Козик В.В. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини (2003)

2.7. Країни з перехідною економікою у світовому господарстві

2.7.1. Загальна характеристика та сучасні особливості розвитку країн з перехідною економікою

Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-економічної структури, трансформації існуючих тут раніше адміністративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Йдеться про країни так званого другого світу, тобто сукупність постсоціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки. За ознакою проголошення та проведення ринкових перетворень до групи перехідних можна віднести й такі азіатські держави, як В'єтнам і Китай*. Але метою процесу реформування тут було визначено не відмову від соціалістичної системи, а її вдосконалення за допомогою ринку та створення змішаної економіки при збереженні влади за компартією. Однак і тут відбувається реальний процес трансформації колишньої неринкової системи у ринкову, хоча й зі своєю специфікою. Це дає підстави економістам-аналітикам виділяти цей регіон як окрему частину світового господарства і робити узагальнення, властиві лише даним країнам. Такий аналіз зазвичай є темою окремих спеціальних досліджень. У наданому нижче аналітичному матеріалі йдеться про постсоціалістичні європейські країни та регіон СНД.

У процесі перебудови своїх економічних систем різні держави використовують різноманітні моделі системних реформ як у внутрішній, так й у зовнішній сферах. Враховуючи неоднакові стартові умови, різний час започаткування перетворень (80-ті роки в країнах Центральної та Східної Європи, початок 90-х років — у пострадянських республіках), а також суттєві відмінності у реалізації зазначених реформ, зрозумілою є різниця у швидкості просування шляхом ринкового реформування різних постсоціалістичних країнах. Найбільшого успіху у цьому напрямі досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія, Словаччина. Певною мірою результативними також можна вважати заходи урядів більшості балканських і решти балтійських країн. Щодо переважної більшості держав колишнього СРСР, про успіхи на шляху ринкових перетворень можна говорити досить обережно. Реально відчутними тут є лише окремі елементи структурних ринкових реформ.

Основні напрями системних ринкових перетворень, що мають бути реалізовані в процесі трансформації усіх перехідних суспільств, можна розподілити на чотири широкі аналітичні категорії, які тісно пов'язані та взаємодіють між собою. Це:

1. Перегляд ролі держави, який серед іншого передбачає:

а) проведення законодавчої реформи, складовими якої є конституційна, майнова, банківська, контрактна та інші реформи;

б) реформування законодавчих інститутів;

в) регулювання діяльності природних монополій;

г) реалізацію необхідних інструментів та інституційних механізмів непрямого керування економікою, а саме — податкової системи, контролю за бюджетом і видатками, інститутів непрямого кредитно-грошового регулювання;

д) відповідні зміни у соціальній сфері, тобто створення системи страхування від безробіття при непрацездатності, реформування системи соціальних послуг (охорони здоров'я, освіти тощо), пенсійного забезпечення.

2. Макроекономічна стабілізація, основними інструментами якої є проведення жорсткості податкової та кредитної політики, вирішення проблеми надлишкової грошової маси, перегляд показників витрат з метою врегулювання зовнішніх розрахунків.

3. Розвиток приватного сектору, приватизація,реформа виробничої структури передбачають:

а) спрощення процедур закриття й відкриття підприємств;

б) оформлення права приватної власності;

в) чітке формування та розподіл права власності (власність на землю, промисловий капітал, житловий фонд і реальну нерухомість);

г) галузеву й виробничу реформу, ліквідацію монополій.

4. Реформа цін і ринків. Йдеться про реформування всіх видів ринків: ринку товарів і послуг, праці, фінансового ринку тощо, лібералізацію цін, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вивільнення структури заробітної плати, реформування процентних ставок.

Основними моделями здійснення зазначених ринкових трансформацій є: перша — це модель "шокової терапії", або швидких радикальних реформ; друга — модель поступового, повільного або еволюційного реформування; цю модель визначають як "градуалістський підхід". Переважно радикальні методи реформування своєї економіки обрали Польща, меншою мірою Чехія, частково Естонія. Більшість держав Східної та Центральної Європи (Болгарія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Румунія) та весь регіон СНД надали перевагу еволюційному характеру ринкових перетворень.

У найбільш реформованих на сьогодні економіках постсоціалістичних країн домінуючими напрямами реформування в 90-ті роки були заходи, спрямовані на лібералізацію, приватизацію та фінансову макростабілізацію.

