Дахно І.І. Зовнішньоекономічна діяльність (2006)

1.2. Глобалізація світової економіки

1.2.1. Загальні ознаки глобалізації

Економікам країн стає тісно у своїх національних рамках. Економіка планети стає справді глобальною. Глобалізація економіки у найширшому значенні цього поняття означає, що державні кордони та

відмінності між світовими фінансовими ринками втратили своє колишнє значення. Цьому сприяли передусім такі тенденції:

• глобалізація фінансів;

• підвищення ролі транснаціональних корпорацій;

• розширення експорту прямих інвестицій з Північної Америки, Західної Європи та Східної Азії;

• міжнародна спеціалізація виробництва і торгівлі товарами та послугами;

• глобалізація третинного сектору (сфери послуг) економіки;

• глобалізація управлінських функцій;

• перетворення туризму на галузь світового масштабу;

• глобалізація проблем навколишнього середовища;

• міжнародна економічна інтеграція.

1.2.2. Глобалізація фінансів

У порівняно недалекому історичному минулому в компаній світу виникали значні проблеми з переказуванням навіть невеликих сум грошей з однієї країни до іншої. Міжнародний валютний обмін супроводжували складні процедури, на дотримання яких витрачався значний час. Особливо жорстко контролювали валютні перекази країни з командно-адміністративною економікою.

Внаслідок революції у сфері телекомунікацій було створено єдиний глобальний ринок капіталу. Завдяки комп'ютеризації нині майже миттєво можна укласти угоди щодо валюти та цінних паперів, які розміщуються у різних місцях планети. Світові фінанси працюють цілодобово, оскільки основні фінансові центри розташовані у різних часових поясах. Щоденний обсяг торгівлі іноземною валютою становив у 1995 р. 90 млрд дол. Це у 100 разів перевищувало щоденний обсяг товарної торгівлі. На основних фондових біржах у 1995 р. було продано акцій на 8 трлн дол.

Банки, які прагнуть уникнути жорсткого урядового контролю, віддають перевагу країнам з ліберальними валютними порядками та офшорним зонам. Наприклад, у британській колонії Кайманові острови (Карибське море) у 1995 р. банки тримали капітал на суму 600 млрд дол. Це астрономічна сума для колонії, де чисельність населення становила лише 25 тис. осіб.

Світовими центрами капіталу вважаються Токіо, Нью-Йорк, Лондон, нафтовидобувні держави Перської затоки.

Як у сполучених посудинах рівень рідин встановлюється на одному рівні, так само й капітал має схильність рівномірно розміщуватися на планеті. Але для цього існують певні перешкоди — зокрема, урядовий контроль і втручання, особисті пріоритети інвесторів, усталені банківські традиції тощо.

Глобалізація фінансової системи охоплює інтернаціоналізацію трьох складових:

• внутрішніх валют;

• банківської справи;

• ринку капіталу.

Міжнародні ринки валют (переважно у формі евровалюта) почали розвиватися в 1973 р. у зв'язку із запровадженням плаваючих обмінних курсів. Євровалюти були банківськими депозитами, на які поширювалося внутрішнє банківське законодавство. Як правило, вони зберігалися у банках, що вважалися офшорними з позиції країни, в якій ці валюти були законним засобом платежу.

Міжнародні банки відомі людству вже кілька століть. Але в минулому їх було небагато і міжнародна діяльність банків не була інтенсивною. Нинішній етап інтернаціоналізації банківської спра- ви характеризується прониканням банків на зарубіжні території слідом за своїми внутрішньодержавними клієнтами. Водночас з обслуговуванням на нових територіях своїх старих клієнтів такі банки надають послуги і місцевим клієнтам, зокрема урядам.

Інтернаціоналізація ринків капіталу охоплює операції фондових бірж, ф'ючерсні угоди та "податкові гавані" (пільги, які уряди встановлюють на доходи, що мають іноземне джерело).

1.2.3. Транснаціональні корпорації

Транснаціональними корпораціями (ТНК) вважаються суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють її за межами однієї країни. В економічній літературі також можна зустріти думку, що транснаціональною є корпорація, капітал якої мононаціональний, а сфера діяльності — міжнародна. Термін "багатонаціональні корпорації" іноді застосовується до корпорацій, які багатонаціональні і за природою свого капіталу, і за сферою діяльності. Усі ці визначення можна застосувати до поняття "транснаціональна корпорація". У 1970 р. у 15 найрозвиненіших країнах світу розміщувалися штаб-квартири 7,5 тис. транснаціональних корпорацій. За станом на 1994 р. їх кількість збільшилася до 25 тис. У 1997 р. у світі налічувалося 50 тис. ТНК, які контролювали 40 % приватних капіталовкладень і забезпечували виробництво третини товарів у країнах з ринковою економікою. Безпосередньо на підприємствах ТНК працюють понад 100 млн чол. Транснаціональні корпорації забезпечували зайнятість населення у розвинених країнах на 4 %, а у країнах, що розвиваються, - на 12 %.

На нинішньому етапі саме ТНК, а не країни як такі, вважаються основними учасниками міжнародної торгівлі, переважний обсяг якої стосується торгівлі у межах ТНК напівфабрикатами та компонентами.

Конкурентні переваги ТНК:

• інформаційна обізнаність з економічними і політичними особливостями різних країн;

• володіння значними ресурсами капіталу, технологіями, управлінською майстерністю та здатність до їх оперативного переміщення;

• масштабність економіки.

Вирізняють чотири стадії зовнішньоторговельної експансії ТНК:

• попит певного зарубіжного ринку на товари корпорацій задовольняється за рахунок експорту таких товарів на зазначений ринок;

• ТНК утворює на відповідних зарубіжних ринках виробничі потужності для постачання товарів на ці нові ринки, при цьому експорт товарів з материнської компанії скорочується або взагалі припиняється;

• утворені компанії, продовжуючи постачати товари на місцеві ринки, починають освоювати ринки інших країн;

• утворені компанії починають експортувати до країни материнської компанії товари, виготовлені ними економічно ефективніше, ніж на освоєному ринку материнської компанії.

