Козик В.В. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини (2003)

2.6. "Нові індустріальні країни" у системі світового господарства

2.6.1. Загальна характеристика "нових індустріальних країн"

60—80-ті роки XX століття стали періодом глобальних змін у загальній структурі країн, що розвиваються, — з їхнього середовища виділилась група так званих нових індустріальних країн (НІК), "нових індустріальних" економік. Переважно до цієї групи зараховують чотири країни Південно-Східної Азії — Гонконг (Сянган), Сінгапур, Тайвань, Республіку Корею, а також три латиноамериканські держави — Аргентину, Бразилію, Мексику. Це — НІК першої хвилі, або першого покоління, найпотужніші щодо розвитку економіки. Стосовно об'єднання цих країн і територій (бо не всі вказані держави є незалежними: Гонконг вже став складовою Китаю; КНР своєю частиною вважає й Тайвань; Південна Корея — частина роз'єднаної держави) у "нові індустріальні" серед економістів немає заперечень. Щодо інших країн цієї групи, про які мова піде нижче, то їхня приналежність до НІК визнається не завжди.

Учасниками НІК другого покоління вважають, як правило, Малайзію, Таїланд, Індію; третього покоління — Кіпр, Туніс, Туреччину, Індонезію; четвертого — Філіппіни, південні провінції Китаю або увесь Китай. З'являються цілі зони "новоіндустріальності", полюси економічного зростання, вплив яких поширюється передовсім на найближче розташовані регіони.

Останнім часом, класифікуючи деякі НІК і постсоціалістичні країни, економісти використовують термін "ринки, що виникають (emerging markets). Ознаками зарахування у цю групу країн вважаються: показник рівня інфляції у середньому 5 % на рік і дохід на душу населення — 8160 дол. США.

За деякими важливими показниками економічного розвитку НІК виділяються не лише серед країн, що розвиваються, але й серед промислово розвинених держав.

З 1960 до 1993 р. 7 із 10 економік світу, що найбільше зростають, знаходилися у регіоні Східної та Південно-Східної Азії. Чотири "азіатські тигри" (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг) мали темпи зростання ВВП на душу населення у середньому 6 % на рік, водночас аналогічний показник у США зростав менше ніж на 2 % щорічно. Темпи зростання Малайзії у середньому становили понад 4 % на рік, а Індонезії трохи менше. У Китаї, найнаселенішій країні світу з більше ніж одним мільярдом жителів, відзначалося феноменальне зростання ВВП на душу населення, яке дорівнювало 8,1 % щорічно з 1978 р. Не менш феноменальним було зростання у Південній Кореї рівня середньої річної зарплати — від 80 дол. США у 1960 р. до 10 тис. дол. у 1996 p., тобто фактично протягом одного покоління — більше ніж у 100 разів.

У 1995 р. Бразилія вийшла на 10-те місце у світі за показниками економічного розвитку. За обсягом експорту автомобілів вона випереджає Італію.

Окремо треба згадати Сінгапур, який у 1995 р. першим з держав Південно-Східної Азії отримав статус "індустріально розвиненої". Це звання йому офіційно надане Організацією економічної співпраці та розвитку. Три десятиліття стабільного економічного зростання перетворили Сінгапур з невеликого порту в дев'яту країну в списку найбагатших країн світу за показником ВНП на душу населення. За умов політичної стабільності промисловість країни постійно зростала на 8,4 % щорічно, а її мешканець підвищив свій життєвий рівень у середньому в 7 разів. Щорічний дохід на душу населення у Сінгапурі в 1995 р. становив 22,3 тис. дол. США, що вище, ніж у Великобританії. За світовим рейтингом конкурентоспроможності економік у 2000 р. Сінгапур є другим серед 47 найпотужніших економік світу. Перші у цьому списку — Сполучені Штати Америки.

Серед НІК є й такі, які точніше можна назвати "нові індустріально-аграрні країни", у яких поряд з розвинутою промисловістю існує високорозвинене сільське господарство. Ця галузь економіки таких країн, як Малайзія, Таїланд, Аргентина, Бразилія, має сучасну базу розвитку і високий показник експортності деяких видів сільськогосподарської продукції.