Лібералізація, або децентралізація, передбачає послаблення контролю з боку держави та подолання державної монополії в економіці на макро- й мікрорівнях. Цей комплекс заходів включає: звільнення цін на більшість товарів та послуг, зняття обмежень на створення приватних підприємств, надання економічним суб'єктам права виходу на світові ринки, передачу повноважень центрального уряду місцевим державним органам та недержавному секторові.

Для порівняння глибини процесу лібералізації в країнах Центральної та Східної Європи і в країнах СНД західні експерти запропонували декілька показників економічної децентралізації. Ці показники ґрунтуються на коефіцієнтах, пов'язаних зі звільненням внутрішніх ринків, зовнішньої торгівлі та експортних ринків, а також свободою входження у приватний сектор. Порівняння проведено за 1989 і 1994 pp. Бали щодо економічної свободи подано в таблиці 2.7.1 за шкалою, визначеною в межах від 0 до 100 порівняно з країнами — членами організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

Як бачимо, середня кількість балів зросла від 3 до 70. На думку авторів дослідження це означає, що більшість зі згаданих країн пройшла майже дві третини відстані від центрального планування до рівня економічної свободи країн ОЕСР за кілька років.

Хоча економічна децентралізація суттєво прогресує, її рівень, виміряний за допомогою трьох коефіцієнтів, піднявся неоднаково. Найбільший прогрес спостерігався у лібералізації внутрішніх ринків, тоді як свобода входження у внутрішні ринки зростала найповільніше. Державні обмеження зовнішньої торгівлі також послабилися,



і цей показник значно збільшився майже в 75 % країн, зазначених у запропонованому дослідженні.

Ще один, більш універсальний, показник вимірювання економічної децентралізації, запропонований сучасними дослідниками перехідних економік, вартий уваги. Йдеться про вимірник, який враховує десять економічних факторів: 1) торговельну політику; 2) податкову політику; 3) державне споживання виробленої продукції; 4) монетарну політику; 5) рух капіталу та іноземні інвестиції; 6) політику в банківській сфері; 7) контроль цін і заробітної плати; 8) права власності; 9) регулювання; 10) чорний ринок. Країни оцінювалися за шкалою від 1 до 5, причому 1 бал означав високий рівень економічної свободи, а 5 балів вказували на те, що державне втручання або державна власність досягають високого рівня, а економічна свобода або дуже обмежена, або відсутня. За таким критерієм країни, середній бал оцінки яких за означеними факторами коливається між 1 і 2, вважаються країнами з вільною економікою, між 3 і 4 — переважно з невільною, а між 4 і 5 — з пригніченою економікою. Наприклад, до країн з балами у межах 1 і 2 входять Гонконг, Сінгапур,



Швеція, Великобританія. До країн з балом 5 належить Куба, Лаос, Північна Корея.

Отже, за свідченнями досліджень, з 1990 р. — від процесу започаткування реформ у країнах з перехідною економікою — зроблено значний поступ у напрямі вільної економіки. Винятком тут є Україна, але й у ній починаючи з 1994 р. спостерігається певний прогрес у децентралізації економіки.

Загалом на сьогоднішній день економіка більшості країн Східної та Центральної Європи значною мірою лібералізована. Серед країн, що постали на пострадянському просторі, найбільших результатів у цьому напрямі досягли Балтійські країни. Переважно успішними є країни, де чітко визначені права власності, від яких передусім залежать банківські позики, що надаються приватним особам компаніями, у тому числі міжнародними фінансовими організаціями, а отже, й можливість та ефективність економічної допомоги країн Заходу.

Вирішальне значення для вибору будь-якої із заданих моделей реформування постсоціалістичної економіки має політика в галузі приватизації, методами реалізації якої є велика і мала приватизація. Велика приватизація для країн з перехідною економікою це перш за все процес роздержавлення, тобто надання у повну або часткову приватну власність великих державних підприємств. Цей процес здійснюється на платній (викуп підприємства його робітниками або сторонніми особами, у тому числі й іноземцями) або на безплатній основі (ваучерна приватизація).

Мала приватизація передбачає створення приватних підприємств малого та середнього бізнесу. Шляхами її реалізації є продаж, оренда, реституція (повернення власності її колишнім володарям).

Процес малої приватизації майже завершений у державах Східної та Центральної Європи і досить успішно відбувається у країнах СНД.