Стадії експансії ТНК уперше було помічено у сфері так званих первинних матеріалів (зокрема, нафти та міді), потім - в обробних галузях економіки, а нині — в третинному секторі.

Для більшості транснаціональних корпорацій їх зростання та розмір пояснюються диверсифікацією. Великі багато продуктові компанії, як правило, водночас є багатозаводськими підприємствами. Певний час після закінчення Другої світової війни великі корпорації були мононаціональними. На початку 70-х-років,ситуація

почала різко змінюватися. Великі корпорації, які упродовж десятиліть експортувати товари на іноземні ринки, утворили там свої дочірні компанії і перетворилися з мононаціональних на транснаціональні.

Транснаціональні компанії сприяють розвитку виробництва й експорту країн, у яких відбувається їхня діяльність. Наприклад, наприкінці XX ст. іноземні компанії працевлаштували 45 % робочої сили Сінгапуру, забезпечували 63 % обсягу виробництва обробної промисловості та 90 % експорту її продукції. У Зімбабве ТНК забезпечували 71 % обсягу промислового виробництва, а в Аргентині — 35 % продукції обробної промисловості.

Загалом на частку транснаціональних корпорацій припадає:

• 50 % виробництва (не враховуючи країн з перехідною економікою);

• 60 % зовнішньої торгівлі;

• 90 % прямих зарубіжних інвестицій;

• 80 % технологічних розробок.

Підприємства ТНК формально не залежать одне від одного, у межах корпорацій вони торгують за трансфертними цінами, які не завжди відображають ціни світового ринку.

1.2.4. Прямі зарубіжні інвестиції та інші форми міжнародного руху капіталу

Нині на США, Канаду, Європейський Союз і Східну Азію припадає 80 % прямих зарубіжних інвестицій.

У 80-х роках XX ст. склалася сприятлива ситуація для прямих зарубіжних інвестицій. Уряди країн, компанії яких мали капітал для зарубіжного інвестування (США, Великобританія, Японія, Німеччина, Швеція, Нідерланди), змінили податкове законодавство на користь інвесторів-експортерів. Країни, які відчували потребу в іноземних інвестиціях, почали стимулювати їх надходження.

США не лише великий експортер капіталу, а й його найбільший імпортер. Наприклад, у 1997 р. фірми США з іноземним капіталом забезпечували 12 % робочих місць в обробних галузях промисловості США і 23 % вартості їхнього експорту.

У 1975 р. зарубіжні компанії мали незначну частку активів компаній США. Через десять років ситуація різко змінилася, і США перетворилися на основного імпортера прямих зарубіжних інвестицій. Найбільший їх обсяг надходить до США з Великобританії.

Стрімко збільшуються інвестиції японських компаній в американську економіку. Цілком імовірно, що за цим показником Японія може випередити (або вже випередила) Великобританію. Японські фірми експортують свій капітал до США з метою забезпечити експорт технології з США до Японії.

Прямі іноземні інвестиції в США концентруються переважно в обробних галузях промисловості (хімічна, електронна, фармацевтична) і сфері послуг.

Потоки приватного капіталу до країн, що розвиваються, почали збільшуватися на початку 50-х років. Через три десятиліття щорічний обсяг цих потоків досягнув ЗО млрд дол. Після "боргової кризи", яка тоді настала, інвестиції та потоки приватного капіталу почали зменшуватися.

Понад 50 % прямих зарубіжних інвестицій у групі країн, що розвиваються, припадає на Бразилію, Мексику, Сінгапур, Індонезію, Малайзію, Аргентину та Венесуелу.

На початок 70-х років частка США у прямих зарубіжних інвестиціях становила 2/3 їх світового обсягу. За станом на 1977 р. вона знизилася до 45 %, у 1990 р. ця частка скоротилася ще більше — до третини світового обсягу.

Друге місце за обсягом прямих зарубіжних інвестицій посідає Великобританія (15 %), третє — Японія (13 %), Німеччина дещо відстає від Японії (10 %). До великих експортерів прямих зарубіжних інвестицій належать також Швеція та Нідерланди (приблизно по 6,5 %). Загальна частка у прямих зарубіжних інвестиціях інших промислово розвинених країн становить 15 %, а частка решти світу — лише 2 %.

Відсутня одностайність у визначенні ролі прямих зарубіжних інвестицій, особливо для країн, що розвиваються. Існують як досить позитивні, так і різко негативні її оцінки.

Нині прямим зарубіжним інвестиціям властиві такі основні тенденції:

• скорочується приплив капіталу до "периферії" (країн, що розвиваються) і збільшується взаємне інвестування всередині групи розвинених країн;

посилюється інвестиційна привабливість країн, які орієнтуються на експортний розвиток своєї економіки; відбувається поділ окремих регіонів світу на сфери впливу з боку ТНК розвинених країн.

Штаб-квартири ТНК розташовані здебільшого у розвинених країнах, тоді як основна частина їхніх виробничих потужностей — у країнах, що розвиваються.

Обсяг прямих зарубіжних інвестицій збільшується передусім завдяки діяльності транснаціональних корпорацій у сфері товарної торгівлі і торгівлі послугами. Саме завдяки прямим зарубіжним інвестиціям у світі з'явилися міжнародні вироби (internatinal goods) — автомобілі, телевізори, магнітофони, комп'ютери тощо, складові яких виготовлялися у різних країнах, але під єдиним контролем певної транснаціональної корпорації.