2.6.2. Основні особливості економічної моделі НІК

Розглядаючи економічну модель "нових індустріальних країн" і особливості її успішного розвитку до останнього часу, переважно відзначають зовнішні та внутрішні причини, що зумовили цей успішний розвиток. Цілий ряд зазначених причин або факторів розвитку є спільним для усіх НІК. Однак є й певні особливості економічної моделі зростання, притаманні лише економікам країн Південно-Східної Азії. Специфічні риси виділяють і в латиноамериканській моделі зростання.

Спочатку згадаємо спільні для всієї групи НІК зовнішні чинники їх економічного зростання, що забезпечили виділення "нових індустріальних країн" зі всього світу, що розвивається. По-перше, це те, що через певні причини деякі "нові індустріальні країни" опинилися у сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинених країн. Так, сфера політичних інтересів США охоплювала Тайвань і Південну Корею як країни, що протистоять "комуністичному впливу" країн Східної Азії. Цим державам була надана величезна економічна допомога та військова підтримка. Наприклад, Тайвань отримав допомогу в розмірі 1,5 млрд дол. США. У період з 1950 по 1965 pp. допомога США становила 34 % сукупних інвестицій у Тайвані, зокрема 74 % в інфраструктуру, 59 % у сільське господарство, 13 % у промисловість. Це значною мірою дало стартовий поштовх для розвитку країни.

Південноазіатські країни були сферою особливих інтересів японських ТНК, які створювали тут свої численні філії, спираючись на дешеву, працелюбну та дисципліновану робочу силу зі схожим на японський менталітетом та близьке розташування країн регіону.

Особливе значення для США має те, що Мексика є їхнім найближчим сусідом. Нестабільне становище країни може негативно відобразитися на ситуації в США. Окрім того, весь латиноамериканський регіон є потужним ринком збуту продукції американських ТНК та сферою вкладення їхніх інвестицій.

Другим значним фактором активізації економічних зв'язків НІК та промислово розвинених країн була структурна перебудова, що відбувалася у 50—60-ті роки в економіці ПРК, насамперед формування там потужних транснаціональних корпорацій та посилення зарубіжної експансії останніх. У результаті в першій половині 80-х років прямі інвестиції в економіку "нових індустріальних

країн" досягли 42 % прямих капіталовкладень у країни, що розвиваються. Серед промислово розвинутих країн найбільшим інвестором підприємницького капіталу в НІК є США. Обсяг їх прямих інвестицій становить 10 % від загального обсягу таких інвестицій за кордоном. На другому місці за обсягом прямих інвестицій у "нові індустріальні країни" знаходиться Японія.

Японські інвестиції сприяли індустріалізації НІК Азії і зростанню конкурентоспроможності їхнього експорту. Суттєву роль вони відіграли у перетворенні "нових індустріальних країн" у значних експортерів продукції обробної промисловості. Тільки за 1982— 1985 pp. ці інвестиції зросли на Тайвані у 2 рази, у Гонконзі — на 61 %. За цей час за участю японського капіталу була сформована велика промислова база, що дала змогу цим країнам стати експортерами високоякісних готових виробів. У Південній Кореї, де японські інвестиції на початок 80-х років становили більше ніж половину обсягу іноземних прямих інвестицій, за минулі роки був створений комплекс з виробництва верстатів, електротехнічного обладнання, морських суден тощо.

Для "нових індустріальних країн" Азії було характерне те, що підприємницький капітал спрямовувався переважно в обробну промисловість і сировинні галузі. У латиноамериканських НІК він вкладався у торгівлю, сферу послуг, обробну промисловість. Широка експансія закордонного приватного капіталу призвела до того, що у "нових індустріальних країнах" фактично немає жодної галузі економіки, де не було б іноземного капіталу.

Зазначені зовнішні фактори економічного зростання НІК відіграли важливу роль у формуванні їх високоефективних економік, але не менше значення тут мали внутрішні причини, що зумовили особливу привабливість "нових індустріальних країн" для ПРК. Спільною для усіх НІК внутрішньою причиною було те, що майже у всіх "нових індустріальних країнах" склалися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розвинених країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демократичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіталістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій.

До того ж усі "нові індустріальні країни" мали велику армію дешевої робочої сили. А в азіатських країнах робітникам властиві працелюбність, старанність, дисциплінованість. Цей чинник давав змогу транснаціональним компаніям зі США і Японії забезпечувати зниження витрат виробництва, перенесеного на територію цих країн. Латиноамериканські НІК, на додаток до людських ресурсів, мають добру сировинну базу та достатньо місткі внутрішні ринки.