Велика приватизація для країн з перехідною економікою виявилася більш складним завданням, ніж передбачалося на початку ринкових реформ. її реалізація проходить з різним ступенем успіху. Навіть у Польщі, уряд якої першим із постсоціалістичних країн Східної та Центральної Європи ухвалив закон про приватизацію й планував провести її прискореним темпом, за 1990—1996 pp. у приватні руки було передано 414 державних підприємств. Однак значна частина промисловості все ще перебуває під контролем держави. Державні підприємства, на яких зайнято майже 40 % робочої сили, забезпечують надходження лише 5 % доходів держбюджету. У 1998 р. з 50 польських державних компаній, що були включені у план приватизації, у приватні руки перейшли тільки 15. Сьогодні ця країна взагалі відмовилася від плану прискореної приватизації.

Програми безплатної, тобто ваучерної, приватизації крім Польщі було прийнято в Чехії, Словаччині, Болгарії, Румунії, а також в країнах СНД. Громадяни цих держав отримали ваучери, бони або сертифікати, що визначали права цих громадян на певну частку державної власності, яка підлягає приватизації. У деяких з країн Східної та Центральної Європи ця частка була досить відчутною. Наприклад, у Чехії її вартість становила 1 тис. дол. США, в Румунії — 500 дол. Однак практика ваучерної приватизації виявилася успішною лише в Чехії, хоча цей процес у даний час і тут загальмувався. Більшість постсоціалістичних країн відмовилися від цієї форми проведення приватизації як основного інструменту перерозподілу державної власності і перейшли до платного або комерційного варіанта її трансформації. Перевага у цьому випадку майже всюди віддається проведенню аукціонів, у тому числі за участю іноземних інвесторів. А, наприклад, для Казахстану головною формою приватизації великих підприємств стало надання їх у трастове керування іноземним компаніям з наступним продажем підприємств цим компаніям на певних умовах (погашення боргів підприємств, збереження робочих місць, капіталовкладення у виробництво тощо) за низькими цінами.

Складовою приватизаційних програм у країнах Східної та Центральної Європи стало проведення аграрних реформ, результатами чого є встановлення приватної власності на землю. Купівля/продаж землі існує в Польщі, Чехії, Угорщині, Югославії; земельний ринок формується й в інших державах регіону.



У пострадянських республіках аграрні приватизаційні реформи розпочато в країнах Балтії, у Туркменістані, Вірменії, Грузії та Україні.

Децентралізація економіки і перш за все лібералізація цін, процес трансформації відносин власності в національних економічних системах постсоціалістичних країн можуть бути ефективними лише за умови проведення урядом політики економічної й, зокрема, фінансової стабілізації. Стабілізаційні заходи передбачають жорсткі бюджетні обмеження, значне скорочення урядових видатків, зменшення кредитування промислових підприємств, формування сучасної банківської системи та зниження банківських процентних ставок.

Отож, йдеться перш за все про жорстку податкову та кредитну політику уряду. Сюди ж відносяться й деякі стабілізаційні інструменти зовнішньоекономічної сфери, а саме активне використання валютного курсу — важливого орієнтира, що вливає на цінові параметри.

Активне проведення зазначеної стабілізаційної політики дає можливість вже за короткий термін знизити високій рівень інфляції, що виникає внаслідок лібералізації цін. Так у Польщі в результаті вжиття заходів фінансової стабілізації за шість місяців — з березня до серпня 1990 р. — інфляція знизилися до 4 % порівняно з 30 % за останні місяці 1989 р. В Югославії за ті самі півроку рівень інфляції знизився до 10 % порівняно з 64 % у грудні 1989 р.

Однак, у довгостроковій перспективі програма фінансової стабілізації виявилася успішною лише там, де обмеження в грошовій та кредитній сферах поєднувалися із заходами, спрямованими на створення ефективної ринкової інфраструктури та стимулювання виробництва, перш за все, у малому бізнесі, а також на розробку й впровадження правової системи гарантування іноземних інвестицій. Цей висновок підтверджує досвід реформування економіки в Угорщині, Польщі, Словенії, Чехії, Естонії.

Складовою перетворень грошово-кредитної сфери у всіх пострадянських країнах стало введення власних валют, які на сьогодні є головним платіжним засобом цих країн. Однак більшість національних валют залишаються слабкими, що зумовлено як інфляційними процесами, так і загальноекономічним становищем ще нереформованих економік.

Зовнішня макростабілізація за умов трансформації перехідних економік передбачає впровадження низки заходів, найважливішими серед яких є регулювання валютного курсу, дотримання зовнішньоекономічної рівноваги, у тому числі в сфері зовнішньоторговельних операцій, вирішення проблеми заборгованості тощо.

