Семенов К.А. Международные экономические отношения (1998)

Розділ 6. Міграція населення

Одним із проявів інтернаціоналізації та демократизації господарського і соціально-культурного життя людства, а також наслідків гострих міжнаціональних протиріч, прямих зіткнень між народами та країнами, надзвичайних ситуацій і стихійних лих є великомасштабні внутрішньодержавні та міждержавні переміщення населення і трудових ресурсів у різних формах. Це і добровільні мігранти, що користуються правами та можливостями, наданими їм світовою цивілізацією і міжнародними ринками праці для вибору місця проживання та роботи, біженці і вимушені мігранти, що залишають отчий дах не за своєю волею, а під тиском обставин. Масштаби потоків і драматизм положення таких мігрантів в окремі історичні періоди та роки перетворюються в глобальні проблеми. їх розв'язання вимагає широкого міжнародного співробітництва.

Міжнародний поділ праці як вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що передбачає стійку концентрацію виробництва певної продукції в окремих країнах, передбачає наявність у різних країнах трудових ресурсів різного обсягу та кваліфікаційного складу. Широке трактування міжнародного поділу праці як відокремлення окремих видів людської діяльності необов'язково має на увазі його наступну кооперацію, засновану на міжнародному поділі праці, стійкому обміні між країнами продуктами, виробленими ними з найбільшою економічною ефективністю. Але якщо така кооперація здійснюється, то відбуватися вона може в двох "формах: міжнародного обміну товарами (міжнародної торгівлі), виробленими на основі поділу праці, або на основі міждержавного переміщення самої праці - міжнародної трудової міграції.

Міждержавна міграція населення та трудових ресурсів виникає за наявності значного контрасту в рівнях економічного та соціального розвитку і темпах природного демографічного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Географічними центрами імміграції є найбільш розвинуті країни, такі як США, Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни з високими доходами від продажу нафти та швидким економічним зростанням (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати та ін.).

Види трудової міграції. Розрізняють внутрішню міграцію робочої сили, що відбувається між регіонами однієї держави, та зовнішню міграцію, що торкається кількох країн. Наука міжнародної економіки займається зовнішньою міграцією робочої сили й її економічними причинами. Основні поняття, що використовують при вивченні проблем міжнародної міграції, такі:

* Міграція робочої сили (labor force migration) - переселення працездатного населення з одних держав в інші терміном більше ніж на рік, викликане причинами економічного й іншого характеру

° Імміграція (immigration) - в'їзд працездатного населення в дану країну з-поза її меж.

° Еміграція (emigration) - виїзд працездатного населення з даної країни за її межі.

* Міграційне сальдо (net migration) - різниця еміграції з країни та імміграції в країну.

° "Витік мізків" ("brain drain") - міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів.

° Рееміграція (re-emigration) - повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

Міжнародна міграція робочої сили виникла багато сторіч тому і за минулий з тих пір час перетерпіла серйозні зміни. Найбільш активна теоретична розробка проблем міжнародної міграції почалася з кінця 60-х років у рамках моделей економічного зростання. їх основна ідея полягає в тому, що міжнародне переміщення робочої сили, як одного з факторів виробництва, впливає на темпи економічного зростання, його причиною є міждержавні розходження в рівні оплати праці. Прихильники неокласичного підходу, відповідно до якого кожна людина одержує і споживає граничний продукт своєї праці, вважають, що еміграція приводить до зростання добробуту приймаючої країни, причому економічний розвиток держави, до якої відбувається еміграція, залишається незмінним чи, у всякому разі, не погіршується.