Політика "заміщення імпорту", якої дотримувалися багато країн, що розвиваються, відгородила їх від впливу світової економічної конкуренції і в остаточному підсумку виявилася неефективною, оскільки ціни та якість товарів цих економік поступалися світовим, що не приваблювало іноземних інвесторів.

"Нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії — Сінгапур, Південна Корея, Тайвань і Гонконг (згодом увійшов до складу КНР) — не побоялися відкрити двері перед іноземним капіталом. Імпорт товарів з Південно-Східної Азії до США означає, що американський покупець стає споживачем продукції японського капіталу, бо саме японський капітал домінує у тому регіоні. А товари, імпортовані Західною Європою з Латинської Америки, є продуктами інвестицій США у країни латиноамериканського регіону.

Основною метою зарубіжного інвестування є отримання прибутків. Для досягнення цієї мети іноземні інвестори вкладають капітал, забезпечуючи собі доступ до природних і людських ресурсів, місцевих ринків і досягаючи високої ефективності виробництва.

Капітал може експортуватися у товарній (машини, обладнання тощо) і грошовій формах (валюта і валютні цінності). За формою власності капітал поділяється на приватний, державний і капітал міжнародних організацій. За термінами капітал поділяють на довготерміновий і короткотерміновий. За характером використання вирізняють капітал підприємницький і позичковий, а за способом контролю над собою — прямими та портфельними інвестиціями. Рух міжнародного капіталу має дві основні форми. Перша — кредитування — позика грошей (валюти). При цьому кредиторами і позичальниками можуть бути уряди, міжнародні організації) фізичні та юридичні особи. Загальновідомим кредитором є, наприклад, Світовий банк.

Друга форма руху капіталу — інвестування в активи компаній. Якщо довгострокові інвестиції не передбачають управлінського контролю над іноземною компанією, то такі інвестиції називаються портфельними. За умови набуття такого контролю інвестиції вважаються прямими.

Міжнародний позичковий капітал (міжнародний кредит) класифікують так:

• за призначенням (фінансовий, комерційний, проміжний);

• за видом (товарний, валютний);

• за способом надання (готівковий, акцептний, депозитно-сертифікатний, кредитний);

• за валютою (у валютах країни-боржника, країни-кредитора, третьої країни, у міжнародних розрахункових валютних одиницях);

• за термінами (коротко-, середньо- та довготерміновий);

• за забезпеченням (бланковий, забезпечений);

• за статусом кредитора (фірмовий, міжнародно-банківський, брокерський, урядовий, змішаний міждержавний);

• за об'єктами кредитування (інвестиційний, неінвестиційний);

• за джерелами (іноземний, внутрішній, змішаний). Вирізняють також факторинг, лізинг, форвейтинг і вексельний кредит.

Монетарний капітал з'являється у тих країнах, які спроможні заощаджувати певну частку створюваного багатства. Бідні країни мають і малі можливості для нагромадження капіталу з метою інвестування за кордоном. Якщо незначний капітал і створюється, то він, як правило, використовується у межах таких країн.

Експорт капіталу має на меті одержання не лише прибутків, а й помітних вигод. Основними експортерами капіталу є економічно розвинені країни - США, Японія, Великобританія, ФРН, Нідерланди. У цих країнах експорт капіталу перевищує вартість експорту товарів. Переважна частка експорту капіталу припадає на взаємний обмін капіталами у групі промислово розвинених країн. Упродовж останніх десятиліть важливими експортерами капіталу стали країни, багаті на нафту, насамперед держави - члени ОПЕК

(Організація країн - експортерів нафти). Надходження в цих країнах за реалізовану нафту такі великі, що власна економіка поки що неспроможна освоїти всю одержану валюту. .

Зовнішня заборгованість

Проблемою глобального масштабу є зовнішня заборгованість. Інтернаціоналізація господарського життя призвела до того, що всі країни комусь заборгували. Інша річ, що зовнішній борг у цих країнах різний за обсягом і, отже, можливості для його сплати у них неоднакові.

Від заборгованості не застраховані навіть США. На початку 80-х років XX ст. заборгованість іноземних країн Сполученим Штатам Америки перевищувала обсяг американських боргових зобов'язань. На початку 90-х років ситуація стала діаметрально протилежною. Це зумовило запровадження консервативного варіанта державного регулювання економіки, відомого під назвою "рейганоміка" (за прізвищем тодішнього президента Р. Рейгана).

Проблема заборгованості найгостріша для країн "третього світу". На початок 90-х років їхній сукупний борг становив 1300 млрд дол. Щоправда, ця сума дещо менша, ніж наприкінці 80-х років.

Згідно з даними Світового банку, заборгованість країн, що розвиваються, іноземним урядам і банкам становила у першій половині 90-х років ЗО % їхнього загального валового національного продукту (ВНП). Зовнішній борг, наприклад, Аргентини і Нігерії перевищував їхній щорічний ВНП.

Збільшення заборгованості значною мірою було зумовлене нафтовими кризами 1973 та 1978 р. Борг імпортерів нафти з групи нерозвинених країн збільшився зі 150 млрд дол. у 1973 р. до 800 млрд дол. у 1985 p.

Збільшення заборгованості упродовж 1980-1985 pp. значно посилилося через підвищення курсу долара США і спричинило зниження валютних надходжень до згаданих країн.

Боржники змушені сплачувати кредиторам значні відсотки, часто вони неспроможні це робити. У результаті сума їхнього боргу збільшується, хоча виплати за старими боргами перевищують нові позики. У 1996 р. сума зовнішнього боргу країн "третього світу" збільшилася до 1901 млрд дол., а на його обслуговування було використано 194 млрд дол.

Основними чинниками нинішньої боргової кризи вважаються:

• високі ціни на нафту;

• зниження можливостей для виробництва і продажу товарів національних економік;

• високі відсоткові ставки;

• підвищення курсу американського долара;

• зниження обсягу іноземних державних і приватних позик.