З існуючих систем валютного регулювання більшість постсоціалістичних країн надали перевагу встановленню плаваючого валютного курсу із систематичним корегуванням його центральним банком. Зазначене корегування курсу валюти відбувається залежно від стану торговельного балансу, інфляційних очікувань, рівня цін всередині країни. Деякі з постсоціалістичних країн обрали режим фіксованих валютних курсів. Зокрема, в Естонії, Литві і Болгарії встановлено системи валютних комітетів (currency board), за якими національна валютна фіксується щодо іноземної (або щодо кошика іноземних валют) у певному співвідношенні без будь-яких коливань.

Ще один аспект політики регулювання валютних курсів — це визначення ступеня конвертованості національної валюти. Серед країн Східної та Центральної Європи практично повністю конвертованими є угорський форинт і чеська крона. Для решти країн цього регіону характерні певні обмеження (менші — у Польщі, більші — в Албанії) при проведенні валютних операцій. У перехідних економіках пострадянських держав ступінь конвертованості їхніх валют також різний. Вищим він є в Киргизії, Казахстані, в Україні, Росії, нижчим — в інших країнах. Найбільш суттєві обмеження у цій сфері спостерігаються в Білорусії, Туркменії, республіках Закавказзя. Загалом лише Казахстан, Киргизстан і Росія змогли у 1999 р. вийти на валютний режим, рівень якого передбачається статтею VIII Статуту МВФ, де йдеться, зокрема про конвертованість за поточними операціями. Майже такий самий валютний режим існує в Литві й Латвії. Естонія ж взагалі відмінила всі обмеження на рух капіталу, а рівень лібералізації з інших валютних операцій в цій країні майже відповідає стандартам західноєвропейських держав.

Практично для всіх постсоціалістичних економік актуальною є проблема зовнішньої заборгованості. Значні бюджетні відрахування, спрямовані на обслуговування зовнішнього боргу*, здатні спричинити суттєві ускладнення при проведенні фінансово-грошової та фіскальної політики. Додатковий борговий тиск на бюджет також значною мірою загострює вирішення численних соціальних проблем. Саме тому міжнародні позичальники — Світовий Банк, МВФ, Лондонський і Паризький клуби — кредитори, без допомоги яких неможливе навіть часткове розв'язання проблеми зовнішньої заборгованості постсоціалістичних держав, у своїх рішеннях щодо них керуються не лише економічними, а й політико-соціальними критеріями. Списання 50 % заборгованості Польщі у 1992 р. та реструктуризація решти боргу, або цьогорічна реструктуризація російського та українського зовнішніх боргів — яскраве тому підтвердження.

Ще один важливий зовнішній інструмент децентралізації перехідних економік та їх макростабілізації — це лібералізація зовнішньої торгівлі. Безперечними вигодами від її проведення є те, що лібералізована зовнішня торгівля стримує ціни на імпортні товари, а отже, й інфляцію, підвищує рівень життя, стимулює іноземні інвестиції, а для країн Східної та Центральної Європи ще й прокладає шлях у Європейський Союз. Серед багатьох економістів до останнього часу панувала думка про те, що швидко проведена лібералізація торгівлі та ціноутворення сприятиме прискоренню трансформації постсоціалістичних економік та підвищенню їх конкурентоспроможності. Але практика реформування у цій галузі свідчить про те, що ставлення урядів і підприємців країн з перехідними економіками до лібералізованої зовнішньої торгівлі є досить неоднозначним. Однією з суттєвих макроекономічних проблем, яка пов'язана з відкриттям ринків, є зовнішньоторговельний дефіцит. В Естонії, наприклад, він сягнув рівня 24 % обсягу ВВП країни, в Хорватії — 19 %. Дефіцит платіжного балансу Польщі лише за перші два місяці 2000 року становив 949 млн дол. США, або близько 8,1 % ВВП — цифра висока, як для польської економіки. Очевидно така ситуація чинить значний тиск на курс національної валюти і всю макрополітику. Окрім того, під економічною загрозою опиняються цілі галузі національного виробництва, наприклад, текстильна або взуттєва промисловість чи важке машинобудування і особливо — сільське господарство, тобто ті галузі, для яких конкуренція з продукцією з-за кордону виявляється непосильною. Така ситуація породжує вжиття протекціоністських заходів з боку урядів колишніх соціалістичних країн. Проте вимоги ВТО, ЄС та іноземних інвесторів, кошти яких вкрай потрібні перехідним економікам, змушують їхнє керівництво частіше надавати перевагу більш вільній політиці в галузі зовнішньої торгівлі.