Неокейнсіанці визнавали можливість погіршення в результаті міграції економічного становища країни, що експортує робочу силу, особливо якщо емігрують висококваліфіковані працівники. У цьому зв'язку широко обговорювалася ідея введення податку на "витік мізків", доходи від якого пропонувалося передавати в розпорядження ООН і використовувати на потреби розвитку. Останніми роками акцент в аналізі міграції змістився на дослідження акумуляції людського капіталу як ендогенного фактора економічного зростання країн. Виходячи з того, що накопичений людський потенціал є найважливішою передумовою економічного розвитку, в рамках цієї групи моделей міжнародна міграція є одним із пояснень розходжень у темпах економічного зростання між країнами. Міжнародні мігранти підрозділяються на п'ять основних категорій:

- іммігранти та неіммігранти, легально допущені в країну. Для країн що традиційно приймають іммігрантів, 80—90-і р. були періодом високого рівня імміграції;

- робітники-мігранти за контрактом. їх до кінця 90-х pp. у світі нараховувалося понад 25 млн чоловік. Багато країн залежать від іноземної робочої сили. Домовленості про її контрактування укладаються між країнами з надлишковою робочою силою в деяких районах Азії і, наприклад, низкою країн Близького Сходу, Європи;

- нелегальні іммігранти. їх число наприкінці 90-х pp. перевищувало 30 млн чоловік. Майже всі індустріальні країни мають у себе нелегальних іммігрантів. Частина з них проникає через кордон, інші залишаються в чужій країні з простроченими візами; зазвичай вони заміщають робочі місця, що знаходяться на нижчому щаблі трудової ієрархії;

- особи, що просять притулку. До 80-х pp. чисельність цієї категорії мігрантів була вкрай незначною, потім вона помітно збільшилася - до понад 1 млн чоловік на кінець 90-х pp. Прохання про притулок люди направляють з політичних мотивів, а також через скрутний економічний стан у своїх країнах;

- біженці. За даними" ООН, у світі на кінець 90-х років нараховувалося понад 22 млн біженців (з них близько 4 млн - ті, що повернулися на місця колишнього проживання, але знаходяться під патронажем ООН). Більшість сьогоднішніх біженців живуть у спеціальних таборах, які знаходяться під опікою ООН чи приватних агентств. За оцінками, лише менше 1 % біженців оселяються в розвинутих країнах Заходу.

Найбільш прийнятними кількісними показниками міждержавного переміщення трудових ресурсів є показники, що фіксуються в платіжному балансі. Як і в інших випадках, нерезидентом вважається приватна особа, що перебуває в країні менше року. Якщо людина перебуває в країні більше року, то з метою статистичного обліку вона перекласифіковується в резиденти. У статистиці платіжного балансу

показники, зв'язані з міграцією робочої сили, є частиною балансу по точних операцій і класифікуються за трьома статтями:

° Трудовий доход (labor income), виплати зайнятим (compensation of employees) - зарплати та інші виплати готівкою чи натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. У цю категорію включаються також і всі відрахування резидентів у пенсійні, страхові й інші фонди, пов'язані з найманням на роботу нерезидента. До кола приватних осіб-нерезидентів відносяться всі іноземні працівники що знаходяться в даній країні менше року, у тому числі сезонні робітники, робітники з прикордонних країн, що приїжджають у дану країну на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств.

° Переміщення мігрантів (migrants' transfers) - оцінний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, що вони перевозять із собою, переміщаючись в іншу країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натурі показується як експорт товарів із країни, а його оцінний грошовий еквівалент (як би оплата за цей експорт) - за даною статтею.

* Перекази працівників (workers' remittances) - пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишилися на батьківщині. У випадку пересилання товарів враховується їх оцінна вартість.

Принципова різниця між статтею "трудові доходи" (яка в платіжних балансах деяких країн називається "виплата зайнятим") і статтями "переміщення мігрантів" і "перекази працівників" полягає в тому, що в статті "трудові доходи" враховуються доходи нерезидентів, тобто тих, які тимчасово (терміном до 1 року) знаходяться в даній країні. В той же час у статтях "переміщення мігрантів" і "перекази працівників" показуються доходи і витрати резидентів, тобто мігрантів, що виїхали з батьківщини і залишилися за кордоном, принаймні, терміном більше ніж на рік. Ці дві статті поєднуються в рамках поточних операцій у групу приватних неоплачених переказів.

° Приватні неоплачені перекази (private unrequited transfers) - оцінний грошовий еквівалент майна, що переміщується мігрантами в момент їх від'їзду за кордон і наступні посилки товарів на батьківщину. Включає статті "переміщення мігрантів" і "перекази працівників".

