Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)

1. Теоретична основа аналізу сучасної світової економіки

Поняття економічного дискурсу

Поняття "дискурс" стало актуальним у методології постмодерну. Під ним розуміють особливий спосіб відображення об'єктивної реальності внаслідок формування нормативно-ціннісних парадигм. У системі гуманітарного знання поняття дискурсу вперше застосував Р. Декарт у "Міркуваннях про метод".

В сучасній науковій літературі розрізняють 16 основних типів дискурсів (табл. 1.1):



Поняття "дискурс" і "дискурсивне обгрунтування", з одного боку, стосуються суто теоретичних пояснень. З іншого боку, дискурс — це, так би мовити, тонка контактна поверхня, яка зближує мову і реальність.

Можна сказати, що це сукупність принципів, правил та істин, які дають можливість індивідові орієнтуватися у просторі й часі на певній стадії суспільно-економічної еволюції. До того ж дискурс не лише

відображає теоретичні уявлення про об'єкт, а й матеріалізує світогляд суб'єкта дослідження, його ментальний простір. Таким чином, дискурс є рефлексією суб'єктно-об'єктних відносин.

Що ж до економічного дискурсу, то він розкриває теоретичну економіку, однак із розумінням того, що будь-яке економічне (або інше) знання є відносним не тільки через постійну еволюцію господарства, а й з огляду на обмеження у мовній інтерпретації економічної матерії, у її математичній та іншій формалізації. Це важливо підкреслити, зважаючи на сучасні оцінки стану економічної теорії та суспільно-господарської практики як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються, і постсоціалістичних державах.



Яким же постає економічне знання об'єктивно, онтологічно та дискурсивно, семантично, виражене сучасними символами, переплавлене в тиглі щонайменше тритисячолітньої історії боротьби та пристрастей різних господарсько-економічних ладів і теоретичних доктрин?

Нинішній економічний дискурс виходить із того, що попереднє економічне знання, у тому числі його класичні зразки, грунтувалося на індуктивному методі, а тому мало переважно розпорошений характер, тобто охоплювало окремі економічні ареали, головним чином національні економіки таких країн, як Велика Британія, США, ФРН, Франція, Італія тощо. А "з індуктивного вивчення господарських явищ, — писав М. Туган-Барановський ще у 1904 p., — економічну теорію створити неможливо". Крім того, у системі класичного економічного знання — починаючи від А. Сміта і до Дж. Кейнса та М. Фрідмена — домінувала євроцентристська (або західна) парадигма. Водночас навіть у межах цієї парадигми співіснують різні, часто протилежні, школи й напрями, а це безперечно свідчить про те, що до цього часу не вдалося сформулювати хоча б основи універсальної економічної науки — своєрідної економічної філософії, метатеорії, близької до тих, що є загальновизнаними в системі природничих наук.

Можна припустити, що економічне знання прямувало шляхом онтогенезу, акцентуючи насамперед на індивідуальних змінах і значно менше беручи до уваги загальноекономічні зрушення, суперечності й тенденції. У третьому ж тисячолітті тотальне, розпорошене знання, втілене в сучасній економічній теорії, переростає в синтез глобального концентрованого загальнопланетарного знання. Домінуючим нині стає філогенез, тобто розвиток родових, історичних властивостей і якостей — пріоритет дедуктивного мислення. Одним із проявів такого переосмислення сучасних господарсько-концептуальних реалій могла б стати спроба сформулювати основи, принципи та окремі найхарактерніші риси загально цивілізаційної економічної теорії.

Обмеженість сучасних економічних поглядів виявляється в тому, що вони все ще залишаються локальними, охоплюючи хоч і найрозвинутішу, але далеко не всю глобальну економічну систему. Інший їхній істотний недолік — це навмисна ускладненість, абстрагованість від реальних економічних процесів, що межує зі схоластикою, а це завжди свідчить про наростання кризових процесів у науці*.

Розгортання сучасного економічного дискурсу, очевидно, могло б бути найповнішим за таким логічним ланцюжком:

загальноцивілізаційна субстанційна основа -> економічні моделі різного ступеня зрілості (ядро, або центр, перехідні та периферійні економіки) -> національно-державні економічні системи.

Субстанційні підвалини глобальної економічної системи

Етапи становлення глобальної економічної системи можна розгорнути за такою схемою (табл. 1.2).

Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю становила найбільший період. Початок йому поклала неолітична (аграрна) революція (VIII—VII тис. до н. е.), яка ознаменувала перехід від привласнювального до відтворювального господарства. У цей час аграрна економіка «становила ядро цивілізації. Теоретичне, дискурсивне віддзеркалення вона дістала у вченнях фізіократів та меркантилістів. Причому класичні риси аграрної економіки відобразилися передусім у працях фізіократів. Меркантилізм же, що розвивався і на Сході, й на Заході понад два тисячоліття тому, був характерний для перехідної торговельної, грошової економіки. Індустріальна економіка втілилась у класичних теоріях (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль та ін.) і в сучасних неокласичних концепціях.

Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені раніше темпи економічного зростання та використання у виробництві різноманітних ресурсів. Так, від 1715 до 1971 р. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів; більше половини цього приросту припало на період після 1948 р. Проте подальше нарощення виробництва такими темпами натрапило на природні та економічні обмеження. За експертними оцінками, при збереженні нинішніх темпів зростання межі видобутку теплової енергії буде досягнуто через 75 років. Підраховано, що нині на Земній кулі споживається в тисячі разів більше їжі та сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети. Продуктивність біосфери збільшилася на три математичні порядки.



Таким чином, індустріальна цивілізація та відповідна їй модель розвитку перебувають у стадії глибокої та всеосяжної кризи, що дало привід окремим ученим вести мову про "тотальну деструкцію" (руйнацію) сучасної цивілізації", яка проявляється у:

• необмеженому, безсистемному і безконтрольному використанні природних багатств, у максимізації економічного зростання, а не його оптимізації;

• підпорядкуванні сучасного способу праці минулому, тобто цілковита залежність людини від машинної праці; домінування технократичних поглядів у соціально-економічному розвитку;

• накладенні, взаємопереплетенні цивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні та регіональні суперечності не в змозі перебороти вплив глобальних процесів без радикальної перебудови глобальної системи політичних та економічних відносин.

Водночас процес поступу є невпинним, і нині, у новому тисячолітті, дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної, ноосферно-космічної цивілізації. її суть полягає в тому, що розпочинається якісно новий етап, нова епоха в розвиткові людства, пов'язана з переходом до принципово інших джерел і ресурсів соціально-економічного розвитку. Змінюється середовище, в якому тисячоліттями перебувала людина, еволюціонують індивідуальна та колективна свідомість, ментально-психологічний простір, що в сукупності детермінує сучасне світосприйняття за іншою системою, а саме — інтелектуально-креативних координат. У цій системі науково-технологічний прогрес, виробництво матеріальних товарів і послуг, політичні та фінансово-економічні інтереси мають бути не метою, а лише засобом гармонізації відносин між суспільством і природою, засобом утвердження вищих ідеалів людського існування — нескінченного пізнання, усебічного творчого розвитку та морального вдосконалення.

Головними ознаками цивілізації, яка нині формується, є:

• широка інтелектуалізація виробництва;

• пріоритетний розвиток науки;

• розвиток складної розумової праці.

Якісні особливості економіки періоду зародження та становлення ноосферно-космічної цивілізації, з одного боку, полягають у вирішальній ролі людського розуму в формуванні та відтворенні принципових умов життя суспільства, а з іншого — у поступовому освоєнні космічного простору. Розкріпачення інтелектуального потенціалу суспільства та очікувана в майбутньому психологічна революція визначатимуть інтенсивні шляхи становлення нової цивілізації.

Освоєння людством навколоземного простору, інших планет Сонячної системи можна віднести до екстенсивних напрямів формування суспільно-економічних структур XXI ст. Якщо індустріальна цивілізація свого часу виникла на хвилі Великих географічних відкриттів на основі розширення "економічного поля" за рахунок залучення в господарський обіг нових територій, то майбутня цивілізація отримує могутній поштовх у результаті неухильної космізації виробництва та мислення. Традиційний homo oeconomicus трансформується в homo cosmicus.

Однією з визначальних особливостей постіндустріальної цивілізації є поступовий перехід від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини. Інформаційно-технологічний спосіб виробництва супроводжується широкою інформатизацією, переваженням високих технологій і науково-технічних розробок у системі виробничих чинників. Електронізація виробництва і побуту, широка комп'ютеризація, роботизація, з одного боку, вивільняють людину безпосередньо з виробничого процесу, ставлять її поруч із ним, а з іншого — на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткість виробництва, праці й продукту.