Якщо ж говорити про макрореформи загалом, то сьогодні провідні економісти, й зокрема експерти Світового Банку, на підставі досвіду реформування постсоціалістичних економік стверджують, що утвердження тут конкуренції першочергово вимагає структурних зрушень, тоді як лібералізована зовнішня торгівля не є необхідним або достатнім чинником для створення конкурентного середовища і модернізації економіки. Саме проведення комплексних структурних реформ дає можливість успішно реалізувати реальні ринкові перетворення. Про це свідчить практичний досвід реформування найбільш просунутих постсоціалістичних економік, якими на сьогодні є економіка Польщі та Угорщини. Сучасні результати розвитку цих країн дають можливість проаналізувати найважливіші закономірності, етапи та складові процесу ринкової трансформації.

За 10 років реформ (з 1989 р.) обсяг ВВП Польщі і загальна величина його в розрахунку на душу населення збільшилися у 2 рази. З 1992 р. тут розпочався процес швидкого зростання малого бізнесу. Він розпочався з торгівлі та послуг, а пізніше охопив і промислове виробництво, переважно невеликі заводи та фабрики, які вивільнялися з великих об'єднань ще соціалістичних часів. На сьогодні частка малих і середніх компаній становить більше як дві третини всього обсягу ВВП Польщі.

В Угорщині десятирічна практика реформування забезпечила зростання обсягу ВВП (в цілому й на душу населення) у півтора рази. Але тут малий бізнес не став основним чинником зростання економіки. Угорщина перебудувала структуру національної економіки, продавши більшість великих державних підприємств іноземним компаніям і зробивши усе можливе для залучення в країну значних інвестицій. Більша їх частина зосереджена в машинобудуванні, електротехніці та електроніці. У 1990 р. частка цих галузей становила 20 % обсягу промислового виробництва та 12 % виручки від усього угорського експорту. Тепер цей сектор дає Угорщині більше 40 % промислового виробництва та 60 % експорту в країни Європейського Союзу. Загалом на частку компаній, що належать іноземцям, сьогодні припадає третина всього ВВП Угорщини та три чверті експорту країни. У результаті Угорщина змогла включитися в Європейські виробничі системи. До того ж рівень її інтегрованості у технологічні ланцюжки Європи є більшим за той, що мали Іспанія та Португалія, вступаючи в ЄС.

Найбільш важливим результатом реформ в Угорщині та Польщі, на думку експертів, є те, що в обох країнах на сьогодні сформовані потрібні базові умови для довготермінового і сталого зростання, такого, яке може дозволити їм протягом найближчих 20 років досягнути стандартів Євросоюзу.

Важливими складовими успіху в цих моделях постсоціалістичної трансформації стали стрімкий розвиток і гнучкість приватного сектору, а також той факт, що уряди країн, реструктуризуючи державний сектор, змусили державні підприємства дбати про довгострокову перспективу. В Угорщині цього добилися завдяки прийняттю жорсткого законодавства про банкрутство та продажу найбільших компаній іноземних корпораціям. Польський уряд пішов на різке скорочення дотацій з бюджету, чим змусив держпідприємства продавати приватним компаніям свої збиткові підрозділи, залишаючи собі лише основний бізнес, аби вижити. У жодній з республік СНД або в балканських країнах подібних реформ не проводили. Навіть у Чехії, країні, що за роки реформ змогла забезпечити зростання обсягу ВВП (в цілому й на душу населення) більш, ніж на 100 %, досі не зроблено важливого кроку перенесення акцентів у стимулюванні розвитку економіки від збиткових індустріальних гігантів на нові види бізнесу. Через систематичну практику надання значних кредитних коштів саме збитковим державним підприємствам у 90-х роках на сьогодні більше третини загальних обсягів усіх банківських кредитів в країні є майже безнадійними, тобто практично не мають шансів бути поверненими, а економіка країни виявилася вразливою для фінансової кризи 1998 р.

Важливо зазначити, що для подолання трансформаційного спаду в Польщі та Угорщині було вжито, як фіскальних та фінансових, так і правових та політичних заходів. У країнах з перехідними економіками, які найменш просунулися на шляху реформування, друга складова практично відсутня.

Загалом результати десятирічного розвитку колишніх соціалістичних країн виявилися для них досить неоднозначними. Для розуміння глибини проблем здійснюваної трансформації досить ілюстративним є приклад Східної Німеччини. Навіть через 10 років після падіння Берлінської стіни східнонімецькі землі виживають лише за рахунок гігантських субсидій західних земель. Загальний обсяг цих субсидій за минулі 10 років сягнув астрономічної суми — від 600 до 800 млрд дол. США. Після нетривалого піднесення у 1992— 1994 pp. економіка Східної Німеччини майже не зростає. Вона уже вся у приватних руках, але лише за останні кілька років державі довелося рятувати від неминучого банкрутства 150 найбільших підприємств. Східнонімецькі землі споживають у півтори рази більше, ніж самі виробляють. Різницю покривають субсидії західних земель. Рівень безробіття у цій частині Німеччини дорівнює майже 20 %.