Основним фактором економічних успіхів "нових індустріальних країн" стала вибрана ними модель розвитку, яка найзагальніше визначається як політика зовнішньої орієнтації. Така модель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку: 1-й етап — переважний розвиток імпортозаміщувальних галузей; 2-й етап — створення експортного потенціалу та базових галузей; 3-й етап — орієнтація на розвиток наукових галузей.

Перший етап (50—60-ті роки) ставив основним завданням розвиток у країнах галузей промисловості, призначених замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів з-за кордону. Це забезпечувало економію валютних коштів і насичення внутрішніх ринків "нових індустріальних країн" основними споживчими товарами.

Цей етап загалом був однаковим для усіх НІК за своїми якісними характеристиками та результатами, хоча латиноамериканські НІК проходили цей етап довше через більшу місткість своїх внутрішніх ринків.

Другий етап індустріалізації НІК (кін. 60-х — кін. 70-х років) збігся зі структурною перебудовою у промислово розвинених країнах, змінами у міжнародному поділі праці й зміною ролі, яка у цьому процесі відводилася країнам, що розвиваються.

Політика експортної орієнтації, що ставила за мету створення галузей виробництва продукції на експорт, мала принципові відмінності у азіатських і латиноамериканських "нових індустріальних країнах".

НІК Південно-Східної Азії створювалися переважно трудомісткі підприємства з випуску продукції масового споживання.

Латиноамериканські НІК основний акцент зробили на розвитку високотехнологічних капіталомістких галузей, переважно в обробній та видобувній промисловості.

Досвід і практика довели, що модель азіатських "нових індустріальних країн" була ефективнішою у плані стимулювання економічного зростання, і вона більше відповідала вимогам та інтересам ТНК. Саме протягом другого етапу тут були переважно створені галузі, що й сьогодні визначають їхню спеціалізацію у світовому господарстві, яка передбачає закріплення за ними функцій виробників продукції масового попиту для задоволення, зокрема, й потреб ринків промислово розвинених країн. Сьогодні ці галузі стали складнішими (йдеться про виробництво відеомагнітофонів, компакт-дискових програвачів, персональних комп'ютерів, легкових автомобілів тощо).

"Нові індустріальні країни" Азії, розвиваючи працемісткі експортоорієнтовані виробництва у міру нагромадження досвіду та капіталів перейшли до капіталомістких галузей, а поступово й до

розвитку наукомістких галузей і створення власної науково-дослідної бази (3-й етап індустріалізації, що розпочався тут наприкінці 70-х — початку 80-х років.). Цей період характеризується відчутним збільшенням державних і приватних асигнувань на розвиток НДДКР. У деяких "нових індустріальних країнах" Південно-Східної Азії, зокрема Гонконзі та Сінгапурі, а також у Китаї утворюються науково-технічні парки — спеціальні зони, в яких створені пільгові умови для іноземних і місцевих фірм, що розробляють і випускають наукомістку продукцію, зокрема на експорт.

У цей період тут найдинамічніше розвиваються електронна і електротехнічна промисловість, металооброблення, автомобілебудування, хімічна промисловість, суднобудування, авіаційна і навіть аерокосмічна промисловість. Економіки поступово переорієнтовуються з виробництва товарів масового попиту на високотехнологічні товари та їх компоненти промислового призначення.

Латиноамериканські "нові індустріальні" країни на другому етапі індустріалізації фактично не змогли забезпечити випереджувальне зростання експорту. У результаті темпи економічного зростання виявилися недостатніми для вирішення внутрішньоекономічних проблем. Для багатьох економік Латинської Америки 80-ті роки стали "загубленим десятиліттям". Після стрімкого зростання на першому етапі індустріалізації ці країни багато заборгували до початку 80-х років Свою увагу уряди цих країн перенесли на внутрішньоорієнтовану економічну політику, розвиваючи свою промисловість для задоволення внутрішнього попиту з використанням високих торговельних бар'єрів. Це негативно вплинуло на конкурентоспроможність продукції латиноамериканських НІК і зменшило у результаті їхні можливості щодо обслуговування свого величезного зовнішнього боргу, більша частина якого "проїдалася", а не йшла на виробничі інвестиції. Ситуацію погіршили високі відсоткові ставки долара, що ще більше підвищили вимоги з обслуговування боргу цих країн, глибока рецесія того часу в США, яка спричинила зниження попиту на експорт латиноамериканських країн і відповідно зниження цін на нього. У результаті платежі з обслуговування зовнішнього боргу НІК латиноамериканського регіону різко зросли відносно експортних надходжень. За такої політики технологічне відставання країн поглиблювалося, оскільки сюди імпортується не найпередовіша техніка та технологія з промислово розвинених держав.