Йдеться про формування досить гнучких і динамічних економічних систем, що визначають ходу соціального часу третього тисячоліття і вирішують основне завдання виробництва та обігу — ефективне використання ресурсів, а також гармонізують відносини "людина — природа" та "людина — людина" на всіх рівнях мікро- та макроекономічного розвитку.

Загальноцивілізаційні економічні ознаки та критерії

Ключове значення в системі сучасного економічного знання належить, безперечно, загальноцивілізаційним ознакам і критеріям, які становлять його глибоку фундаментальну основу. Принциповий характер у системі загальноцивілізаційного дискурсу мають три основоположні питання, від відповіді на які вирішальною мірою залежать структура економічного дискурсу, а також характер і вектор економічної еволюції.

Йдеться, по-перше, про різні тлумачення процесу економічного розвитку як такого; по-друге, про ресурси, джерела та чинники господарського поступу; по-третє, про цивілізаційну економічну субстанцію — першооснову економічної матерії. Телеологічна гегельянська концепція, підхоплена марксизмом, експлуатувала войовничу ідею поступального розвитку та прогресу*. Однак лінійність економічного розвитку й неухильного прогресу — це просто утопія, процес ірраціональний у тривалій історичній протяжності**. Справедливості заради слід зазначити, що вибухоподібний характер зростання матеріального виробництва впродовж останніх 200—300 років дав певні підстави для зародження згаданої концепції.

Проте історичний досвід свідчить про переважання хвилеподібного циклічного розвитку, який точніше характеризується поняттями "економічна флуктуація", "еволюція", що супроводжуються біфуркаціями, порушеннями рівноваги, перервами поступовості. "Розвиток і відмирання господарського порядку, — писав В. Ойкен, — а також розширення і звуження господарського повсякденного процесу чергуються у світовій історії".

Друга принципова загальноцивілізаційна проблема стосується економічних ресурсів — джерел сучасної господарської еволюції. Загальновизнано, що нинішня модель так званого агресивного економічного розвитку є абсолютно безперспективною, насамперед через вичерпність природних ресурсів планети. Досить сказати, що, за даними Всесвітньої енергетичної конференції, запасів основних видів паливно-енергетичної сировини, зокрема вугілля і природного газу, вистачить відповідно ще на 350 і 67 років.

Розв'язання ресурсових проблем, які з року в рік загострюються, а отже, і пошук однієї з констант економічної еволюції, розгортаються у двох напрямах. З одного боку, пропонується звузити господарську діяльність, обмежити економічне зростання, залучення відповідних ресурсів та регулювати демографічні процеси таким чином, щоб деякою мірою збалансувати співвідношення між світовим виробництвом і світовим споживанням. Спроби представників Римського клубу реалізувати ідею "нульового зростання" у розвинутих країнах, як відомо, не мали успіху. Своєрідним відлунням даних концепцій стали загрозливий спад виробництва, депресія і стагнація у країнах колишнього СРСР, Центральної та Південно-Східної Європи в J990-X роках. Очевидно, що регульоване звуження економічної активності може здійснюватися на основі зменшення чисельності споживачів ресурсів, тобто внаслідок реалізації на глобальному рівні досить жорсткої демографічної політики, для чого в найближчій перспективі не вимальовується реальних механізмів.

З іншого боку, існує складніший і поки що не досліджений варіант вирішення глобальної ресурсової проблеми, який складається з двох взаємопов'язаних частин: ноосферизації та космізації економічної діяльності. Суть першої частини полягає в тому, що людина розглядається не тільки і не стільки як споживач ресурсів, а як їх активний творець. Вона не лише відтворює себе за рахунок навколишнього світу, а й творить довкілля у доступних межах і формах, вибудовуючи на природній основі (біосфері) ноосферу — власний життєвий простір, що дає можливість пом'якшити жорстку природну заданість і детермінованість у напрямі розвитку дедалі більших елементів автотрофності. Автотрофність дає змогу значною мірою послабити економічні зв'язки біосфери й людства, хоч це далеко не єдиний і, очевидно, не основний шлях розв'язання ресурсові-економічних проблем нового століття.

Інший спосіб подолання ресурсових обмежень пов'язаний із поступовою, але неухильною космізацією виробництва, усієї господарської діяльності. Йдеться не тільки про вирішення головної проблеми початку XXI ст., а й про якісну трансформацію всієї глобальної економічної системи.

