробників нового продукту, які опановують все простішу та стандартизованішу технологію. Нарощуючи випуск, інші ПРК (Канада, Європа та Японія) у момент t3 стають чистими експортерами цього товару. У міру старіння та стандартизації технології виробництва США остаточно втрачають свою порівняльну перевагу та стають чистим експортером у момент t4. Можна передбачити, що з часом і решта країн зрівняються із Канадою, Європою та Японією в освоєнні цієї вже застарілої технології. У момент t5 цикл життя продукту переходить у завершальну стадію, зокрема щодо зовнішньої торгівлі: він експортується у США та інші ПРК із СРК або нових індустріальних країн. Виробництво застарілого вже продукту здійснюється у менш розвинених країнах тому, що раніше або пізніше їхні переваги, пов'язані з дешевою робочою силою, переважатимуть відставання (до того ж воно скорочується) у технічному рівні, що дасть змогу їм експортувати цей товар на базі порівняльної переваги.

Переваги теорії міжнародного життєвого циклу продукту полягають в тому, що вона пояснює закономірності розвитку зовнішньої торгівлі великою групою товарів, зокрема синтетичних матеріалів, консервів (у Аргентині та Бразилії), бавовняних тканин та виробів (Пакистан, Індія), шкіряних та гумотехнічних виробів, паперу, електроніки, технологічно складних товарів, нафтопродуктів, конторського обладнання.

Недоліки цієї теорії:

1. Існує багато видів продукції, які не проходять усі стадії життєвого циклу. До таких товарів належать товари з дуже коротким життєвим циклом, що робить неможливим зниження затрат за допомогою переміщення виробництва з однієї країни в іншу; предмети розкоші, вартість яких не має значення для споживачів; товари з такими високими транспортними витратами, що їх експорт недоцільний незалежно від етапу життєвого циклу; продукція, щодо якої застосовується стратегія диференціації з тим, щоб підтримати споживчий попит без використання цінової конкуренції.

2. Теорія закріплювала за США лідерство, оскільки вони його вже завоювали. Це робило безперспективними спроби СРК домогтися змін свого стану в міжнародному поділі праці. Важливі ролі відводилися країнам Європи та Японії.

3. Теорія не поширюється на продукцію ТНК. ТНК, як правило, впроваджують нові товари майже одночасно на вітчизняному ринку та за кордоном у міру того, як вони переходять від стратегії різноманітності внутрішніх ринків до стратегії глобальної. При цьому ТНК виключають випередження та відставання, які виникають під час переміщення товару з однієї країни в іншу. Крім того, ТНК усе більше виробляють за кордоном просто для того, щоб одержати перевагу за рахунок економії у виробництві, а не у відповідь на зростання закордонних ринків.

Теорія подібності країн, або теорія попиту, що перетинається

Значна частка міжнародної торгівлі здійснюється між країнами з подібними характеристиками — між промислово розвиненими країнами, які мають населення з високим рівнем освіти та розміщені у помірному кліматі. Усі розглянуті традиційні теорії міжнародної торгівлі базувалися не на подібності країн, а навпаки, на їх відмінностях.

Одну із перших спроб пояснити особливості сучасної міжнародної торгівлі зробив Стефан Б. Ліндер (Stefan В. binder) у 1961 р. у своїй роботі "An Essay on Trade and Transformation". Розглядаючи особливості технологічно нових товарів (холодильники, телевізори), з якими американські фірми вийшли на європейський ринок у 40—50-х pp., він звернув увагу на те, що основні відкриття, покладені в основу розроблення цих товарів, були зроблені європейцями. Ці відкриття практично були втілені в Америці у вигляді технологічно нових товарів, які потім завоювали зовнішній ринок в Європі. Багатий американський споживач виявився схильнішим до споживання нових дорогих товарів. Потім зі зростанням життєвого рівня європейців нові американські товари знайшли шлях до Європи.

С. Ліндер зробив висновок про те, що технологічно складні вироби створюються фірмою як реакція на потреби, що вже існують, тобто передовсім на потреби внутрішнього ринку. І тільки після розширення виробництва, після насичення внутрішнього ринку фірма прагне захопити зовнішній. Виходити на зовнішній ринок фірма буде на базі товару, підготовленого нею для національних споживачів, отже, структура споживання країни-імпортера має бути максимально подібною до структури споживання країни-експортера.

Таким чином, всупереч теорії співвідношення факторів виробництва, не тільки відмінності, але й подібність між країнами може бути передумовою для торгівлі.