До початку 90-х років спільними зусиллями під керівництвом США та інших розвинених країн-кредиторів, а також МВФ і Світового банку багато латиноамериканських країн реформували свою економіку і реструктуризували свої борги, тому криза була подолана.

Багато з НІК латиноамериканського регіону відновили зростання у 90-х роках їхні уряди тепер менше втручаються у економічні процеси і проводять більш зовнішньоорієнтовану політику. Найбільшого успіху досягла Чилі, відкрита, лібералізована економіка якої зростала в середньому більше ніж на 6 % щорічно з 1983 р. Одночасно третина найбіднішої частини населення підвищила рівень своїх доходів до показника середнього.

Інші економіки регіону також зростають. З 1993 р. реальне зростання у Бразилії становило 4 % на рік. Бразилія також подолала надзвичайну інфляцію. Ще більш відчутне відродження економіки Аргентини, яка зростала на 1 % щорічно протягом 80-х років.

Повніший аналіз ситуації у "нових індустріальних країнах" Пів-денно-Східної Азії вимагає зосередження уваги ще на деяких факторах економічного зростання, специфічних для регіону, та на тій ситуації, що склалася тут наприкінці 90-х років.

Довготривалий успіх економічного зростання азіатських НІК дав змогу виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Серед них, окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики, обмежена роль уряду, увага до людського та фізичного капіталу. Ще одним фактором цієї стратегії стало розуміння того, що розвиток не повинен супроводжуватися значними відмінностями у доходах населення.

Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в економічний успіх Азії. Економіки регіону інвестували кошти у загальну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науковий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосована до роботи з щораз складнішими виробничими процесами, що й дало змогу цим країнам рухатися до складніших сучасних технологій. Особливо важливим аспектом їхньої освітньої стратегії стала увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків.

Інвестиції у фізичний капітал також зробили значний внесок в економічний розвиток "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії. Найпозитивнішим моментом є те, що ці інвестиції були здебільшого внутрішніми за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. Деякі зі східно-азіатських економік мали норму сукупних заощаджень, більшу за ЗО % ВВП. У Китаї, наприклад, сьогодні цей показник становить 33 % і є одним із найвищих у світі.

Роль уряду в багатьох східно-азіатських економіках зводилася до доповнення ринку та забезпечення ефективності його функціонування. Тобто загалом вона була обмеженою, більшою мірою у Гонконзі й на Тайвані, меншою — у Південній Кореї та Сінгапурі-Саме за допомогою урядів встановлені тут торговельні режими були зовнішньоорієнтованими, завдяки чому країни досягли позитивних

сальдо платіжних балансів. Уряди також контролювали підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. Загалом урядові видатки азіатських "тигрів" становили 15 % ВНП.

Досвід зростання "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв'язок між зростанням і рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, бо останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також доводилося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з'являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишився у традиційному аграрному. І зрештою, бідні повинні виграти від національного зростання.

Заперечуючи зазначені теорії, кілька східно-азіатських країн (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань) досягли успіху в прискореному зростанні, не лише зберігаючи справедливіший розподіл доходів, ніж багато інших країн, а й фактично зменшуючи нерівність. Рівномірніший розподіл доходів у суспільстві сприяв прискореному економічному зростанню через кілька каналів. Наприклад, він стимулював розвиток людського капіталу, тому що більше мешканців мали можливість платити за освіту своїх дітей. Земельна реформа на Тайвані та деяких інших країнах після Другої світової війни, з одного боку, сприяла рівності серед населення, з іншого — посилила мотивації селян, стимулюючи зростання.