Майбутні парадигмальні зміни здійснюватимуться еволюційно, з нагромадженням відповідної критичної маси і в матеріальній, і в інтелектуальній складових. У даному процесі існують певна наступність, взаємозв'язок, взаємозчеплення.

Економічне знання, економічний дискурс розгортаються на основі відповідного внутрішнього генетичного коду, субстанційну основу якого становлять: виробництво -> праця - вартість (цінність) ~> багатство. Очевидно, методологічним ключем економічного дискурсу XXI ст. стануть зміни сутності цих фундаментальних понять економіки.

Головна особливість сучасної економічної еволюції полягає у переході від енергетичної до інформаційної складової, що детермінує відповідні зміни у змісті й характері праці, в її поділі та кооперації в національному і глобальному масштабах. Основне парадигмальне зрушення міститься у площині інформаційно-інтелектуальних координат виробництва і праці та в їхній суспільно-економічній структурі. Це також зумовлює набуття вартістю (цінністю) нового змісту.

Таким чином, генетичний код економічного дискурсу починаючи з відтворювального господарства розгортається за такими константами:

виробництво -> праця —> вартість (цінність) -> багатство.



Проте в соціально-економічних системах будь-якого рівня винятково важливе значення має проблема не тільки виробництва, створення багатства, а й розподілу виробничих ресурсів, що безпосередньо пов'язано з володінням, користуванням, розпорядженням, тобто із власністю. Є підстави вважати, що в аграрній цивілізації домінуючу роль у розподілі відігравала земельна власність, в індустріальній — промислова, у ноо-сферно-космічній відіграє інтелектуальна (див. табл. 1.2). Це, зрозуміло, ніяк не означає, що власність не впливає на процес створення багатства, на виробництво ресурсів. Особливо це стосується "соціальних" форм власності (приватна, державна, муніципальна, корпоративна тощо).

Таким чином, цивілізаційний економічний дискурс спирається на:

• субстанційну основу, яка пояснює процес виробництва і розподілу багатства;

• ресурсову базу планети та навколоземного простору як загальне першоджерело економічної діяльності;

• вектор економічної еволюції (рис. 1.1).

Цивілізаційне (глобальне) економічне знання почало формуватися на етапі становлення світового ринку (кінець XV—XVI ст.), у процесі розгортання першої промислової революції (XVIII ст.) і поглиблення міжнародного поділу праці, визрівання цілісної світо господарської системи (наприкінці XIX ст.). Нині головними системотворчими чинниками у світовій економічній системі, які цементують її цілісність та внутрішню єдність, є науково-технологічна революція і насамперед її інформаційно-інтелектуальна домінанта; інтернаціоналізація та глобалізація господарської діяльності; ринкові детермінанти й важелі, особливо різноманітні фінансові інструменти (рис. 1.2), що в цілому зумовлює створення небаченої суперсистеми фінансово-інформаційних зв'язків у масштабах планети.



Однією з визначальних рис цивілізаційного економічного дискурсу є домінування ринкових засад, ринкових відносин, ринкової парадигми, що виявляється у функціонуванні сукупності міжнародних ринків: товарів і послуг, інвестицій і технологій, фінансових і валютних ресурсів, робочої сили. У зв'язку з цим виникає проблема співвідношення ринку й дискурсу. Очевидно, що повної відповідальності між цими двома феноменами не може бути. Ринок є складною динамічною системою фінансово-економічних трансакцій, що здійснюються в господарському глобальному середовищі. Дискурс постає як система поглядів, концепцій, уявлень про економічну дійсність на основі більшого або меншого консенсусу стосовно істинності тих чи інших тверджень та їхньої адекватності реальним економічним процесам.

Дискурсивна структура міжнародної економічної системи

Генезис економічного знання пов'язаний з подоланням певних по-рогових пунктів, що свідчить про його перехід до нової якості. Вичленення економічного знання із загальної системи синкретичного гуманітарного знання у XVIII ст., його індивідуалізація й автономізація означали досягнення ним порогу позитивності. Коли ж економічне знання стало переважати над звичайними, повсякденними уявленнями про господарство, набуло домінуючого значення у своїй сфері, набрало значною мірою модельних форм, воно об'єктивно підійшло до

подолання порогу епістемологізації. Поріг науковості досягається на базі епістемологізації внаслідок вироблення формальних критеріїв верифікації, відтворюваності, практичної здійснюваності економічного дискурсу. На цьому етапі викристалізовуються певні економічні принципи, визріває структурна спільність, формується поняттєво-категорійна адекватність, виробляються елементи економічної політики. І нарешті, на порозі формалізації економічний дискурс розвивається переважно на іманентній базі шляхом формування власних аксіом і теорем та інших формальних структур, здатних "утримувати" якість у процесі трансформацій і біфуркацій, — і не лише утримувати, а й пояснювати новітні процеси та явища господарського життя.