Теорія подібності країн (Country-Similar Theory) стверджує, що, розробивши нову продукцію у відповідь на знайдену ринкову потребу на внутрішньому ринку, виробник потім звертається до ринків, котрі найподібніші до ринків його країни. Ця теорія — одна з небагатьох новітніх теорій, яка пояснює міжнародну торгівлю переважно з боку попиту, а не пропозиції. Графічна ілюстрація теорії подібності країн зображена на рис. 1.5.14 [18].



На рис. 1.5.14 пряма X зображує залежність між рівнем доходу та якістю товарів, що споживаються. Нахил цієї прямої X свідчить, Що чим вищий рівень доходу, тим якісніший товар купує споживач. Припустимо, що існує дві країни — країна 1 та країна 2. Дохід мешканців першої країни знаходиться у проміжку від А (мінімальний дохід) до С (максимальний дохід), а якість товарів, які вони купують при такому доході — у проміжку від А' (мінімальна якість) до С (максимальна якість). Дохід мешканців другої країни дещо вищий, ніж першої, і міститься у проміжку від В (мінімальний дохід)

до D (максимальний дохід), а якість товарів, які вони купують при такому доході — у проміжку від В' (мінімальна якість) до D' (максимальна якість). Торгівля між країнами 1 та 2 буде здійснюватися тими товарами, якість яких міститься у проміжку від В' до С", де вимоги щодо якості споживачів обох країн перетинаються. Чим більше споживачів у двох країнах мають однакові доходи, тим вищий рівень торгівлі. Або інакше, чим більше перетинаються структури попиту в країні-експортері та імпортері, підкріплені високим рівнем доходу, тим вищий рівень торгівлі між ними. Це і є феномен попиту, що перетинається (overlapping demand), відкритий Стефаном Ліндером.

Ринки у ПРК можуть мати аналогічні характеристики попиту, але існують відмінності у тому, як ПРК спеціалізуються для того, щоб забезпечити собі придбані переваги у міжнародній торгівлі. Наприклад, англійці є лідерами у виробництві авіаційних реактивних двигунів; італійці — ювелірних виробів із коштовних металів, обробленого будівельного каменю, вовняних светрів, шкіряного та гумового взуття; японці — телеприймачів, магнітофонів, мотоциклів, фото- та термокопіювальних установок, фотокамер та диктофонів; німці — синтетичних органічних барвників, літаків вантажопідіймальністю понад 15 т, друкарських ротаційних машин; американці — літаків, деталей для конторського обладнання, екскаваторів, грейдерів, комп'ютерів.

Недоліком теорії подібності країн є те, що коли розрив у рівнях доходів різних груп населення дуже значний, застосування її для пояснення міжнародної торгівлі є дуже обмеженим. Наприклад, усі мешканці країни 1 мають мінімальний рівень доходу А, і тільки одна людина — максимальний С, а у країні 2, навпаки, одна особа має мінімальний рівень доходу В, а усі решта — максимальний D, то торгувати у такому випадку можуть тільки дві особи, хоча перетин у якості товарів, що цікавлять мешканців обох країн, є суттєвим.

Переваги теорії полягають у тому, що вона пояснює торгівлю між подібними країнами.

Теорія конкурентних переваг

Усі розглянуті у попередніх розділах теорії міжнародної торгівлі та багато інших теорій не здатні задовільно пояснити розвиток сучасних процесів та структур у світовій економіці. Ці теорії не дають відповіді на запитання, які останнім часом усе більше непокоять уряди та промислові кола будь-якої країни: "Чому фірми, які знаходяться у певних країнах, досягають всесвітнього успіху в певних сегментах ринку та конкретних галузях економіки? Які вирішальні характеристики країн дають змогу фірмам цих країн завойовувати та зберігати конкурентну перевагу в певних галузях, тобто конкурентну перевагу країн?"

Для того щоб з'ясувати, чому країни досягають конкурентної переваги у тих чи інших галузях, а також зрозуміти вихідні положення політики фірм та національної економіки, професор Гарвардської школи бізнесу, радник низки провідних компаній та член Президентської комісії з промислової конкуренції Майкл Портер (Michael E. Porter) наприкінці 80-х pp. здійснив чотирирічне дослідження десяти країн, які займають важливе місце у світовій торгівлі: Великобританії, Німеччини, Данії, Італії, Кореї, Сінгапуру, США, Швейцарії, Швеції та Японії.