Усі зазначені вище чинники та причини привели до того, що група азіатських "нових індустріальних країн" досягла рівня, коли в економіках країн спостерігаються явища, властиві зрілішим стадіям розвитку — індустріальній та постіндустріальній. Зокрема, це стосується характеру структури ВВП НІК азіатського регіону. З 1970 по 1985 pp. частка сільського господарства тут впала з 14,8 % до 10,7 %. Питома вага промислового виробництва за цей же час зросла з 27,9 % до 29,9 %, зокрема обробної промисловості — з 24,1 % до 26,4 %. Останній показник був вищим за аналогічні у п'яти ПРК: США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції (25,0 % у середньому).

У деяких з найрозвиненіших "нових індустріальних країн" з'явилася тенденція до зменшення у структурі ВВП питомої ваги промисловості на користь збільшення частки сфери послуг, торгівлі й кредитно-фінансової діяльності.

І ще одна закономірність розвитку — показник зрілості економіки НІК — це те, що у найрозвиненіших з них виникли ТНК, які за масштабами своїх операцій не поступаються транснаціональним компаніям з промислово розвинених країн. 5 ТНК з "нових індустріальних країн" входять у групу перших 68 ("ДЕУ" у цьому списку — 23-тя). А усього 33 ТНК з країн, що розвиваються, переважно з НІК, досягли обсягу продажу більше ніж 1 млрд дол. США.

Отож, результати економічного зростання "нових індустріальних країн" вражають, особливо якщо врахувати термін, протягом якого вони досягнуті. Але саме це бурхливе зростання азіатських НІК спричинило у 1997 р. виникнення кризових явищ, передовсім у фінансово-кредитній сфері. Зазначена криза почалася в Індонезії, де вона проходила найважче. Пізніше вона продовжилася у Таїланді, Малайзії, Південній Кореї та трохи меншою мірою у Тайвані й Гонконзі. У другій половині 1998 р. це явище в економічній літературі отримало назву "обвал фінансових ринків Азії". Криза зачепила не лише фінансову сферу. За перші 7 місяців 1998 р. обсяг промислового виробництва у Таїланді впав на 21 %, у Малайзії за 1-й квартал 1998 р. цей показник зменшився на 2 % порівняно з аналогічним періодом у 1997 р. В Індонезії падіння ВВП за перший квартал 1998 р. становило 8 %, національна валюта країни — рупія втратила до цього часу 80 % своєї вартості стосовно долара, в кінці року інфляція становила 85 %. У країні спостерігається значне зниження реальних доходів. Кількість населення, що є бідним (у місті це люди з доходами менш ніж 15 дол. США у місяць на людину, у селі — менше за 12 дол. на людину), зросла з 11 % від загальної кількості, як це було до кризи, до майже 50 %. Механізм, який пояснює причини виникнення кризи загалом з незначними відхиленнями по країнах, описує така схема: значне економічне зростання економік Південно-Східної Азії супроводжувалося ще значнішим збільшенням позик. Найбільші позики брали місцеві ТНК, багато з яких були об'єднаннями конгломеративного типу, що вкладали кошти не завжди у високорентабельне виробництво і нерідко мали певні проблеми з їх керованістю. У Південній Кореї з 30 найбільших компаній 7 стали банкрутами менше ніж за один рік кризи. Наприклад, сума боргів індонезійських компаній у 1998 р. дорівнювала 80 млрд дол. США. А південнокорейські транснаціональні конгломерати, так звані "чеболь", повинні були повернути банкам у 1998 р. 68 млрд дол. З часом з'ясувалося, що немала частина набраних позик не має гарантій повернення. У Південній Кореї розмір кредитів, що не можуть бути повернені, становить від 10 до 25 % всього портфеля позик банків країни. Обсяг незабезпечених кредитів виявився настільки значним, що став небезпечним для фінансового стану багатьох навіть потужних банків і економіки загалом. Уряди країн прагнули підтримати фінансову стабільність, вливаючи кошти у національні банківські системи. Однак цей захід не може тривати нескінченно

довго за умов обмеженості коштів. Тому практично у всіх "нових індустріальних країнах" регіону було оголошено про девальвацію національних валют. Це, своєю чергою, спричинило відплив коштів з фінансових ринків країн. Так у 1998 р. чисте вилучення коштів міжнародними банками становило суму 95 млрд дол. США. Закордонні інвестори почали активно продавати місцеві цінні папери, що ще більше погіршило фінансовий стан зазначених держав. Після початку масового відпливу капіталу на ринках азіатських нових індустріальних країн почалася криза неліквідності, обвал валютних курсів, падіння банків (банки цих ринків не могли функціонувати без кредитування зарубіжними колегами), а процентні ставки досягли астрономічних значень. Таке поєднання обумовило значну рецесію ряду ринків цього регіону. Проблеми кожної окремої економіки вели до зменшення обсягів експорту в сусідні країни, що, в свою чергу, поглиблювало кризу.