Варто наголосити, що вже на стадії науковості відбувається поділ економічного знання на позитивне й нормативне. На даному етапі саме цивілізаційна парадигма характеризує глобальну мегасистему економічних координат, визначає її основні кількісні та якісні параметри, вектор господарської еволюції, коридорі економічної свободи з її об'єктивними обмеженнями*. Вона створює той абсолютно конкретний контекст, у рамках якого формуються відмітні риси і властивості основних ешелонів світової економіки: її центра, або ядра (синергізм), перехідних (транзитивних) економік і традиційних (периферійних) економічних систем (дивелопменталізм). Кожна з перелічених метасистем, розвиваючись у загальноцивілізаційному лоні, характеризується власною траєкторією руху та має свою систему суперечностей і обмежень.

Центр світової економіки завжди найбільшою мірою наближається до цивілізаційної субстанції як її найрозвинутіша частина. Більше того, він справляє визначальний вплив на процес еволюції самої цивілізації. В епоху аграрної цивілізації центром світової економіки були окремі міста або міста-держави: Венеція, Генуя, Амстердам. Особливість індустріальної цивілізації становило яскраво виражене домінування найпотужніших держав: Іспанії, Португалії, Голландії, Великої Британії, США. Нині функції центра, ядра глобальної економіки дедалі більше переходять до групи найрозвинутіших держав. Це передусім країни "великої сімки", ЄС і, зрештою, ОЕСР.

Найбільш характерні штрихи до колективного портрета цієї групи країн можна обмежити такими:

• розвинуте ринкове господарство;

• найбільша вичерпність джерел і факторів індустріального розвитку;

• домінуюче становище у світовій економіці, яке дає змогу інтенсивно залучати до господарського обороту і власні, й запозичені ресурси;

• зростання фінансового сектора економіки, що формує віртуальне господарське середовище (bubble economy);

• зміщення центра ваги до сфери послуг, функціонування переважно сервісної економіки; частка робочої сили, зайнятої у сфері послуг, складає від 60 до 74 %;

• раціональний вибір в умовах обмеженості ресурсів, теорія поведінки фірми й споживача (бігевіоризм), теорія ігор як сукупність основних принципів сучасної "економікс";

• поступовий перехід до постекономічної, постматеріальної стадії розвитку, формування "нової економіки", економіки знань;

• зміщення акцентів із забезпечення потреби виживання на основі максимізації економічного зростання до питань максимізації якості життя, задоволення соціально набутих, диференційованих потреб членів суспільства.

Таким чином, трансформація центру світової економіки відбувається в напрямі поступового, але неухильного формування постматеріальних, постекономічних структур з яскраво вираженою тенденцією гуманітаризації економічних процесів, зі зміщенням центра ваги зі сфери матеріального у сферу духовного багатства. Розвинуті країни на відміну від попередніх суспільств і держав, що розвиваються, найбільшою мірою відчувають гостроту глобальних змін, майже "упираючись" у вичерпаність ресурсів попередньої моделі розвитку, стикаючись із кризою індустріальної економічної парадигми, тоді як менш розвинуті держави мають ще певний запас.

Отож парадигмальне зрушення розвинутого ринкового господарства відбувається двояко. З одного боку, іде пошук нових підходів і концепцій у межах власних рамок (еволюційна парадигма, договірна економіка та ін.), які мають обмежений, локальний характер. З іншого боку, ринкова метапарадигма збагачується, дістає новий простір і ширший вимір у рамках загальноцивілізаційної мегапарадигми. Національно-державні економічні системи, які формуються в лоні перших двох, відображають неповторну своєрідність географічних, історичних, етнічних, культурних та інших особливостей тієї чи іншої держави.

Існує диференціація економічних систем, що сформувались і діють у різних розвинутих країнах. Зокрема розрізняють:

• рейнську модель капіталізму, яка відображає особливості соціально спрямованої економіки Німеччини, Франції, країн Бенілюксу,

Італії;

• скандинавську модель економіки, що характеризує господарську структуру групи північноєвропейських країн (Швеція, Фінляндія, Данія, Норвегія);

• середземноморську модель, специфічні риси якої відображають південноєвропейські країни (Греція, Іспанія, Португалія);

• "острівну" модель, у якій втілюються особливості острівних країн Європи (Велика Британія, Ірландія, Ісландія), що визначаються своєрідністю як процесу економічного розвитку, так і застосовуваними механізмами здійснення економічної політики.