На практиці точно визначити, за якою саме статтею мають фіксуватися ті чи інші міжнародні перекази, досить складно. Людина. спочатку може поїхати за кордон просто на тимчасові заробітки, але потім з будь-яких причин затриматися там більше ніж на рік, ставши мігрантом. І навпаки, люди, що мали намір емігрувати за кордон назавжди, чиє майно було зареєстроване як перекази працівників, вирішують повернутися на батьківщину, не проживши за кордоном і року. Загальне правило, що діє в даному випадку, полягає в тому, що облік ведеться за станом на момент перетинання ко- дону, і якщо навіть пізніше з'ясовується, що запис було зроблено неправильно, його зазвичай не переглядають.

За приблизними оцінками, щорічне міграційне сальдо до середини 90-х р. становило приблизно 1 млн чоловік, тобто в країни, що приймають, приїжджало в середньому на 1 млн чоловік більше, ніж виїздило. За прогнозами, у найближчі роки в зв'язку зі стабілізацією світової економіки міграційне сальдо буде скорочуватися.

Обсяги щорічних грошових потоків, пов'язаних з міжнародною міграцією, вимірюються сотнями мільярдів доларів і цілком співставні за масштабами з щорічними прямими іноземними інвестиціями.



На розвинуті країни припадає приблизно 9/10 усіх виплат судового доходу іноземним робітникам-нерезидентам і 2/3 усіх приватних неоплачених переказів, тоді як на всі країни, що розвиваються, - тільки, відповідно, 1/10 і 1/3. Це означає, що в розвинутих країнах зосереджена основна частка тимчасових робітників-мігрантів і що саме туди емігрують працездатні працівники з країн, що розвиваються, включаючи країни з перехідною економікою. У рамках грошових потоків, пов'язаних із трудовою міграцією, перекази працівників займають близько 62 %, трудові доходи - близько 31 % і переміщення мігрантів - близько 7 %.

31 % і переміщення мігрантів - близько 7 %.

Найбільші виплати трудового доходу приватним особам нерезидентам здійснюють Швейцарія, Німеччина, Італія, Японія, Бельгія, США. В світі, що розвивається, найбільш активно іноземну робочу силу використовують ПАР, Ізраїль, Малайзія, Кувейт. Най більші перекази приватного характеру здійснюються з основних розвинутих країн (США, Німеччини, Японії, Великобританії) та нових індустріальних і нафтодобувних країн, що розвиваються (Кореї, Саудівської Аравії та Венесуели). Основними одержувачами переказів з-за кордону є розвинуті країни, в основному за рахунок переказу частини зарплат працівників іноземних підрозділів транснаціональних корпорацій, військовослужбовців, розміщених за кордоном, та ін. У багатьох країнах, що розвиваються, масштаби переказів приватного характеру становлять 25-50 % доходів від товарного експорту (Бангладеш, Єгипет, Греція, Ямайка, Малаві, Марокко, Пакистан, Португалія, Шрі-Ланка, Судан, Туреччина). У Йорданії, Лесото, Ємені перекази сягають 10-50 % ВНП.

З теоретичної точки зору доходи країни-експортера робочої сили далеко не обмежуються переказами емігрантів з-за кордону, хоча вони і складають їх основну частку. В числі інших доходів, що збільшують ВНП і здійснюють сприятливий вплив на платіжний баланс, - податки, якими обкладаються фірми з працевлаштування за кордоном, прямі та портфельні інвестиції емігрантів в економіку країни, скорочення витрат на освіту, охорону здоров'я й інших витрат соціального характеру, що покриваються для емігрантів іншими країнами. Повертаючись на батьківщину, емігранти, за оцінками, привозять із собою ще стільки ж заощаджень, скільки ними було переведено через банки. Більше того, набувши досвіду роботи за кордоном і підвищивши свою кваліфікацію, мігранти привозять цей досвід додому, в результаті чого країна безкоштовно одержує додаткові кваліфіковані кадри.

Еміграція здійснює відчутний позитивний вплив на економіку праценадлишкових країн, оскільки від'їзд працівників за кордон скорочує масштаби безробіття. Так, у 70-і роки єгипетський уряд, приймаючи програми боротьби з безробіттям, спеціально закладав у них стимулювання еміграції у країни Перської затоки. У Пуерто-Ріко закон про мінімальну заробітну плату виходив з того, що як найменше, третина робочої сили переїде до США.