Криза фінансової системи південноазіатських країн збіглася у часі зі вступом світової економіки у період дефляції. Сьогодні на світових ринках спостерігається падіння оптових цін, що зменшує доходи від експорту, а отже, додатково ускладнює змогу для азіатських ТНК повертати борги. Наприклад, у Південній Кореї у 1997 р. відзначалося економічне зростання економіки на 6 % і збільшення експорту на 8 %. Але для отримання грошової суми, потрібної для повернення боргів, темпи зростання економіки мали б дорівнювати 12 %, а обсяг збільшення експорту — 20 %.

Загальну економічну ситуацію в Азії відчутно погіршує криза японської економіки, нестабільність китайського юаня.

Для вирішення складних соціально-економічних проблем країни регіону використали кредити МВФ. їхні обсяги вражають. Індонезія має отримати 23 млрд.дол. США, Таїланд — 17 млрд дол,; Південній Кореї надано кредит на суму 50 млрд дол. МВФ, своєю чергою, висуває вимоги щодо подальшого реформування економік країн. Йдеться про більшу лібералізацію фінансової системи країн, реформування конгломеративних ТНК у компанії з більш вираженою спеціалізацією, проведення більш незалежної від уряду політики центральними банками азіатських НІК*, підвищення конкурентоспроможності їхньої продукції.

Аналіз причин і наслідків фінансової кризи в Азії дав змогу економістам сформулювати цілий ряд висновків, або уроків цієї кризи, актуальних для усіх ринків, що розвиваються. Головні з цих уроків такі:

1. Значну небезпеку представляє так званий "кумівський капіталізм", "капіталізм для своїх", для обмеженого кола компаній і банків. Ситуація, за якої не ринок, а урядові структури вирішують долю банків (підтримувати їх чи ні), а банки, своєю чергою, долю компаній, різко підвищує негативний вплив прихованих факторів ризику, спричиняє високу імовірність краху банків. Погано керовані, політизовані банки надають погані кредити. Загальним правилом економічного життя має бути відкритість фінансових ринків, конкуренція, а не олігополія. Потрібні абсолютно продумані, зрозумілі правила щодо банківського регулювання та банківської звітності, має реально працювати закон про банкрутства банків, необхідна достатня інформованість про стан фінансово-кредитної системи. Очевидно, виходу з кризи не може сприяти те, що короткотермінова заборгованість Південної Кореї реально виявилась більшою, ніж про це оголошував уряд. Таїланд весь час тримав у таємниці свої валютні резерви. Якщо узагальнити цей аналіз, то його можна доповнити інформацією про інші ринки, що розвиваються. Так, у Чехії прострочені кредити становлять ЗО % від загальної суми усіх банківських кредитів, цей показник тут навіть вищий за аналогічний в Азії. Але уряд продовжує фінансування збиткових банків. Румунія має абсолютно застарілі методи банківської звітності, які не дають змоги оцінити реальну вартість компаній у країні.

2. Фінансовий стан економіки потребує глибокого вивчення та аналізу. Практика країн Південно-Східної Азії й особливо Японії доводить, що слабкі банки можуть завдати непоправної шкоди економікам навіть високорозвинених країн.

3. Ще один урок азіатської кризи полягає у тому, що дуже небезпечним є різке збільшення кредитів, що переважно спричиняє суттєве зростання імпорту, а це може викликати погіршення платіжного балансу країни. Наслідком усього цього може стати відплив іноземних інвестицій з країни і, зрештою, погіршення її загального

фінансового стану.

До того ж позичальники на новостворених ринках (переважно банки та нефінансові корпорації) часто використовували короткотермінові кредити для довготермінових інвестицій (навіть у проекти нерухомості з терміном введення в експлуатацію ЗО років). Тому, коли короткотермінові кредити вилучалися, позичальники не могли покривати вилучені короткотермінові капітали за рахунок власних ліквідних активів (втрачали свою ліквідність) навіть за умови достатньої надійності довготермінових інвестицій.