Відмітні властивості притаманні економіці США — з огляду на її величезний потенціал, високий технологічний рівень, лібералізовану систему управління й регулювання, вирішальний вплив на перебіг світових господарських процесів тощо.

Виділяють також англосаксонську та німецько-японську економічні моделі (табл. 1.3).



Суперечливою виявилась японська модель економіки наздоганяючого типу, яка поєднує високий ступінь державного втручання в господарський процес та організацію бізнесу на засадах групування, тобто створення величезних конгломератів вертикально та горизонтально інтегрованих компаній. Економічне диво, що демонструвала Японія в 1960—1980 pp., змінилось затяжною депресією і стагнацією економіки в 90-х роках.

У цілому синергійні економічні системи, які ґрунтуються, як правило, на неокласичній парадигмі, демонструють високу стабільність і поміркований динамізм, що сприяє збереженню відносної рівноваги як у центрі світової економіки, так і в її периферійних системах.

Отже, загальноцивілізаційна мегапарадигма має універсальний характер, охоплюючи субстаційні, сутнісні економічні характеристики. Метапарадигма проявляється у відносно обмеженому, локальному економічному просторі, має меншу стійкість, схильна до більш швидких змін. Макроекономічна парадигма, крім того, що вона відображає національно-державну специфіку, найтісніше корелює з економічною політикою, з правовими, політичними інституціями, у концентрованому вигляді виражаючи культурологічно-ментальний субстрат суспільства. Наукова "чистота" макропарадигми тим самим найменш виражена, тоді як на вищих рівнях економічного знання ця парадигма постає гомогенною, однорідною і цілісною.

Процес еволюції економічних і соціально-політичних відносин характеризується фазами їхньої відносної стабільності та розвитку і трансформаційними періодами (табл. 1.4).



Наведена схема важлива для класифікації процесів, які відбуваються в перехідних економіках, особливо в частині, що стосується фази зміни економічних і політичних систем, яка триває від ЗО до 100 років. Очевидною є необхідність розробки для цієї фази відповідної теорії, визначення основних параметрів трансформації і, можливо, найголовніше — вироблення на такій основі адекватної економічної політики.

Головна особливість трансформаційних процесів у ряді держав із середнім і недостатнім рівнем розвитку, насамперед країн Центральної та Південно-Східної Європи та нових незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, полягає не в поверненні до індустріальної ринкової системи, що розуміється спрощено, а передусім у їхній більш строгій орієнтації на загальноцивілізаційні параметри і критерії, вимоги й детермінанти. Тобто йдеться не про наздоганяючий, наслідувальний розвиток перехідних суспільств, не про механічну вестернізацію їхніх економічних і політичних структур, а про пошук своєї ніші в загальноцивілізаційному процесі, про більш тісну й органічну взаємодію в межах глобальної єдності, про її гармонізацію з урахуванням загострення ресурсових проблем і наростання елементів ентропійності у світовому фінансовому господарстві (яскравий приклад — події 1990-х років у Південно-Східній Азії, Росії та Бразілії).

Трансформаційний дискурс може бути розгорнутий за допомогою таких теоретичних моделей: "актор "-орієнтована теорія, структурна теорія, інституційна концепція, процесуальна модель і глобальна теорія. Не применшуючи можливостей названих моделей, слід зауважити, що

глобальна теорія дає найповніше та всебічне уявлення про трансформаційні процеси в колишніх соціалістичних країнах.

Підсумовуючи деякі ознаки та характерні риси перехідних економік, слід виділити передусім такі:

• відносна тривалість трансформаційних процесів;

• глибокі інституційні зміни, пов'язані з перетворенням власності, з появою сучасної ринкової та постринкової інфраструктури;

• ешелонована структурна перебудова економіки на сучасній техніко-технологічній і ресурсовій базі;

• перехід до нових джерел та факторів економічного розвитку, господарської еволюції;

• органічна взаємодія із зовнішнім економічним середовищем;

• реструктуризація соціальної політики.

Ставши на шлях реформ, окремі постсоціалістичні країни вибрали модель шокової терапії, інші пішли курсом поступових соціально-економічних перетворень, що дістали назви градуалізм (від англ. gradual — поступовий, послідовний).