Для пом'якшення проблеми зовнішньої заборгованості використовують різні методи. Зокрема, ре ешелонування (повний або частковий мораторій) означає перенесення на пізнішу дату терміну погашення заборгованості. При цьому відсотки за боргами збільшуються, але боржники мають можливість зменшувати суму своїх щорічних виплат. Цей прийом щодо державних позик використав на практиці Паризький клуб, який об'єднує основні країни-кредитори. Протягом 80-х років було укладено понад 180 угод про розпаювання боргу між країнами Заходу та їхніми боржниками.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) відкрив пільгові кредитні лінії для найбідніших країн з метою допомогти їм здійснити докорінні економічні реформи. МВФ надає також консалтингові послуги, спрямовані на оздоровлення економіки.

"Сірий ринок" боргових зобов'язань означає продаж боргів банками з певною знижкою (до 80 %). Покупцями є компанії, зацікавлені у здійсненні підприємницької діяльності у відповідній країні. За придбане боргове зобов'язання такі компанії згодом одержують кошти у місцевій валюті (або нерухомість, матеріали тощо) від уряду цієї країни.

Банки-кредитори високорозвинених країн іноді змушені списувати борги. Зокрема, у жовтні 2000 р. Конгрес США прийняв закон, що дозволяє списати борги найбідніших країн світу на суму 435 млн дол.

1.2.5. Міжнародна спеціалізація виробництва і торгівлі товарами та послугами

Окрім поняття "міжнародна спеціалізація виробництва" вживають і такі: "географічний поділ праці", "територіальний поділ праці", "міжнародний географічний поділ праці", зокрема в англійській мові є поняття "international division of labour".

Міжнародна спеціалізація виробництва означає спеціалізацію країн на виробництві певних видів продукції або послуг і міжнародний обмін ними. Досить легко уявити собі спеціалізацію за продуктами харчування. Наприклад, банани вирощують у тропіках і не вирощують в умовах помірного клімату. Тропічні країни

експортують банани до країн помірного поясу, а останні експортують до тропіків свою продукцію.

Країни можуть спеціалізуватися також на послугах, зокрема на рекреаційних (тобто курортних). До країн з розвиненою сферою надання рекреаційних послуг приїжджають туристи з усього світу При сходженні, скажімо, на вершини у Гімалаях послуги альпіністам надають місцеві жителі — шерпи, адже саме вони можуть переносити великі вантажі в умовах високогір'я, бо добре знають його особливості.

Лондонські фінансисти надають банківські послуги замовникам з багатьох країн світу. Лондон також відомий як світовий центр із створення першокласної комерційної реклами, яка вже завоювала чимало престижних міжнародних призів.

Міжнародний поділ праці — реальне явище. І ним не можна нехтувати, оскільки між різними країнами завжди існували, існують і будуть існувати відмінності у географічному положенні, природних ресурсах, структурі господарства, навичках і майстерності трудового населення тощо.

У результаті міжнародного поділу праці у країнах світу формуються галузі міжнародної спеціалізації, які значною мірою орієнтовані на експорт своєї продукції до зарубіжних країн. Саме ці галузі представляють країну у міжнародному поділі праці. Скажімо, якщо у зв'язку з географічним поділом праці згадати Об'єднані Арабські Емірати, то вони постають в уяві як світовий експортер нафти. Швейцарські майстри відомі як найкращі у світі виробники точної механіки, альпійські фермери — як неперевершені виробники одного з найкращих у світі сортів сиру. Швейцарія ще й світовий центр рекреаційних послуг.

Говорячи про Канаду, не можна не згадати канадських фермерів (у тому числі й українського походження), які є відомими у світі експортерами зерна. Аргентина відома своїми неосяжними степами і кваліфікованими фермерами (знову ж таки, серед них чимало українців), вона є великим експортером м'яса худоби на світовому ринку. Перефразовуючи відомого поета, можна сказати: "Ми говоримо — Куба, а маємо на увазі — цукор. Ми говоримо - цукор, а маємо на увазі — Куба!"

Утвердитися на світовому ринку як виробник найбільшої кількості видів і високоякісної промислової продукції, а отже, завоювати вигідне місце у світовій економіці — дуже непросто. Так, від

часу здобуття державної незалежності колишніми колоніями в Африці минуло кілька десятиліть. А вони нині, як і раніше, постачають на світовий ринок лише сировину та сільськогосподарську продукцію На світовий ринок потрібно прориватися і щодня зміцнювати свої позиції.

Міжнародний поділ праці розвивається у двох напрямах - територіальному та виробничому. Перший напрям - спеціалізація країн і регіонів на виробництві певних товарів (їх частин) або послуг. Другий напрям охоплює міжгалузеву, внутрішньогалузеву спеціалізацію та спеціалізацію на рівні окремих підприємств.

Вирізняють такі основні види міжнародної спеціалізації виробництва:

• предметну (виробництво готових товарів);

• подетальну (виробництво складових частин товарів);

• технологічну (стадійну).

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації вважаються коефіцієнт спеціалізації галузі щодо експортної спеціалізації (розраховується як питома вага певного товару у світовому експорті) та експортна квота (частка галузі).

Міжнародне кооперування виробництва перетворюється на міжнародне промислове співробітництво. Найважливішою ознакою промислового співробітництва є комплексність.

Провідними у міжнародному кооперуванні вважаються такі методи:

• виконання спільних програм;

• договірна спеціалізація;

• створення спільних підприємств.

Країни спеціалізуються для того, щоб брати участь у міжнародній торгівлі товарами та послугами, яка може відбуватися у таких режимах:

• вільної торгівлі;

• торговельних обмежень;

• протекціонізму.

Поставки товарів і послуг по лінії міжнародної торгівлі сплачуються відповідною валютою. Можлива і компенсаційна (зустрічна) торгівля.