Ціна ринкових реформ є високою практично для всіх колишніх соціалістичних країн. За даними Світового Банку, у 1989 р. лише 4 % населення цих країн жили за межею бідності. У 1999 р. частка цих людей збільшилася у 10 разів, і становила 40 %. При цьому в найскладнішому становищі опинилися більшість країн колишнього Радянського Союзу і Південної Європи. І навіть у відносно благополучних державах Центральної Європи реально зросли доходи не більше 30 % населення, а доходи майже 20 % — різко зменшилися.

Найбільш успішну динаміку розвитку серед країн Східної та Центральної Європи демонструють, як було зазначено вище, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія. Подана нижче таблиця відображає деякі результати та тенденції розвитку трьох країн цієї групи.



Експерти, порівнюючи кількісні параметри розвитку країн Західної і Центральної Європи, прогнозують, що для подолання розриву у країнах Центральної Європи протягом найближчих 20 років показник економічного зростання має бути як мінімум на три проценти за рік вище за аналогічний показник у країнах Західної Європи. До того ж це зростання має бути забезпечене перш за все новими інвестиціями та підвищенням якості товарів.

Серед постсоціалістичних балканських держав останні два роки спостерігаються певні позитивні зміни в Болгарії, тоді як у Румунії відбувається гальмування темпів поступального розвитку.

Суттєві відмінності розвитку в 90-х роках властиві колишнім радянським республікам. Прибалтійські республіки, які розпочали ринкові перетворення раніше і здійснюють їх більш цілеспрямовано і поступальним темпом, відповідно, раніше змогли подолати трансформаційний спад. Вже у 1994 р. тут появилися ознаки стабілізації, а з 1996 р. розпочався поступальний розвиток економіки. Найвищі показники економічного зростання серед держав Прибалтики демонструє Естонія. Важливим чинником зазначеного успіху регіону є іноземні інвестиції. В Естонії, наприклад, обсяг прямих іноземних інвестицій перевищує 1,2 млрд дол. США, що для країни з населенням 1,4 млн чол. є досить великою силою.

Серед інших пострадянських республік відносно успішно розвиваються Узбекистан, Киргизстан, Білорусь*. У другій половині 90-х років у більшості країн цього регіону зміцнили стабілізаційні тенденції. Це стало можливим перш за все завдяки успіхам у проведенні урядами держав жорсткої фінансової політики. Щорічні темпи зростання цін впали до 10—ЗО %. Спостерігається поступ у реформуванні банківської сфери, формується нова податкова й бюджетна політика.

У результаті проведения програм приватизації майже в усіх країнах — членах СНД значна частина виробництва припадає на недержавні підприємства. їх частка у ВВП країн зазвичай коливається у межах 1/3—2/3 (залежно від критеріїв класифікації). Але процес проведення приватизації у всіх зазначених країнах відбувається нерівномірно, непослідовно, спричиняючи значне розшарування суспільства. До того у багатьох державних підприємств після приватизації знизилася ефективність. Наприклад, у Росії це характерно для семи підприємств з десяти приватизованих.

Загалом більшість економістів визнають, що майже всі колишні радянські республіки вже пройшли нижчу точку трансформаційного спаду, і з кінця 90-х років тут розпочався процес повільних економічних зрушень. Але значна кількість проблем, пов'язаних із реалізацією ринкових перетворень, залишається невирішеною (перш за все неплатежі, інвестиційна та бюджетна кризи тощо). А економічне зростання, тенденції якого спостерігаються останнім часом, наприклад, в Росії чи Україні, переважно не є результатом дії чинників довготермінового характеру, і тому немає підстав для стабільності й тривалості.

Лише за умови проведення урядами всіх постсоціалістичних держав послідовних структурних реформ, спрямованих на створення ефективної ринкової економіки, можна очікувати довготривалого економічного зростання.