4. Центральна влада будь-якої країни, її лідери повинні точно інформувати світ і власний народ про реальний стан економіки та ті заходи, які збирається вживати уряд з того чи іншого приводу.

Приховування інформації сприяє поширенню всіляких чуток, що призводить до втрати довіри до уряду і країни в цілому.

5. Уряд повинен підтримувати власні видатки на можливо мінімальному рівні. Цей принцип переважно був реалізований у країнах Південно-Східної Азії, але він залишається дуже актуальним для центральноєвропейських ринків, що розвиваються, Наприклад, навіть у високореформованій економіці Угорщини урядові видатки становлять 47 % обсягу ВВП країни.

Важливою є також умова щоб уряди, регулюючи економіку, не завдавали їй шкоди різноманітними субсидіями, пільгами тощо. Активна імпортозаміщувальна політика "нових індустріальних країн", зокрема азіатських, призвела до введення ними багатьох торговельних бар'єрів. Це певною мірою зробило ринки цих країн закритими для іноземних товарів. До того ж, така політика завжди містить ризик загальмування темпів економічного зростання.

6. Останній урок азіатської кризи — за умов глобалізації економіки інвестори дуже уважно спостерігають за ситуацією на ринках, що виникають, і у країнах, куди вони могли б вкладати кошти. Але серед них сьогодні немає легковірних. Потенційні капіталовкладники аналізують існуючі чинники ризику, можливість появи нових.

Глобалізація економіки тільки тоді забезпечує перевагу вигод над витратами для усіх суб'єктів світового господарства, коли останні на підставі аналізу факторів ризику реформують власні економіки швидше й ліпше, хоча навіть і це не гарантує жодній з країн захисту від економічних потрясінь.

2.6.3. "Нові індустріальні країни" у системі міжнародного розподілу праці

Місце та роль "нових індустріальних країн" у системі світового господарства визначає уся сукупність їх реальних можливостей. Орієнтація на зовнішній ринок азіатських НІК сприяла різкому збільшенню їхньої частки у світовому експорті. Наприклад, частка Гонконгу в світовому експорті у середині 90-х років становила 3,7 %, Сінгапуру — 2,3, Південної Кореї — 2,4, Тайваню — 2,2 %. Характерно, що частка машин і обладнання — найбільш динамічної та вагомої товарної групи у міжнародній торгівлі — у сукупному товарному й загальному експорті азіатських "нових індустріальних країн" найшвидше зростала у 80-ті — на початку 90-х років.

Далекосхідні "тигри" та члени АСЕАН (за винятком Філіппін) на початку 90-х років опинилися у першій десятці найбільших експортерів різних видів машинно-технічної продукції. А за окремими статтями деякі з них увійшли у групу світових лідерів. Так, частка Сінгапуру на початку 90-х років становила 10,4 % світового експорту машин з автоматичного перероблення; 4,2 % — телекомунікаційного обладнання; 6,6 % — ламп і транзисторів; 8 % — телевізорів; 14 % — радіоприймачів. Південна Корея, наприклад, зосередила у своїх руках 13,1 % світового експорту суднобудування.

За обсягами реалізації на світовому ринку таких товарів, як взуття, одяг, текстиль, окремі види електронних і електронно-технічних виробів, "нові індустріальні країни" обійшли багато промислово розвинених країн. До того ж дуже важливо те, що головними ринками збуту готової продукції НІК є ринки ПРК.

Продукцію обробної промисловості "нових індустріальних країн" — передовсім азіатських — характеризує висока конкурентоспроможність, а у деяких видів цієї продукції конкурентні позиції вищі за аналогічні із окремих промислово розвинених країн.

На фоні експортного ринку "нових індустріальних країн" Азії особливо у галузі вивезення машин й обладнання відчутним є послаблення позицій НІК Латинської Америки та Індії. Так, якщо частка товарного експорту латиноамериканських "нових індустріальних країн" на початку 90-х років порівняно з 1980 р. знизилася несуттєво (—0,5 %), то частка машин і обладнання впала майже в 1,8 раза. У 1994 р. Бразилія змогла збільшити свій загальний експорт на 40 % водночас за рахунок експорту промислової продукції.

Активна зовнішньоторговельна політика НІК Південно-Східної Азії та Китаю призвела до того, що на початку 90-х років обсяг взаємної торгівлі США з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (128,4 млрд дол. США) вперше виявився вищим за обсяг торговельного обороту із Західною Європою (117,1 млрд дол.).