У зв’язку з міжнародним поділом праці потрібно згадати і про явище, якому поки що не приділяють достатньої уваги. Зазначення походження товару з того чи іншого географічного регіону часто ніби магнітом притягує до себе споживачів.

У багатьох країнах світу маркування про географічне походження товарів або послуг перебуває під правовою охороною держави. В юриспруденції використовують поняття "найменування місця походження". Його розуміють як географічну назв,у країни або місцевості (області), яка використовується для позначення товару, що походить з цієї країни або місцевості (області), якщо властивості чи особливості цього товару винятково або істотно визначаються характерними для країни або місцевості (області) природними умовами та(або) людськими факторами. Наприклад, пухову хустку можна правомірно назвати "оренбурзька пухова хустка", якщо вона справді виготовлена у цій місцевості з пуху кіз, які скубають траву у тих далеких степах. Шампанське вино буде справді таким, якщо воно виготовлене у провінції Шампань, у Франції. Трембіту матимуть право називати "гуцульською", якщо вона насправді виготовлена на Гуцульщині з місцевих матеріалів і місцевими майстрами, яким кваліфікація передавалася з діда-прадіда.

У багатьох країнах світу зазначення місця походження товарів реєструються у складі товарних знаків (тобто позначень, що застосовуються для розпізнавання на ринку товарів різних виробників). У США регіональне походження товарів посвідчується окремо за допомогою так званої сертифікаційної марки.

Деякі країни світу прийняли спеціальне законодавство щодо маркування географічного походження товарів та послуг. 18 червня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про охорону прав на зазначення походження товарів".

Спеціалізація господарств країн відбувається з урахуванням передусім порівняльних переваг для виробництва товарів і послуг, які має кожна з країн. Людство зацікавлене в міжнародному поділі праці, як і в тому, щоб різні люди мали різні спеціальності.

Міжнародний поділ праці почався давно, існує нині і триватиме у майбутньому. Країни, які ставали на рейки автаркійного розвитку, рано чи пізно були змушені відмовлятися від такої хибної політики. Великою китайською стіною або залізною завісою від навколишнього світу надовго відгородитися не можна.

У нинішній світовій економіці роль населення та ресурсів як визначальних чинників спеціалізацій знижується. Розміщуючи підприємства, що виробляють продукцію, нині орієнтуються переважно на кінцевого споживача. Деякі країни перетворилися на центри наукових досліджень, тоді як інші є джерелом низькокваліф1' кованої робочої сили.

Економічна наука у зв'язку з міжнародною спеціалізацією виробництва використовує поняття "трансматеріалізація" і "дематеріалізація". Перше поняття означає зниження попиту на природні ресурси оскільки на зміну традиційним мінералам прийшли матеріали із заданими властивостями (напівпровідники, оптичні волокна тощо), друге - зменшення частки сировини у вироблених товарах. Іншими словами, трансматеріалізація - це зміна суті ресурсів, а дематеріалізація - зміна суті продуктів.

Більшість країн спеціалізуються на виготовленні не цілісних виробів а їх компонентів. Міжнародну виробничу спеціалізацію визначають переважно транснаціональні корпорації. Вони враховують при виборі спеціалізації не лише географічні чинники, а й соціально-економічні.

Економічні зв'язки між державами не лише необхідні, а и взаємовигідні. Крім міжнародної торгівлі, зовнішньоекономічне співробітництво розвивається і в інших формах.

У світі набули поширення спільні підприємства. Підприємства й організації різних країн об'єднують свої фінансові та інші ресурси і здійснюють спільну виробничо-економічну діяльність на території однієї або кожної з країн.

Важливим напрямком міжнародного співробітництва стало створення вільних економічних зон. Така зона є певною частиною території країни, у межах якої діє особливий режим господарювання. Цей режим надає значні пільги для зовнішньоекономічної діяльності. Існує понад 600 офіційно встановлених вільних економічних зон у 70 державах світу.

1.2.6. Глобалізація третинного сектору економіки

Нинішня міжнародна торгівля не обмежується торгівлею товарами, які можна відчути і побачити (кам'яне вугілля, банани, комп'ютери тощо). Британський журнал Economist якось писав, що послуга — це те, що у процесі купівлі-продажу не може впасти й ударити по нозі. Невпинно збільшується торгівля послугами, темпи зростання якої перевищують темпи зростання міжнародної товарної торгівлі. Третинний сектор охоплює консультаційні послуги у сфері права та підприємництва, аудиту і бухгалтерії, реклами, комп'ютерної справи. Архітектори, лікарі, програмісти, бізнесові консультанти надають на комерційній основі свої послуги в усьому світі. Важливими складовими третинного сектору є міжнародний туризм, навчання іноземних студентів, фінансові послуги, розважальний бізнес, виготовлення аудіо- та відеозаписів тощо.

Нині найбільшим експортером послуг є США. Американські фільми, музика, телепрограми тощо заполонили весь світ. Однією з найважливіших статей експорту США вважається американська культура. Так, лише на наданні освітніх послуг США заробили у 1995 р. 10 млрд дол. США є й найбільшим імпортером продукції третинного сектору. Чотири найбільші кіностудії США перебувають у власності іноземного капіталу.

1.2.7. Глобалізація управлінських функцій

Ще не так давно управлінський персонал неодмінно мав розташовуватися в одному приміщенні з керівництвом. У результаті телекомунікаційної революції ця умова не є обов'язковою. Президенту компанії нині все одно, де робоче місце його підлеглих — на сусідньому поверсі хмарочоса чи за тисячі кілометрів від нього. Комп'ютер допомагає взаємодії керівництва і управлінського апарату. Транснаціональні корпорації працевлаштовують значну кількість місцевих програмістів, клерків, комп'ютерних операторів і телекомунікаційних експертів (інакше кажучи — "білих комірців") безпосередньо у країнах, що розвиваються. Робоча сила в цих країнах висококваліфікована і водночас дешева. Якщо у Каліфорнії програміст одержує щорічно 60-100 тис. дол., то на Тайвані — 25 тис. дол., а в Індонезії або Китаї — 10 тис. дол. Крім того, робоча сила у країнах, що розвиваються, не лише дешевша, а й слухняніша.