У центр уваги проведеного дослідження М. Портер поставив завоювання та збереження конкурентної переваги у більш ніж 100 відносно складних галузях економіки та індустріальних сегментах. На його думку, саме вони є ключем до високої та зростаючої продуктивності у країні й найменше можуть бути проаналізовані з використанням традиційних та новітніх теорій міжнародної торгівлі. Для дослідження, як видно із переліку, були відібрані країни, які відрізняються за економічним розвитком (ПРК та НІК), розміром, державною політикою щодо промисловості за суспільною філософією, географічними умовами та розташуванням, але водночас їх об'єднує одна спільна риса — усі вони вже успішно конкурують у ряді проаналізованих галузей або показують себе усе здатнішими успішно конкурувати. Аналізували конкурентоспроможність галузей за три періоди: у 1971, 1978 та 1985 pp.

Розроблена в результаті проведеного дослідження всеосяжна теорія конкурентної переваги країн, яка підтверджується достатньою кількістю фактів, розглянута у фундаментальній праці Майкла Портера "Конкурентна перевага країн" (The Competitive Advantage of Nations), опублікованій у 1991 p. нью-йоркським видавництвом Free Press.

Згідно з цією теорією відповідь на запитання: "Чому країна досягає міжнародного успіху в тій чи іншій галузі?" передбачає чотири властивості країни загального характеру, що формують середовище, у якому конкурують місцеві фірми. Це середовище може сприяти виникненню конкурентної переваги, а може і перешкоджати цьому. Ось ці чотири властивості.

1. Факторні умови, тобто ті конкретні фактори (наприклад, кваліфікована робоча сила певного профілю або інфраструктура), які необхідні для успішної конкуренції у даній галузі.

2. Умови попиту, тобто який на внутрішньому ринку попит на продукцію чи послуги, що пропонуються даною галуззю.

3. Споріднені галузі (related) та галузі, що підтримують, тобто наявність або відсутність у країні споріднених галузей чи галузей, що підтримують, конкурентоспроможних на міжнародному ринку.

4. Стратегія фірми, її структура та конкуренти, тобто умови у країні, які визначають те, як утворюються та управляються фірми, і характер конкуренції на внутрішньому ринку.

Ці властивості національної конкурентоспроможності Майкл Портер назвав детермінантами (determinants). Першим важливим детермінантом національної конкурентної переваги у якій-небудь галузі є факторні умови. На думку М. Портера, наділеність країни тими чи іншими факторами виробництва, безумовно, впливає на конкурентну перевагу фірм країни, але роль факторів цим не обмежується. Фактори, які є найважливішими для конкурентної переваги у більшості галузей (особливо галузей, найважливіших для зростання продуктивності в розвиненій економіці), не дістаються у спадок, а створюються у межах країни за допомогою процесів, які у різних країнах та галузях дуже різні. Отже, важливий не стільки запас факторів на даний момент, скільки швидкість, з якою вони утворюються, вдосконалюються та пристосовуються до потреб галузей. Крім того, наявність деяких факторів у великій кількості може не посилювати, а, навпаки, зменшувати конкурентну перевагу. І навпаки, брак деяких факторів часто впливає на стратегію та спонукає до оновлення, призводячи до тривалої конкурентної переваги. Другий детермінант національної конкурентної переваги у якій-небудь галузі — це попит на внутрішньому ринку на товари чи послуги, що пропонуються цією галуззю. Майкл Портер виявив, що практично у кожній із розглянутих галузей попит на внутрішньому ринку впливає на конкурентну перевагу. Впливаючи на ефект масштабу, попит на внутрішньому ринку визначає характер та швидкість впровадження новацій, що здійснюються фірмами країни. Він характеризується трьома важливими рисами: структурою внутрішнього попиту (природа купівельних потреб), обсягом та характером зростання внутрішнього попиту і, нарешті, механізмами, за допомогою яких переваги на внутрішньому ринку передаються на закордонні ринки. Значення двох останніх властивостей залежить від першої. Для конкурентної боротьби важливіший не кількісний, а якісний бік попиту на внутрішньому ринку.

Третім важливим детермінантом, що визначає національні переваги у галузі, є наявність у країні галузей-постачальниць або суміжних галузей, які конкурентоспроможні на світовому ринку. Конкурентоспроможність деяких галузей-постачальниць дає перевагу національним фірмам в інших галузях промисловості, тому що вони продукують елементи, які широко використовуються та відіграють важливу роль у інтернаціоналізації та інноваційних процесах. Наприклад, виробництво напівпровідників, програмного забезпечення, а також торгівля є тими галузями, які мають значний вплив на інші. Наявність у країні конкурентоспроможних споріднених галузей часто веде до виникнення нових високорозвинених видів виробництва. Спорідненими називаються такі галузі, в яких фірми можуть взаємодіяти одна з одною у процесі формування ланцюжка цінності, а також галузі, які мають справу із продуктами, що взаємно доповнюють один одного. Взаємодія може відбуватись у сфері розвитку технологій, виробництва, маркетингу або сервісу. Наприклад, копіювальна та факсимільна техніка використовують багато однакових технологій та компонентів, які можуть розповсюджуватися тими самими шляхами.