• Шокова терапія орієнтується на здійснення радикальних реформ у стислі терміни, що вимагає, як правило, наявності відповідного соціального консенсусу в суспільстві, тобто згоди його основних верств на проведення непопулярних і болісних заходів. Ключовими елементами шокової терапії є лібералізація економіки та макроекономічна стабілізація з подальшим забезпеченням відповідних інституційних змін.

• Градуалізм віддає перевагу створенню інституційних передумов ринкової економіки з одночасним поступовим формуванням її глибинних, сутнісних основ (приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція тощо).

Парадигмальна домінанта перехідної економіки формується під химерним впливом марксистського, багато в чому догматизованого знання, з одного боку, та під інформаційним тиском заформалізованих, часто схоластичних західних економічних доктрин — з іншого. До того ж вона зазнає спотворюючого впливу економічної нестабільності, політичних уподобань, світоглядно-культурологічних особливостей.

Великий шар економічного дискурсу пов'язаний з особливостями розгортання господарських процесів у світі, що розвивається. Домінантною основою економічної сфери цієї величезної групи держав стала проблема розвитку, вибору шляху, який би скоротив загрозливий розрив між ними та найбільш розвинутою частиною світової економіки. Так, співвідношення між рівнями національного доходу країн ОЕСР та країнами, що розвиваються, в середині 1960-х років становило 15:1, а нині — 23:1. Економічна філософія величезного масиву країн, що розвиваються, за всієї їхньої різноманітності зрештою зводиться до болісного й часто безуспішного пошуку адекватних їхньому нинішньому становищу моделей розвитку, до залучення в цей процес всієї необхідної гами ресурсів.

У багатьох дискусіях про причини уповільненого економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць висувається фактор ментальності, способів економічного мислення, які в широкому значенні охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Інвестиції, менеджмент, демографічні процеси, заборгованість є матеріальною складовою слаборозвинутості. Політекономія економічного зростання країн, що розвиваються, базується на таких основних принципах:

• тотальна трансформація економіки і всього суспільства;

• ринкова стратегія як основа економічних перетворень;

• експортно орієнтована концепція національної економіки;

• імпорт капіталу і технологій з індустріальних держав;

• поліпшення власних умов для міжнародної торгівлі (terms of trade), для доступу на світові фінансові ринки;

• регулювання демографічних процесів.

Підкреслимо ще раз: вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у світі, що розвивається, належить людському капіталу (homo clausus) — його бажанню, вмінню і здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.

Сучасний економічний дискурс був би неповний без введення в нього національно-державних господарських систем, усієї сукупності регулювальних і управлінських інструментів, з допомогою яких здійснюється економічна політика держави. Наукова "чистота" даного рівня економічного знання, як уже зазначалося, відносно невелика. Однак нормативне, прикладне значення цієї підсистеми світової економіки залишається вагомим. У загальному вигляді регулятивні механізми управління, економічної політики сучасних держав спираються на чотири головні доктрини: неокласицизм (економічний лібералізм, монетаризм); кейнсіанство (неокейнсіанство); інституціоналізм і марксизм. Провідні позиції, особливо в розвинутих країнах, займають економічний лібералізм, що втілюється найповніше в господарській практиці США, Великої Британії та інших країн Західної Європи, і кейнсіанство, яке впроваджується в Японії та в "нових індустріальних країнах" Південно-Східної Азії під назвою "модель стратегії розвитку", або дивелопменталізм.

Моделі економічного лібералізму ефективніше діють в умовах розвинутих ринкових відносин та за наявності відповідних законодавчих, організаційних, фінансово-кредитних і банківських інституцій. Ці економічні системи є переважно саморегулювальними і передбачають мінімальне втручання держави в господарське життя.

Дивелопменталізм генетично пов'язаний з меркантилізмом та протекціонізмом німецької історичної школи. Економічна політика здійснюється на основі акцентованого державного втручання в господарські процеси; вона спрямована, як правило, на захист національного виробництва шляхом упровадження відповідного податкового, митного, валютного, цінового режимів. Обов'язковими складовими дивелопменталізму є визначення урядом пріоритетних галузей, державна підтримка їхнього розвитку, недопущення надмірної конкуренції та монополізму. Такий варіант економічного розвитку тривалий час давав позитивні результати в Японії, Гонконзі, Сінгапурі, Тайвані, Південній Кореї, Малайзії, Таїланді, Індонезії тощо. Водночас саме в цих країнах у другій половині 1990-х років виникли серйозні економічні проблеми і кризові явища, які засвідчили необхідність подальшої лібералізації господарських процесів, надання їм більшої прозорості та гнучкості, приведення у відповідність із тенденціями глобального, економічного розвитку.