"Витік мізків" є серйозною проблемою для більшості країн,

що розвиваються, особливо в Африці (Малаві, Судан, Заїр, Замбія). Проте "витік мізків" у більшості випадків припиняється, коли економічне становище країни поліпшується. Так, індійські вчені, що повернулися на батьківщину після того, як вони кілька років працювали У високотехнологічних американських корпораціях у районі Силіконової долини, стали основоположниками розвитку індійської промисловості зі створення нових комп'ютерних програм.

Економічні ефекти імміграції найчастіше спрощено описуються як негативні, оскільки робітники, що приїжджають з-за кордону скорочують кількість робочих місць і збільшують безробіття серед корінного населення. Не заперечуючи існування такої проблеми, необхідно, однак, відзначити, що іммігранти привносять новий досвід, знання та навички. США, Канада й Австралія - країни, що виникли в результаті імміграції. В інших країнах іммігранти привносять динамізм в економічний розвиток цілих галузей. Прикладом можуть бути китайські промислові робітники в Індонезії та Малайзії, підприємці з Гонконгу в Канаді, індійські та ліванські бізнесмени в Африці, йорданські та палестинські службовці в нафтовидобувних країнах Перської затоки. Більше того, іммігранти в багатьох країнах заповнюють вакансії, на які все одно немає претендентів серед місцевого населення. Некваліфіковані працівники з Туреччини та Північної Африки складають 60-80 % імміграції в Німеччину і Францію. На важку роботу охоче наймаються палестинці в Ізраїлі, індонезійці в Малайзії, болівійці в Аргентині. Більше того, деякі галузі виробництва, що дають, у тому числі експортний, доход для країн, не вижили б без іммігрантів. У числі прикладів - гірничорудна промисловість ПАР, сільськогосподарські плантації в Домініканській Республіці, Малайзії й Іспанії, каучукова та гумова промисловість Малайзії.

Не можна, зрозуміло, заперечувати і негативні наслідки імміграції, які в розвинутих країнах пов'язані, насамперед, зі зниженням у результаті припливу іммігрантів реальних зарплат некваліфікованої робочої сили.

У силу економічних причин основні потоки мігрантів завжди спрямовувалися з країн із низькими особистими доходами в країни з більш високими доходами. Протягом усього післявоєнного часу напрямки міжнародної міграції безупинно змінювалися залежно від змін економічних умов. Внаслідок відсутності достовірної статистики міжнародного переселення та широкого розвитку нелегальної міграції встановити точно ієрархічність основних напрямків міграції досить складно. Приблизні уявлення про масштаби міжнародної міграції дають дані про кількість населення країн світу, народженого за кордоном (табл. 6.2).



Можна виділити такі країни та регіони, що є центрами тяжіння для мігрантів з інших країн:

° США, Канада й Австралія. Будучи найбільш економічно розвинутою країною сучасного світу, США є основним напрямком міграції як малокваліфікованої, так і висококваліфікованої робочої сили. Кожен рік туди приїжджає більше іммігрантів, аніж в усі інші країни, разом узяті. Основні потоки малокваліфікованої робочої сили спрямовуються в США з прилеглих латиноамериканських країн - Мексики, країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаючи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Індію й ін. Приплив іммігрантів у США та Канаду до середини 90-х років оцінюється в 900 тис. чоловік за рік. У США легально іммігрують 740 тис. чоловік у рік і емігрують 160 тис. чоловік. Чиста імміграція (міграційне сальдо)становить 580 тис. чол.

° Західна Європа. Найбільш розвинуті західноєвропейські країни, насамперед країни, що входять у Європейський Союз, притягають робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки та Близького Сходу, країн Африки на південь від Сахари, східноєвропейських країн і республік колишнього СРСР. Міграції працівників з африканських країн - колишніх колоній західноєвропейських держав сприяють спільність мови, історично сформовані традиційні торгові й інші зв'язки. Припливи іммігрантів у Західну Європу в середині 90-х р. оцінювалися на рівні 180 тис. чоловік на рік. Більше того, у рамках західноєвропейської інтеграції створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що передбачає свободу переміщення працівників між країнами Європейського Союзу й уніфікацію трудового законодавства.