Вже зазначалося, що НІК є найбільшими імпортерами прямих закордонних інвестицій серед усіх країн, що розвиваються. Сюди ж надходить і основна частина позик. Головними донорами позик та інвестицій для "нових індустріальних країн" є США, і в останні роки особливо зросло значення Японії (здебільшого в азіатські НІК). Помітну роль у цьому процесі відіграє також Великобританія.

Потужні іноземні вливання та достатньо ефективна внутрішня економічна політика привели до того, що з кінця 80-х років "нові індустріальні країни" почали самі вивозити капітал.

Більша частина нагромаджених прямих інвестицій з НІК Азії сконцентрована у Північній Америці та Західній Європі, головним чином у секторі обробної промисловості й у сфері послуг. Так, південнокорейські компанії проводять цілеспрямовану експортну експансію у США. Вкладаючи тут свій капітал, вони прагнуть отримати доступ до новітніх технологій.

Окрім того, у другій половині 80-х років відбувалося швидке зростання вивезення капіталу азіатськими НІК всередині регіону. Суттєві інвестиційні вливання в економіку Китаю зробили Гонконг і Тайвань. У середині 90-х років інвестиції Тайваню у КНР перевищили 9 млрд дол. США. Водночас гонконгівські підприємці створили у Китаї більше ніж половину зареєстрованих у країні спільних підприємств. У останні роки азіатські "нові індустріальні країни" почали проявляти активність на ринках країн Центральної та Східної Європи й СНД. Лідерами тут є підприємці Кореї.

Вивезення капіталу з країн Латинської Америки перевищило у 1990 р. 1,1 млрд дол. США. Найбільшими експортерами капіталу були Бразилія, Мексика, Венесуела. Вивезення ними капіталу в підприємницькій формі має здебільшого внутрішньонаціональний характер. Цей процес став особливо активним після створення у Латинській Америці міжрегіонального об'єднання МЕРКОСУР у 1995 р. Наприклад, у 1990 р. в Аргентині діяло лише 20 бразильських компаній, у 1995 р. — їх стало вже 400 з інвестиціями на загальну суму в 1 млрд дол. США.

Участь "нових індустріальних країн" у процесах інтернаціоналізації виробництва, ринків праці та капіталу наприкінці 80-х років доповнилася інтернаціоналізацією фінансових ринків. Це було зумовлено зростанням фінансового потенціалу НІК, зміцненням їх валютного становища на той час та зростанням кредитоспроможності, розвитком національних фінансових ринків. Багато з "нових індустріальних країн" пройшли перший етап становлення національних фінансових ринків і перейшли до другого етапу лібералізації їхньої діяльності, що створює передумови для активної інтеграції національних фінансових систем у систему міжнародних фінансових відносин. Сінгапурі Гонконг сьогодні вже перетворилися у впливові фінансові центри світу. Своєрідним "доказом" високого ступеня інтегрованості азіатських НІК у світову фінансову систему стало те, що сучасна криза фінансово-кредитної системи регіону, про яку вже йшлося раніше, стала відчутним потрясінням не лише для Азії. Отож, поступове подолання фінансової кризи в Азії є важливим завданням усієї світової спільноти, без чого неможливим виявляється майбутній стабільний розвиток світового господарства.

Останнім часом економічні експерти вважають, що негативні наслідки фінансової кризи 1997—1998 pp. міжнародною економікою успішно долаються. Так, у черговій доповіді МВФ "Перспективи світової економіки", опублікованій на початку 2000 p., вказувалося на досить успішний глобальний економічний розвиток (порівняно з попереднім роком), зокрема, на стабільне економічне зростання в США, на поліпшення ситуації в Європі, впевнене відродження економік провідних азіатських країн і більш оптимістичні перспективи у Латинській Америці. Аналітики МВФ прогнозували, що темпи зростання світової економіки становитимуть 4,2 % у 2000 р. й 3,9 % — у 2001 р. Для Сполучених Штатів ці показники дорівнюватимуть 4,4 і 3 %. Відповідно, для розвинутих країни Європи — 3,2 %. У розвинутих країнах Азії очікувалися вищі темпи зростання: 6,6 і 6,1 %, а рекорд належить Китаю — 7 % у 2000 р. й 6,5 % у 2001 p.