Таким чином, економічний дискурс на початку третього тисячоліття являє собою надзвичайно складну сукупність різнорівневих та ієрархічних структур (мега-, мета-, макро-, мікро-). Його субстанційний монізм, наукову гомогенність детермінують такі економічні константи, як праця, виробництво, вартість (цінність) та багатство, що пронизують усі рівні й фази глобальної економіки та універсального, загального економічного знання. Водночас науковий поліморфізм економічного дискурсу визначається функціонуванням в одній глобальній системі різноякісних за своєю зрілістю підсистем (синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм). Синергійна підсистема вбирає в себе економічні відносини індустріально розвинутих країн. Терміном "транзитивізм" охоплюються складні й суперечливі господарські зв'язки, що формуються в перехідних від плану до ринку економіках. Дивелопменталізм інтегрує величезну й доволі строкату сукупність країн, що розвиваються, Азії, Африки та Латинської Америки.

Економічний дискурс на початку третього тисячоліття постає як складна сукупність різнорівневих ієрархічних структур, представлена на рис. 1.3.



Субстанційний монізм економічного дискурсу, його гомогенність детермінують такі економічні константи, як праця, виробництво, вартість (цінність), що існують

на всіх рівнях та в усіх сферах глобальної економіки та універсального, загального економічного знання. Плюралізм дискурсу, його науковий поліформізм визначаються функціонуванням різноякісних за своєю зрілістю підсистем (синергізм, транзитивізм, дивелопмен-талізм) в одній системі знання і багатоманітної суспільно-економічної практики.

Головне завдання мегарівня — пошук шляхів і способів розв'язання головної, глобальної суперечності між зростаючою кількістю населення планети і скорочуваністю природних ресурсів та джерел економічного розвитку, визначення загальнопланетарних (а в перспективі — космічних) параметрів та індикаторів загальної економічної еволюції. Гносеологічна, епістемологічна достовірність мегапарадигми є достатньо високою внаслідок найбільшої об'єктивності процесів та економічних явищ, що аналізуються на даному рівні.

Економічна метапарадигма характеризується вищим рівнем структурованості, диференційованості. її спільність базується, з одного боку, на кількісних критеріях, тобто на охопленні великих сукупностей держав та їхніх економік, з іншого — на якісних показниках, що відображають близькість, спорідненість економік насамперед із погляду рівнів їхнього господарського, соціального, техніко-технологічного розвитку. Кожна з трьох метапарадигм (синергізм, транзитивізм, диве-лопменталізм) зазнає доволі жорсткого впливу загальноцивілізаційних принципів і вимог економічного розвитку, а також внутрішньосистемних факторів та суперечностей.

Синергійна модель економіки найбільшою мірою наближається до загальноцивілізаційної парадигми і водночас є найбільш сприйнятливою до цивілізаційних флуктуацій. її дискурсність у концентрованому вигляді відображається в сучасній "Економікс". Дискурс транзитивної економіки формується симбіотично. З одного боку, в ньому зберігаються залишки традиційного марксизму, з іншого — зароджуються елементи синергійної (ринкової) економіки з суттєвою абсорбцією цивілізаційних рис та ознак. Спираючись на інтелектуальний, освітній потенціал та інші порівняльні й конкурентні переваги, транзитивні економіки у процесі глобальної трансформації можуть посісти гідне місце в загальносвітовому поділі праці XXI ст.

Традиційна (дивелопменталістська) економіка найбільш віддалена від цивілізаційної субстанції, що значно ускладнює їхню парадигмальну сумісність. Якісні та кількісні параметри цих двох рівнів можуть різнитися на кілька порядків. Тому й вихід цієї групи держав на цивілізаційну траєкторію розвитку є найбільш складним і важко здійснюваним.

Сучасний економічний дискурс, очевидно, дедалі більшою мірою спиратиметься на філософію постмодерну, що дасть змогу віднайти новий синтез протилежних поглядів. Назагал же основна суть сучасного економічного дискурсу та його історична спадковість полягають у закріпленні головного принципу господарської еволюції — всебічної економії сил природи і сил людини.
← prev content next →