° Близький Схід. Нафтовидобувні країни цього регіону залучають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані роботи. Робітники приїжджають в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін. Більше половини робочої сили Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Катару, Бахрейну, Кувейту й Оману складають іноземні робітники.

° Інші країни, що розвиваються. Новий феномен 90-х р. - інтенсифікація трудової міграції серед самих країн, що розвиваються. Зазвичай потоки працівників спрямовуються в ті країни, що швидше просуваються шляхом економічних реформ. Так, у Латинській Америці сезонні робітники та робітники на складальні підприємства направляються в Аргентину і Мексику. В Африку на південь від Сахари, на Берег Слонової Кістки, Нігерію і ПАР приходиться більше половини припливу всіх іммігрантів. У результаті війни в Перській затоці в 1991 р. близько 1 млн єгиптян залишили Ірак, 800 тис. йєменців виїхали із Саудівської Аравії та близько 500 тис. палестинських і йорданських робітників залишили Кувейт, куди на їх місце приїхали робітники з Індії та Єгипту.

* Нові індустріальні країни. У зв'язку з бурхливим розвитком:: цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, які наймаються на тимчасові роботи. Особливо це помітно на прикладі Південної Кореї та Малайзії.

Практично всі країни, в які іммігрує понад 25 тис. чоловік у Рік, - високорозвинені держави з ВНП понад 6900 дол на душу населення. Джерело еміграції - країни, що розвиваються, головні з який - Мексика і країни Азії.

Отже, кількісні показники, пов'язані з міграцією робочої сили, є частиною балансу поточних операцій і класифікуються за статтями трудових доходів (виплати нерезидентам) і приватних неоплачених переказів, що являють собою оцінний грошовий еквівалент майна, переміщуваного мігрантами в момент їх від'їзду за кордон і наступні посилки товарів і грошей на батьківщину. Розподіл позитивного економічного ефекту, що одержується в результаті міграції, відбувається у формі зростання доходів мігрантів, переказів коштів з-за кордону на батьківщину, в результаті зниження витрат виробництва в країнах, що одержують грошові перекази. Розвинуті країни є основним напрямком імміграції, а ті, що розвиваються джерелом еміграції.

У той час як більшість країн світу просуваються шляхом реалізації своєї зовнішньої торгівлі, практично всі вони вживають заходів які обмежують міжнародну міграцію. Як було показано вище, міграція приводить до зростання сукупного обсягу виробництва, хоча роз- поділ економічних вигод від міграції далеко не рівномірний. Однак позитивні економічні ефекти міграції можуть перекриватися негативними ефектами, що також мають місце. Один із них - фінансовий тягар, який іммігранти покладають на бюджет більш розвинутих країн. Особливо чітко це проявляється, коли розвинуті країни близько розташовані чи навіть межують з менш розвинутими державами. Типовим прикладом є, з одного боку, США, Мексика і країни Карибського басейну, з іншого - Франція та країни Мадрида, Німеччина і Туреччина. Таке близьке сусідство приводить до напливу не тільки легальних, а й нелегальних іммігрантів, що потребують фінансових витрат, або для матеріальної підтримки, або для депортації. За оцінками, у США постійно знаходиться близько 4 млн, а в Західній Європі - близько 3 млн нелегальних іммігрантів.

Проблеми, що несе із собою міжнародна міграція робочої сили, привели до створення широкої системи державного та міждержавного регулювання. Втручання держави в міжнародний рух робочої сили почалося значно раніше, ніж її участь в регулюванні міжнародної торгівлі. Вже наприкінці ХVIII ст. в Англії були прийняті закони, що забороняли промисловим робітникам емігрувати за кордон. Протягом XIX ст. багато європейських країн приймали закони, що обмежують в'їзд небажаних осіб. Тоді ж країни стали укладати двосторонні конвенції, що регулюють міграцію, частина з який діє дотепер.