У недалекому минулому американські компанії переміщували свої управлінські апарати з центрів великих міст до приміських зон, бо утримувати управлінців там було дешевше.

У ряді країн, що розвиваються, є відносний надлишок висококваліфікованої робочої сили, якість якої не поступається західній. Наприклад, в Індії щорічно закінчують університети більше фахівців, ніж у США та Канаді разом. Ця країна має понад 100 тис. інженерів і техніків у сфері комп'ютерного програмування.

1.2.8. Глобалізація туризму

Туризм — один з видів активного відпочинку, поширений з різною інтенсивністю практично в усіх країнах світу. Як правило, надання

туристичних послуг є формою підприємницької діяльності, тобто передбачає одержання прибутку. Існує багато видів туризму: міжнародний, внутрішній, гірський, автомобільний, пішохідний, водний, спортивний тощо). В 1975р. було засновану Всесвітню туристичну організацію (ВТО) (її штаб-квартира розміщується у Мадриді, Іспанія), нині у ній представлені організації понад 120 країн світу. ООН надала ВТО статус міжурядової.

Понад 1,5 млрд чол. щороку беруть участь у туристичних поїздках. На частку міжнародного туризму припадає 6 % вартості загальносвітового експорту і до ЗО % експорту ринку послуг. Обсяг послуг туристичної індустрії світу у 1995 р. становив 5 млрд дол.

Туризм вважається однією з найбільших у світі галузей економіки У туристичній індустрії планети працює 250 млн чол., вона забезпечує 14 % валового національного продукту і щорічно збільшується на 6 %. У багатьох країнах світу туризм є основною галуззю економіки. Туристів приваблюють природні, історичні, культурні та релігійні пам'ятки, сприятливий клімат, чудові пляжі, стабільне політичне і соціальне середовище та ін.

Дохід від міжнародного туризму забезпечують переважно мандрівники з країн з високорозвиненою ринковою економікою.

Встановлено, що туристичний потенціал певного регіону залежить від таких чинників:

• доступності для потоку туристів з розвинених країн світу;

• кількісних та якісних характеристик матеріально-технічної бази туризму;

• культурної, соціальної, політичної та географічної привабливості.

З'явився і поширюється екологічний туризм, тобто туризм до природних об'єктів, скажімо, до Антарктиди.

Однією з передумов розвитку міжнародного туризму є прогрес світового транспорту, без якого туризм практично неможливий. Навіть мандрівні богомольці, прочани нині добираються до священних місць своїх релігій уже не пішки, а за допомогою транспортних засобів.

Наведемо деякі статистичні дані щодо туризму. Вартість турецького експорту протягом 1980-1990 pp. підвищилася вчетверо, а обсяг надходжень від міжнародного туризму — у 12 разів. Показник доходів від міжнародного туризму в Мексиці — один з найвищих у світі. Темпи розвитку туристичної індустрії Таїланду протягом 1985- 1995рр. вдвічі перевищували темпи індустріалізації. За станом на

1995 р. туризм перетворився у Таїланді на найбільше джерело над ходжень іноземної валюти, забезпечуючи 10 % валового національного продукту.

Частка доходів від туризму у валовому національному продукті у середині 90-х років XX ст. становила (у відсотках): Багамські острови — 42,6, Барбадос — 31; Ямайка — 25; Домініканська Республіка — 15; Пуерто-Ріко — 6,4. У деяких з цих країн люди, що їх можна побачити на вулицях, є виключно або туристами, або обслуговуючим персоналом.

Звідки ж прибувають туристи? Ось дані щодо окремих країн світу. Туристи з Європи у Мексиці у середині 90-х років становили лише 3 % загальної кількості туристів, а з США — 92 %. Це й зрозуміло, адже Європа далеко, а США — поряд.

Розподіл туристів, які прибули до Єгипту в середині 90-х років, за регіонами проживання був таким: Європа — 48 %; Близький Схід — 31 %; Америка — 7 %; Африка — 7 %; Східна Азія -5 %; інші регіони — 2 %.

У середині 90-х років до Таїланду подорожували туристи з таких регіонів світу: Східна Азія — 61 %; Європа — 25 %; Америка — 6 %; Південна Азія — 5 %; інші регіони — 3 %.

Туризм розвивається у багатьох країнах світу. Основним регіоном міжнародного туризму була і залишається Європа. Відомо, що на неї припадає 65 % загальної кількості міжнародних туристів. Наведені статистичні дані показують, що європейці не лише приймають численних гостей з усього світу, а й самі активно подорожують світом. Це один з доказів високого рівня життя в Європі.

На другому місці за обсягом туризму — Американський континент, на третьому — Східна Азія.

1.2.9. Глобалізація проблем навколишнього середовища

Протягом останніх 100 років на планеті було знищено четверту частину оброблюваних площ і дві третини лісів. Щороку з господарського використання вибуває 7 % родючих грунтів (за іншими даними, це трапляється протягом 10 років). Поля планети щороку втрачають 26 млрд т гумусу. Площа пустель щороку збільшується на 6-7 млн га. Щосекунди у світі площа лісів зменшується на півгектара, тобто за два роки утворюється площа, порівнянна з територією Фінляндії. Внаслідок заболочування, засолення, вилуговування планета втрачає щорічно 1,5 млн га.