Четвертим важливим детермінантом, що визначає конкурентоспроможність галузі, є той факт, що фірма створюється, організується, управляється залежно від характеруконкуренції на внутрішньому ринку. У різних країнах фірми організовуються по-різному, виробляють різні стратегії та цілі. Національні переваги у промисловому виробництві є результатом правильного співвідношення між їх вибором та джерелом конкурентоспроможності національної промисловості. Те, як розвивається суперництво на внутрішньому ринку, також відіграє велику роль у процесі впровадження новинок та у забезпеченні перспектив міжнародного успіху.

Детермінанти національної конкурентоспроможності — це комплексна система, яка постійно розвивається. Майкл Портер назвав цю систему "ромбом" (в оригіналі — "diamond", тобто алмаз, діамант) — див. рис. 1.5.15.

Кожний детермінант у цій системі впливає на всі інші. Наприклад, значний попит на продукцію фірми сам по собі не дасть їй конкурентної переваги, якщо гострота конкуренції недостатня, щоб фірма відреагувала на цей попит. Крім того, переваги в одному Детермінанті можуть створювати або посилювати переваги в інших.

Щоб завоювати та зберегти конкурентну перевагу в наукомістких галузях, які є основою будь-якої розвиненої економіки, необхідно



мати перевагу в усіх складових частинах "ромба". Перевага у кожному детермінанті не є передумовою для конкурентної переваги у галузі. Взаємодія переваг з усіх детермінантів забезпечує виграшні моменти, що підсилюють самі себе і які іноземним конкурентам важко знищити або скопіювати. Для того щоб зробити теорію завершеною, М. Портер розглядає ще дві змінні, які суттєво впливають на обставини у країні — випадкові події та дії уряду. На рис. 1.5.15 вони зображені пунктиром тому, що вони не є детермінантами. В історії більшості галузей, що конкурують, відіграв роль випадок, тобто такі події, які мають мало спільного з умовами розвитку в країні та впливати на які часто ні керівництво фірми, ні навіть національні уряди не можуть. До подій, які мають особливо важливе значення для розвитку конкурентоспроможності, М. Портер зараховує такі: винахідництво; великі технологічні зрушення (наприклад, біотехнологія, мікроелектроніка); різкі зміни цін на ресурси, такі як нафтовий шок; значні зміни на світових фінансових ринках або в обмінних курсах; активізація світового чи місцевого попиту; політичні рішення закордонних урядів; війни.

Випадкові події важливі тому, що вони змінюють позиції компаній-суперниць. Вони можуть звести на ніщо переваги колишніх конкурентів та створити потенціал для нових фірм, здатних замінити існуючі після досягнення необхідного рівня конкурентоспроможності у нових умовах. У той час як випадок може сприяти змінам у рівні конкурентоспроможності у галузі, національні особливості впливають на те, як країна зможе цей випадок використати. У країні з найсприятливішим "ромбом" швидше за усе випадок зміцнить конкурентоспроможність. В описанні факторів, від яких залежить рівень національної конкурентоспроможності, останньою змінною є роль уряду. Уряд може впливати та потрапляти під вплив — як позитивний, так і негативний — усіх чотирьох детермінантів. На параметри виробничих факторів, наприклад, впливають субсидії, політика відносно ринків капіталу, освіти тощо. Роль уряду у формуванні параметрів місцевого попиту часто менш помітна. Урядові органи встановлюють місцеві норми та стандарти у виробництві того чи іншого товару, а також інструкції, що впливають на поведінку споживачів. Уряд часто є головним покупцем різної продукції: товарів для армії, телекомунікаційного обладнання, літаків для національних авіаліній тощо. Ця роль уряду як покупця може і допомагати, і перешкоджати розвитку національної промисловості. Уряд може створювати умови для розвитку споріднених галузей та постачальників іншими способами, наприклад, таким, як контроль над рекламними засобами або регулювання діяльності інфраструктури. Урядова політика може впливати на стратегію фірм, їх структуру, суперництво, використовуючи регулювання ринків капіталу, податкову політику та антитрестівські закони. Своєю чергою, чотири детермінанти також можуть впливати на уряд. Наприклад, капіталовкладення на освіту розподіляються залежно від кількості місцевих конкурентів. Високий рівень внутрішнього попиту на той чи інший товар може призвести до швидкого введення урядових норм техніки безпеки.