Законодавства більшості країн, що регулюють в'їзд іноземців, перш за все проводять чітке розмежування між іммігрантами - людьми, що переїжджають до країни на постійне місце проживання, та не іммігрантами-людьми, що переїжджають до країни тимчасово та/чи не претендують там на постійне місце проживання. Незважаючи на те, що не іммігранти найчастіше можуть знаходитися і працювати в приймаючій країні протягом тривалого часу, найбільш важливим з економічної точки зору є регулювання трудової імміграції. Зазвичай державне регулювання здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Його зміст полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, що потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всіх інших. Перелік бажаних іммігрантів коливається від країни до країни, але найчастіше вони відносяться до однієї з таких категорій:

- робітники, що готові за мінімальну оплату виконувати важку, шкідливу, брудну та некваліфіковану роботу, - будівельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;

- спеціалісти для нових і перспективних галузей - програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;

- представники рідкісних професій - гранувальники алмазів, реставратори картин, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування;

- спеціалісти зі світовим ім'ям - музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники;

- великі бізнесмени, що переносять свою діяльність у приймаючу країну, інвестують капітал і створюють нові робочі місця.

Проблемами трудової імміграції займаються державні інститути приймаючих країн, що діють на основі національного законодавства, а також підписаних двосторонніх і багатосторонніх угод. Звичайно в розв'язанні проблем імміграції задіяні як мінімум три державних відомства: міністерство закордонних справ, що відає через своє консульське управління видачею в’їзних віз, міністерство юстиції в особі служби з імміграції чи іншого органу прикордонного контролю, що безпосередньо виконує визначений законом режим в’їзду, та міністерство праці, що наглядає за використанням іноземної робочої сили. В більшості країн дозвіл на в'їзд іммігранту видається на підставі підписаного контракту з наймачем про його працевлаштування та висновку міністерства праці про те, що дана робота, оскільки вимагає спеціальних навичок або з інших причин, не може виконуватися місцевими робітниками. У деяких країнах перед видачею дозволу на в'їзд потенційного іммігранта його роботодавець зобов'язаний дістати дозвіл міністерства внутрішніх справ і профспілок даної галузі.

Нормативно-правова база для імміграції в більшості приймаючих країн представлена величезною кількістю законів і підзакон них актів. Основні риси імміграційного законодавства такі:

* Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн встановлюють тверді вимоги до рівня освіти та стажу роботи зі спеціальності. Мінімальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи чи професійно-технічного училища, що має підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно перепідтверджувати чи оцінювати в приймаючій країні на предмет відповідності вимог до фахівця у відповідній сфері в даній країні вимогам, що пред'являлися до випускника поданої спеціальності в країні-експортері робочої сили. Пріоритет при прийомі на роботу віддається приймаючими країна ми фахівцям, що мають як мінімум 3-5 років стажу роботи зі спеціальності. Можуть бути необхідними також і рекомендаційні листи.

* Обмеження особистого характеру. Зрозуміло, законодавство приймаючих країн висуває тверді вимоги до стану здоров'я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНД. Іммігранти зобов'язані надати довідку про стан свого здоров'я, завірену консульською установою приймаючої країни чи пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством залежно від галузі промисловості, в якій вони мають намір працювати. Він коливається в межах 20-40 років. Нарешті, надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного та соціального статусу іммігрантів. Найчастіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, раніше засудженим за кримінальні злочини, членам терористичних і профашистських організацій.

* Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, встановлюють їх максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки, визначаючи максимальну частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей, визначаючи максимальну частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; в рамках окремих підприємств, визначаючи максимальну

частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року. Кількісне квотування є дуже жорстким методом державного регулювання імпорту робочої сили та зазвичай визначається відповідними законами, за дотриманням

яких наглядають правоохоронні органи.

* Економічне регулювання. Воно вводить певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Що стосується юридичних осіб, то в деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки по досягненню певного обсягу обороту і продажів або після внесення певних платежів у державний бюджет. Приватні особи мають право іммігрувати, тільки якщо вони готові інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму, довести легальність походження цих грошей і створити певну кількість робочих місць. За законодавством деяких країн за оформлення імміграції та працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов'язані платити. Деякі пільги надаються для керівного складу корпорацій, що мають право укладати угоди від її імені, заможним іноземцям, готовим використовувати працю місцевих громадян у домашньому господарстві.