Ситуація навколо планетарної води, повітря, флори і фауни загострюється й далі. Людство інтенсивно споживає природні ресурси і високими темпами забруднює навколишнє середовище. Існує реальна загроза того, що економічний розвиток Землі може припинитися в результаті:

• зменшення притоку енергоносіїв;

• обмеження ресурсів;

• деградації довкілля.

Зокрема, розвіданих запасів нафти залишилося лише на 40 років. Для половини населення планети нафта недоступна вже нині. Як джерела палива бідне населення використовує дерево та деревне вугілля, кізяк, відходи рослинництва. Використання деревини для опалювання та приготування їжі призводить до збезлісіння, темпи якого набули загрозливих масштабів.

Землі як планеті загрожує і "парниковий ефект". її огортає "ковдра" з двоокису вуглецю, двоокису сірки, метану та інших забруднювачів. "Дірка" в озоновому шарі над Антарктидою вже вдвічі перевищує територію США. Гумусний шар втрачається через вітрову та водну ерозію, яку спричинює надмірний обробіток грунтів. Розорюються площі, що були зайняті трав'яною рослинністю. З господарського обороту вилучаються значні площі через неналежну іригацію. До води потрапляють побутові і промислові відходи, токсичні хімікати отруюють її.

Підвищення температури води Тихого океану лише на чверть градуса викликало наприкінці XX ст. катастрофічні зміни клімату у Центральній і Південній Америці, а також збитки вартістю кілька мільярдів доларів. Згідно з прогнозами, середні температури на планеті підвищаться на 4,5 градуса до 2050 р. Це означатиме підняття Рівня Світового океану на 2,2 м, що спричинить затоплення величезних площ і зникнення з карти світу багатьох держав, передусім в Океанії.

Погіршення якості довкілля вже не є проблемою окремих країн або регіонів. Це справді планетарна проблема. В результаті індустріалізації в країнах, що розвиваються, виникають екологічні проблеми, з якими країни Заходу вже зіштовхувалися.

Екологічне співробітництво має бути справді універсальним (планетарним), і брати в ньому участь — обов'язок кожної держави світу.

1.2.10. Міжнародна економічна інтеграція

Економічна інтеграція — це процес усунення митних та інших бар'єрів, що традиційно існували між країнами. Образно кажучи у приміщенні ліквідують внутрішні перегородки і замість численних комірчин роблять один великий зал.

Регіональна інтеграція — процес розширення економічного і виробничого співробітництва, об'єднання національних господарств двох і більше суверенних держав, який передбачає утворення єдиного економічного регіону. Така інтеграція розглядається як форма вибіркової дискримінації (selective discrimination). При цьому фритрейдерство успішно поєднується з протекціонізмом. Перша політика поширюється на членів угруповання, а друга — на всі інші держави, які не є членами угруповання. Міжнародну економічну інтеграцію можна справедливо розглядати і як форму колективного міжнародного економічного егоїзму.

Інтеграція сприяє ліквідації відокремленості країн і розмиває відмінності між ними, що склалися історично. Інтеграцію можна тлумачити як уніфікацію (тобто зведення воєдино) господарств різних країн. Економічна інтеграція в умовах ринкової економіки означає вільний рух капіталів, товарів, послуг і робочої сили у межах певного угруповання країн.

Найпростішою формою економічної інтеграції вважається зона вільної торгівлі. За такого режиму всі члени угруповання взаємно скасовують мито на товари та послуги, що надходять у сферу зовнішньої торгівлі країн-учасниць.

Митний союз вважається поглибленою формою економічної інтеграції. Крім скасування мита на торгівлю між країнами-членами, угруповання виробляє і застосовує єдиний митний тариф у торгівлі з іншими країнами.

Спільний ринок — третя форма економічної інтеграції — передбачає "чотири свободи", тобто вільний рух товарів, робочої сили, капіталу, а також вільне створення центрів підприємницької діяльності.

Найвищою формою міжнародної економічної інтеграції вважається

економічний і валютний союз, а зарубіжні вчені виокремлюють ще й п’яту форму - "повну економічну інтеграцію". Вона передбачає відмову від більшості суверенних прав. Отже, чим більше економічної інтеграції, тим менше політичного суверенітету. У межах угрупування здійснюється спільна економічна і валютна політика. Економіка угруповання перестає бути простою сумою економік країн-учасниць і перетворюється на єдине ціле.

Найяскравішим прикладом міжнародної економічної інтеграції є Європейський Союз (ЄС). У своєму розвитку це угруповання пройшло всі відомі інтеграційному процесу етапи. Нині ЄС удосконалює складові своїх економічного і валютного механізмів.

Етапи західноєвропейської економічної інтеграції

5 липня 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл у промові в Гарвардському університеті виклав план відновлення і розвитку Європи після Другої світової війни за допомогою надання їй американської економічної допомоги. Шістнадцять західноєвропейських країн створили у квітні 1948 р. Організацію Європейського економічного співробітництва для втілення у життя "плану Маршалла". На противагу цій організації у січні 1949 р. була створена очолювана Радянським Союзом східноєвропейська регіональна організація — Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), яку на Заході називали дещо зневажливо Сотесоп. Вона проіснувала до червня 1991 p., очолюючи протягом кількох десятиліть процес соціалістичної економічної інтеграції.

У травні 1948 р. на Європейському конгресі у Гаазі, який відбувався під головуванням У. Черчілля, об'єдналися різні політичні рухи і утворили Раду Європи.

4 травня 1950 р. голова комісії з планування Французької Республіки Ж. Монне надіслав міністру закордонних справ своєї країни Р. Шуману меморандум, у якому запропонував створити наднаціональну організацію у сфері вугілля і сталі за участі Франції та Німеччини.

9 травня 1950 р. Р. Шуман офіційно запропонував Німеччині та деяким іншим західноєвропейським країнам розпочати переговори з питання створення спільного ринку вугілля та сталі.