2.7.2. Місце і роль країн з перехідними економіками в системі світового господарства

Місце перехідних економік у системі світового господарства визначає цілий ряд суперечливих факторів. З одного боку, це прагнення переважної більшості колишніх соціалістичних держав увійти в політичні, військові та економічні структури Заходу. З другого боку, об'єктивна реальність сучасного етапу розвитку цих країн зумовлює необхідність активної взаємної співпраці країн між собою. Йдеться про існуючу досі залежність більшості постсоціалістичних економік від російської паливно-сировинної бази, низьку конкурентоспроможність їхнього національного виробництва, близьке географічне розташування країн. Очевидно, що друга група факторів більшою мірою стосується регіону країн СНД. Своєю чергою, переорієнтація перехідних економік на західні (перш за все західноєвропейські) структури залежить від швидкості просування цих країн шляхом ринкових перетворень та рівня демократизації суспільного життя. Зрозуміло, що такі країни, як Польща, Угорщина, Чехія, Словенія мають реальний шанс стати складовим підрозділом європейської економічної інтеграції у найближчій перспективі. Значення тут має й цілеспрямована політика урядів країн Східної та Центральної Європи у цьому напрямі. Одним з перших її результатів стало помітне посилення зовнішньоекономічних зв'язків цих країн з Європейським Союзом. Нині не менше половини обороту зовнішньої торгівлі країн Східної та Центральної Європи припадає на ЄС. Пришвидшенню процесу переорієнтації сприяло укладення Європейським Союзом угод про асоційоване членство з Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чехією у 1991 p.,

з Болгарією та Румунією — у 1993 р. У 1997 р. ЄС розпочав переговори про повне членство в Союзі з Польщею, Словенією, Угорщиною та Чехією й підготовчу роботу щодо прийняття в ЄС Болгарії, Румунії й Словаччини. Сьогодні у цьому процесі беруть участь і республіки Балтії. Естонія — серед перших кандидатів на входження в Європейський Союз. Латвія й Литва перебувають на стадії проведення підготовчої роботи.

Прогнозується, що в перші десять років XXI ст. приєднання найбільш просунутих постсоціалістичних країн, першою чергою країн Східної та Центральної Європи, до ЄС спричинить низку суперечливих наслідків. Позитивними серед них є, по-перше, сам факт входження економік зазначених країн у систему міжнародного європейського поділу праці, формування тут нових галузей спеціалізації, орієнтованих на світові ринки. По-друге, значним плюсом можна вважати поступове зростання якості продукції країн східно-та центральноєвропейського регіону до рівня західних стандартів, а отже, підвищення рівня добробуту населення цих країн. Важливе значення в цьому відіграватимуть майбутні дотації з боку Європейського Союзу новим державам-учасникам. Обсяг цих дотацій лише у період до 2000 р. мав становити 75 млрд евро.

Проте вступ до ЄС країн Східної та Центральної Європи означає для них повну відміну усіх протекціоністських заходів для західних ринків. Водночас значною мірою втраченими будуть їхні сьогоднішні позиції на ринках країн СНД. Це вимагатиме від держав Східної та Центральної Європи подальшого поглиблення структурної перебудови їхніх національних економік, яка вже сьогодні є досить болісною. Наприклад, за деякими прогнозами, у Польщі з 1,5 млн селянських господарств за умов ЄС вижити зможе лише 0,5 млн.

Якщо подальші інтеграційні перспективи розвитку країн Східної та Центральної Європи й держав Балтії можна вважати визначеними, то майбутні позиції країн СНД щодо входження в Західні економічні структури є досить непевними. Лише бажання країн та виголошення гасел про це їхніми урядами замало. Без подальшого реального цілеспрямованого ринкового реформування економік країн СНД будь-які кроки у напрямі європейської інтеграції будуть безплідними.

Визначення ролі країн з перехідними економіками у світовому господарстві вимагає врахування того факту, що для розвинених західних країн і нових індустріальних держав досить привабливими є ринки, що з'являються у результаті трансформації економік країн другого світу з їх відносно дешевою але кваліфікованою робочою силою, наявною ресурсною базою, чималим внутрішнім ринком з ненасиченим попитом. Це зумовлює достатньо великі обсяги іноземних інвестицій, спрямовані у регіон постсоціалістичних країн. Очевидно, що більш значні інвестиційні потоки спрямовані в країни з більш реформованими економіками, або ж туди, де є значні запаси корисних копалин, перш за все, паливно-енергетичних. Так, загальний обсяг лише прямих іноземних інвестицій в країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Угорщина) за 1989—1997 pp. становить 40 млрд дол. США. 3 цього приводу вже згадувалася Естонія, яка є одним з лідерів серед пострадянських держава за обсягами іноземних капіталовкладень. На перше ж місце за обсягом прямих іноземних інвестицій серед республік колишнього СРСР вийшов Казахстан. Обсяг прямих іноземних інвестицій тут у 1997 р. сягнув суми майже в 3 млрд дол. США. Більше ніж 80 % усієї промисловості країни контролюють іноземні підприємці. Основні кошти тут спрямовані у нафтогазовий комплекс, перспективи розвитку якого оцінюються спеціалістами цієї галузі дуже високо.