* Часові обмеження. Законодавства більшості країн установлюють максимальні терміни перебування іноземних працівників на їх території, після закінчення яких вони повинні або залишити приймаючу країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній. Найчастіше для осіб, що мали в приймаючій країні статус стажистів або студентів, передбачаються тверді правила, що не дозволяють продовжити своє перебування в ній, що вимагають обов'язкового виїзду на батьківщину, перебування там мінімум протягом декількох років, тільки після чого вони набувають права знову приїхати в приймаючу країну.

* Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, законодавчо встановлює географічну та національну структуру імміграції. Вона зазвичай регулюється за допомогою кількісних квот на в'їзд іммігрантів з певних країн. Іноді, щоб уникнути обвинувачень в упередженості та порушенні прав людини, уряди проводять у рамках географічних квот лотереї на право іммігрувати між представниками різних країн з одного географічного регіону.

У США, наприклад, географічна структура імміграції встановлюється законодавчо. Так, для того, щоб на недискримінаційній основі забезпечити збалансованість імміграції різних національностей, у США щорічно проводиться лотерея відповідно до програми диверсифікації іммігрантських віз DV-1. На підставі статистики імміграції за попередні п'ять років встановлюються країни, що експортують найбільшу кількість робочої сили в США. Потім на основі спеціально розроблених формул визначається квота кожної країни, громадяни якої мають право брати участь у лотереї. Чим більшою була імміграція з даної країни за попередні п'ять років, тим менша квота тієї країни в лотереї. У 1996 фінансовому році в лотереї розігрувалося 55 тис. іммігрантських віз. З них на всі країни Африки припадало 20200 віз, Азії - 6837 віз (усі країни, крім Китаю, Тайваню, Індії, Філіппін, В'єтнаму та Південної Кореї), Європи - 24549 віз (усі країни, крім Великобританії та її підлеглих територій), Північної Америки - 8 віз (тільки Багами), Океанії - 817 віз (усі країни), Південної Америки, Центральної Америки та Карибського басейну - 2589 віз (усі країни, крім Мексики, Ямайки, Сальвадору та Домініканської Республіки).

Для того, щоб брати участь у лотереї, повідомлення про яку публікується в газетах багатьох країн світу, досить просто до встановленого терміну послати за вказаною адресою в Національний візовий центр лист, повідомивши своє ім'я, рік і міси є народження, ті ж дані про дружину/чоловіку та дітей, зворотну адресу і країну, громадянами якої є учасники лотереї Ці дані закладаються в комп'ютер, що потім і робить випадкову вибірку потенційних власників віз. Виграш у лотереї не означає, що віза видається автоматично. Все одно необхідно подати заяву, надати набір необхідних за законом документів для виконання імміграційних формальностей, і сплатити держмито в розмірі 200 дол.

* Заборони. Явні та приховані заборони наймати іноземну робочу силу зазвичай містяться в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено. Явні заборони прямо перелічують галузі чи спеціальності, в яких працювати іноземцям не можна. Приховані заборони навпаки, встановлюють перелік галузей або спеціальностей, у яких можуть працювати тільки громадяни даної країни, перекриваючи тим самим доступ до них іноземців. Для будь-яких пересувань іммігранта, зміни спеціальності, зміни місця роботи потрібно одержувати додатковий дозвіл імміграційної влади, що може і відмовити в його видачі. Заборонена нелегальна імміграція у більшості країн припиняється поліцейськими методами, які, щоправда, далеко не завжди ефективні.

Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку імміграції. Вони можуть накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну чи наймає їх на роботу. Незаконне проникнення в країну вважається злочином. За його скоєння передбачається депортація, грошові штрафи та/чи тюремне ув'язнення. Подібний злочин, вчинений повторно, карається повторною депортацією, великим грошовим штрафом і більш тривалими термінами ув'язнення. За незаконне посередництво чи наймання на роботу нелегального іммігранта, що також вважається злочином, передбачаються настільки великі штрафи, що вони можуть призвести до банкрутства невеликі фірми і підприємства.