18 травня 1951р. представники "шістки" - Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, ФРН і Франції уклали Паризький договір

про утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі терміном на 50 років. Договір набув чинності 23 липня 1952 р. Ж. Монне став першим президентом Верховного органу Європейського об'єднання вугілля і сталі.

25 березня 1957 р. представники "шістки" уклали у Римі договори про заснування двох нових інтеграційних організацій — Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). ЄЕС було також відоме як "Спільний ринок".

8 квітня 1965 р. у Брюсселі країни "шістки" уклали договір про створення єдиної Комісії та єдиної Ради замість трьох комісій і трьох рад Європейських співтовариств, нові Рада та Комісія розташувались у Брюсселі. Договір набрав чинності 1 липня 1967 p.

1 січня 1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія. Британський уряд Г. Макміллана ще у 1961 р. прийняв рішення розпочати переговори щодо вступу до Європейського економічного співтовариства. Прохання Великобританії було заблоковане французьким президентом генералом Ш. де Голлем вперше у 1963 p., вдруге — у 1967 р. (у той час британський уряд очолював Г. Вільсон). Відставка Ш. де Голля у 1969 р. відкрила Великобританії шлях до вступу до "Спільного ринку". 1 січня 1981 р. до ЄЕС вступила Греція.

У 1985 р. було укладено першу Шангенську угоду (за назвою французького міста), якою передбачалася свобода пересування громадян ЄЕС і запровадження спільних візових правил стосовно іноземців з третіх країн. Ця угода, а також Конвенція 1980 р. і Мадридські домовленості 1992 р. були інтегровані у 1997 р. у правову систему Євросоюзу.

1 січня 1986 р. членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

Дванадцятьма державами — членами ЄЕС 17 лютого 1986 р. У Люксембурзі та 27 лютого 1986 р. у Гаазі було укладено Єдиний Європейський акт, що вважається першою великою реформою Паризького і Римських договорів. Цим актом, зокрема, було встановлено остаточну дату створення спільного ринку — 31 грудня 1992 р. Акт містив також положення про координацію зовнішньоекономічних дій країн-членів, зближення економічної і валютної політики держав-членів тощо. Основним принципом голосування у Раді стала кваліфікована більшість, а не одностайність як було раніше. Акт набув чинності 1 липня 1987 р.

У 1991р. було завершено переговори ЄЕС з членами Європейської асоціації вільної торгівлі щодо угоди про створення Європейського економічного простору. Відповідна угода між співтовариством та Норвегією, Швецією, Фінляндією, Ісландією та Австрією набула чинності 1 січня 1994р.

7 лютого 1992 р. у Маастрихті (Нідерланди) представники 12 країн - членів ЄЕС уклали договір про створення Європейського Союзу. 1 листопада 1993 р. він набув чинності. За формою ЄС - міждержавна організація, а за характером завдань - союз європейських народів. Було розглянуто етапи створення валютного союзу запропонованого у 1989 р. головою Європейської комісії (виконавчого органу ЄЕС) Ж. Делором. Ратифікація Маастрихтського договору у країнах-учасницях відбувалася складно. Наприклад, датчани на референдумі 1992 р. незначною більшістю голосів висловилися проти ратифікації, а на референдумі 1993 р. - незначною

більшістю "за". 1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Швеція і Фінляндія.

1 жовтня 1997 р. укладено Амстердамський договір. У договорі було підтверджено єдине громадянство Європейського Союзу як таке, що доповнює, але не скасовує національного громадянства.

Амстердамський договір вніс зміни до Маастрихтської угоди 1992 p., Римських договорів 1957 р. та деяких актів, пов'язаних з ними (зокрема, Єдиного європейського акта 1986 p.).

Текст Амстердамського договору містить акти, зазначені вище.

1 січня 1999 р. почав функціонувати механізм Економічного і Валютного союзу. Валюту євро почали використовувати у безготівкових розрахунках.

3 1 січня 2002 р. у 6-місячний термін 12 національних валют буде вилучено з обігу, їх повністю замінять банкноти і монети євро.

Інтеграційні процеси відбуваються у Північній Америці, де створено зону вільної торгівлі (НАФТА), та інших регіонах світу. Перешкоди на шляху до регіональної економічної інтеграції складніші для країн, що розвиваються, ніж для розвинених країн. Основними є політичні бар'єри. Інтеграція неможлива без поступок. А бажання їх робити у держав "третього світу" відсутнє. Інтеграція у цій групі країн значною мірою уповільнюється ще й з огляду на відсутність у минулому взаємозв'язків між ними.

Історично їх економіка була прив'язана до метрополії.

Розглядаючи інтеграцію, потрібно бодай коротко згадати про міжнародну картелізацію. ОПЕК є вдалим прикладом міжнародного картелю.

Економічна наука розглядає картель як форму, спрямовану на штучне підвищення цін на продукцію його учасників. Нині країни ОПЕК видобувають менше ніж половину світової нафти, але в них зосереджено 80 % її розвіданих запасів. Хоча держави-учасниці і мають серйозні спільні інтереси, малоймовірно, що у майбутньому картель переросте в інтеграційне угруповання.

Протилежною інтеграції є автаркія (з грецьк. — самовдоволення). Це економічна політика, спрямована на господарське відособлення, створення замкнутої самодостатньої економіки в межах окремої країни або групи країн, максимальне обмеження імпорту при одночасному стимулюванні експорту товарів і капіталу. Яскравим прикладом автаркії у недалекому історичному минулому була політика соціалістичної Албанії. Життєвий рівень населення був найнижчим у Європі, проте у країні було побудовано півтора мільйони залізобетонних бліндажів для оборони від зовнішніх ворогів, тобто на кожного албанця припадав один бліндаж. Зрозуміло, що нападати на Албанію ніхто не збирався, а вирок соціалістичному ладу там був підготовлений цим і багатьма іншими божевіллями.