Значні іноземні капіталовкладення було зроблено також у розробку нафтових родовищ Азербайджану (в 1997 р. — 1,8 млрд дол. США, а всього заплановано вкласти 12 млрд дол.). Перспективною є участь іноземних компаній у прокладанні великих магістральних газопроводів у Туркменістані, у будівництві підприємств у Киргизстані та Узбекистані. В інших країнах — членах СНД обсяги прямих іноземних інвестицій значно менші. В Україні їх сума на 1 липня 2000 р. становила приблизно 3,6 млрд дол. США. Пояснює недостатню зацікавленість іноземних бізнесменів у підприємницькій діяльності в більшості країн колишнього СРСР низка негативних чинників, а саме: політична невизначеність, недоліки правової системи, відсутність гарантій безпеки для іноземних підприємців, корумпованість державних чиновників, підозріле ставлення до іноземних інвесторів, непередбачувана поведінка керівників підприємств тощо. Зазначені фактори, а також низький рівень життя переважної більшості населення в країнах з перехідними економіками, відсутність належної ринкової інфраструктури — це ті негативні складові, що стримують процес економічної експансії ринків більшості пострадянських держав і без подолання яких подальший поступальний розвиток цих держав суттєво ускладнюється.

Особливу актуальність цій проблемі надає той факт, що приплив іноземних інвестицій в економіку постсоціалістичних країн забезпечує їм доступ до нових технологій, а отже можливість модернізації економіки. Класичним прикладом, який це підтверджує, є приклад автомобільного альянсу німецького концерну "Фольксваген" і чеської компанії "Шкода", в якому німецька фірма має контролюючі позиції. Концерн "Фольксваген" прийшов на "Шкоду" у 1993 р. і почав проводити оновлення старої продукції. В результаті чеська компанія почала випускати абсолютно новий легковий автомобіль — "Шкода-Октавіа", який тепер добре продається на Заході майже за західними цінами. Концерн "Фольксваген" змусив постачальників фірми "Шкода" випускати комплектуючі відповідної якості. Уже в 1997 р. автомобілі "Шкода" на 70 % збиралися з деталей і вузлів, вироблених місцевими компаніями. Їхня продукція і готові автомобілі "Шкода" становлять 16 % усього чеського експорту. Враховуючи цей досвід уряд Чехії збільшує кількість пільг для іноземних інвесторів, плануючи надання податкових пільг на весь період, поки ці інвестори приноситимуть у країну новітні технології.

Прямі іноземні капіталовкладення для перехідних економік — це також можливість оволодіння досвідом сучасної комерції та практикою новітнього менеджменту, тобто тими складовими реформування національних економік постоціалістичних країн, що можуть забезпечити їм належне місце у системі світового господарства.

Водночас із зазначеними вигодами та перевагами, що несе в собі процес відкриття національних ринків міжнародній економіці, потрібно вказати й на його проблемний аспект. Йдеться про уразливість ще несформованих національних господарств більшості постсоціалістичних країн для загальносвітових кризових явищ. Наслідки, зокрема, фінансової кризи 1998 р. досить яскраво ілюструють цей процес. Після загострення кризи в Азії розпочався відплив коштів іноземних інвесторів з усіх ринків, що розвиваються, латиноамериканської зокрема, а також з ринків країн Східної та Центральної Європи й Росії. Це спричинило суттєве загострення фінансових проблем у Чехії й Болгарії, призвело до обвалу російського рубля, потягнувши далі за собою виникнення значних проблем першою чергою у фінансово-грошовій сфері України, Казахстану, Киргизстану, Білорусі. Очевидно, ці негативні наслідки були б значно меншими, якби економічне становище згаданих вище держав було б більш стабільним. Отож, ще раз варто наголосити на тому, що лише послідовні ринкові реформи, економічне зростання, що базується на факторах довготермінової стабільності перехідних економік, можуть стати засадами подальшого поступального розвитку будь-якої з колишніх соціалістичний країн. Лише за таких умов процес світової глобалізації стане для країн з перехідними економіками стимулюючим чинником розвитку, а не фактором його гальмування.
← prev content next →