В умовах тиску з боку профспілок, що бачать у напливі іммігрантів головну причину безробіття, уряди багатьох західних країн з початку 70-х р. стали вживати активних заходів зі стимулювання виїзду іммігрантів назад на батьківщину. Основні традиційні державні заходи рееміграції такі:

- Програми стимулювання рееміграції. Вони включають широке коло заходів, починаючи заходами примусової репатріації незаконних іммігрантів, аж до надання матеріальної допомоги іммігрантам, що бажають повернутися на батьківщину. В західноєвропейських країнах (Німеччина, Франція, Нідерланди) приймалися програми матеріального заохочення рееміграції, що передбачають виплати вихідних допомог при добровільному від'їзді іммігрантів на батьківщину. В деяких випадках допомоги виплачуються при одній тільки заяві іммігранта про його бажання залишити приймаючу країну, в інших - через певний час після його фактичного повернення додому. Причому одержання вихідної допомоги позбавляло іммігранта права повторно в'їхати в приймаючу країну. Виплати допомоги здійснювалися за рахунок коштів, накопичених у фонді соціального страхування чи пенсійному фонді в результаті відрахувань підприємством, що найняло на роботу іммігранта. Хоча вважалося, що такий спосіб фінансування не ляже додатковим тягарем на видаткову частину бюджету, на практиці бюджетні витрати виявилися також дуже великими в результаті необхідності створення електронної системи державного обліку іммігрантів і виплати допомоги. Ефективність програм стимулювання рееміграції залишається дуже низкою.

- Програми професійної підготовки іммігрантів. У якості за особу, що міг би спонукати іммігранта повернутися на батьківщину, уряди окремих країн (Франція, Німеччина, Швейцарія) розглядають програми професійної освіти іммігрантів. За логікою цих програм, одержавши освіту в розвинутій країні, іммігранти зможуть розраховувати на більш високооплачувану та престижну роботу, що спонукає їх повернутися на батьківщину. Однак інтерес з боку іммігрантів до участі в таких програмах виявився досить низьким з тієї причини, що отримання спеціальності саме по собі не гарантувало одержання роботи за цією спеціальністю на батьківщині. Тому більшість іммігрантів прагнули зберегти свою існуючу, нехай і низькооплачувану роботу в розвинутих країнах, аніж реемігрувати та намагатися знайти кращу роботу на батьківщині.

- Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинуті країни укладають угоди з країнами-експортерами робочої сили про інвестиції частини переказів працівників на батьківщину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, які розвиваються, що могли б стати місцями роботи для реемігрантів. Такі підприємства набували форми кооперативів, спільних компаній, акціонерних товариств. Найбільший розвиток ця форма одержала у двосторонніх відносинах Німеччини та Туреччини. У ряді випадків нові турецькі компанії, створені в основному за - німецькі гроші, не тільки стали пунктом притягання для реемігрантів, але й призупинили новий потік еміграції з Туреччини.

Незважаючи на активні дії урядів приймаючих країн, більшість програм стимулювання рееміграції не досягли поставлених цілей: за незначного збільшення рееміграції на початку їх реалізації від'їзд іноземних робітників на батьківщину різко зменшувався, коли скорочувалося фінансування програм. Однак головною причиною їх низької ефективності є те, що уряди країн, що експортують робочу силу, просто не зацікавлені в її реекспорті і не докладають належних зусиль щодо скорочення еміграції.

Отже, державне регулювання міжнародного ринку праці здійснюється на основі національного законодавства приймаючих країн і країн, що експортують робочу силу, а також на основі міждержавних і міжвідомчих угод між ними. Регулювання здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання іммігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції). Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Відсівання небажаних іммігрантів здійснюється на основі вимог, які висуваються до кваліфікації, освіти віку, стану здоров'я, шляхом кількісного та географічного квотування, прямих і непрямих заборон на в'їзд, тимчасових і інших обмежень. Стимулювання рееміграції здійснюється через виплату матеріальної компенсації від'їжджаючим іммігрантам, створення робочих місць, професійну підготовку іммігрантів, надання економічної допомоги країнам масової еміграції.