Отже, уряд впливає на рівень національної конкурентоспроможності, хоча цей вплив неминуче виявляється частковим. Урядова політика обов'язково зазнає поразки, якщо вона є єдиним джерелом національних переваг. Політика діє успішно в тих сферах, де є основні детермінанти, які визначають національні переваги, а уряд може тільки підсилити їх дію. Уряд може покращити шанси досягнення високого рівня конкурентоспроможності, але у нього немає можливостей, щоб створити необхідні умови.

На досягнення успіху в конкурентній боротьбі, на думку М. Портера, впливають, крім дій уряду та випадків, соціальна та політична історія, а також система культурних цінностей. Наприклад, соціальні норми та цінності впливають на структуру попиту на внутрішньому ринку так само, як і на цілі менеджерів, і на те, як фірми організуються. Соціальна та політична історія визначають ті навички, які

були накопичені нацією, та інституційні структури, через які впливає конкуренція. Культурні особливості націй не можуть бути відділені від економічних. Наприклад, відносини між працею та менеджментом в Японії не є суто культурним аспектом, але залежать також від практики по життєвого найму, від характеру матеріальних стимулів та політики менеджменту щодо працівників. Культурні фактори важливі також і тому, що вони формують те середовище, у якому існують фірми. Ці фактори впливають через головні детермінанти, а не відокремлено. Такий вплив є дуже важливим для рівня конкурентоспроможності, і аутсайдерам важко його досягти.

Національні успіхи у розвитку промисловості залежать також від певних осіб — лідерів. Лідери стикаються з проблемами, завданнями та сприятливими ситуаціями, які продукуються національним середовищем. У різних країнах лідери мають різні цілі, що визначається сукупністю детермінантів. Наприклад, у Японії такі лідери, як Акіо Моріта (Akio Morita) та Коносуке Мацусіта (Konosuke Matsushita) багато зробили у галузі побутової електроніки; у США Томас Дж. Уотсон (Thomas J.Watson), Сеймур Крей (Seymour Cray), Кеннет Олсон (Kenneth Olson) та Стів Джобс (Steve Jobs) — у виробництві комп'ютерів. У цих галузях національне середовище сприяє зростанню конкурентоспроможності. Успіх лідерів залежить від того, чи достатньо вони передбачливі, щоб скористатися сприятливими можливостями та засобами, необхідними для досягнення потрібного рівня конкурентоспроможності. Отже, лідер — це людина, яка більше за інших усвідомлює важливість ролі детермінантів. Вони здатні більшою мірою, ніж інші, розуміти реальність, що їх оточує, та мають мужність, щоб діяти. Часто саме лідерство визначає, яка конкурентна фірма тієї чи іншої країни, володіючи перевагами, буде процвітати чи зазнає поразки.

Дія системи детермінантів, розглянутої вище, на думку М. Портера, веде до того, що конкурентоспроможні національні галузі не розподілені рівномірно у всій економіці, а зв'язані у те, що він назвав "кластерами" (cluster — пакет, блок, пучок), які складаються із галузей, що залежать одна від одної. Наприклад, в Італії близько 40 % експорту припадає на кластер галузей, зв'язаних з їжею, модою або благоустроєм житла. У Швеції понад 50 % усього експорту становить експорт продукції кластера галузей, пов'язаних з перевезеннями, металургією, деревообробкою. Взаємодія детермінантів дає змогу зрозуміти, чому національні галузі занепадають та вмирають.

Теорія конкурентних переваг (Competitive Advantages Theory): країна досягає міжнародного успіху в тій чи іншій галузі завдяки взаємодії конкурентних переваг у чотирьох національних детермінантах (властивостях країни): факторних умовах; умовах попиту; споріднених та обслуговуючих галузях; стратегії фірми, її структурі та конкуренції, — з'єднаних у динамічну систему, так званий ромб.

Перевагою цієї теорії є те, що вона показує роль, яку відіграють економічне середовище установи, політика, культурні цінності та лідери країни у забезпеченні успіху фірм цієї країни у певних сегментах ринку та конкретних галузях економіки. Іншими словами, вона пояснює властивості нації, які є передумовою успіху національної промисловості у міжнародній конкуренції.