Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)

27. Міжнародна економічна політика

Зовнішньоекономічна політика

Сьогодні дедалі чіткіших обрисів набуває тенденція економізації зовнішньої політики. Економічні питання посіли чільне місце серед вищих зовнішньополітичних пріоритетів усіх без винятку держав. Великою мірою ця тенденція обумовлена очевидним зростанням ролі економічного потенціалу кожної країни у шкалі критеріїв її відносної ваги у світовій політиці. Через міжнародну мобільність факторів виробництва економічна політика однієї країни може мати ефекти впливу щодо інших країн. Визнаючи ці ефекти, держави часто здійснюють спроби координації економічної політики.

Найбільш влучне визначення міжнародної координації економічної політики дається у роботі американського дослідника Роберта Карбау. Він зазначає, що «міжнародна координація економічної політики є спробою значно модифікувати стратегії різних країн (монетарну політику, фіскальну політику, політику обмінного курсу) як визнання міжнародної економічної взаємозалежності. Координація стратегій не обов'язково означатиме те, що країни віддають перевагу зарубіжним інтересам порівняно з інтересами національними. Проте вона визначає, що політика однієї країни може мати переливи і впливати на цілі інших країн; таким чином, країни повинні налагоджувати зв'язки між собою, намагаючись координувати свої стратегії з урахуванням цих зв'язків. Можливо, їхній добробут покращився б, якщо б вони діяли незалежно».

Разом із тим на шляху координації економічної політики можуть виникати певні об'єктивні перепони. Навіть в умовах, коли національні економічні інтереси країн збігаються, це не означатиме, що держави будуть розробляти й запроваджувати координаційні заходи. Міжнародна координація економічної політики може гальмуватися таким чинниками:

• розбіжністю в цілях економічної політики;

• розбіжності у функціях та діяльності національних установ і організацій;

• розбіжності у політичних цілях та політичній ситуації в окремих країна;

• розбіжності у фазах економічного циклу різних країн.



В основі сучасної зовнішньоекономічної політики країн — учасниць міжнародного поділу праці лежить перманентний процес складного пристосування структур національних економік (галузевої, технологічної, організаційної тощо) до більш динамічної за своєю природою структури світового господарства.

Про це свідчать насамперед випереджальні темпи зростання світової торгівлі та зарубіжного інвестування порівняно із сукупним валовим національним продуктом. Як підтверджує статистика, основний приріст світового валового продукту і зовнішньої торгівлі відбувався у другій половині XX ст. Якщо від 1900 до 1950 р. абсолютний обсяг сукупного ВВП збільшився приблизно втричі, у стільки ж — світовий експорт товарів, то в наступні десятиліття (1950—2000 pp.) світове виробництво й експорт зросли відповідно у 6 і більш ніж 11 разів. У цілому середньорічні темпи приросту ВВП збільшилися від 2,2 % у першій половині століття до 3,7 % у другій. Причому, як бачимо, світовий експорт товарів, що раніше розвивався приблизно такими самими темпами, що й світове виробництво, згодом прискорив темпи зростання більш ніж удвічі, порівняно із загальносвітовим ВВП. Так, за даними МВФ, у минулому десятилітті світова торгівля зростала більш ніж удвічі швидше за світове виробництво. У 2005 р. світовий ВВП склав більше 44,4 трлн дол., а світовий експорт перевищив 12,6 трлн дол. Саме завдяки бурхливому розвиткові світової економіки й торгівлі відбувається суттєве піднесення загального рівня життя населення Землі, його забезпеченості продовольчими ресурсами і матеріальними благами.

Механізм здійснення зовнішньоекономічної політики складається з двох основних компонентів:

• системи адміністративних державних органів, які розробляють зовнішньоекономічну політику та впливають на формування зовнішньоекономічних зв'язків,

* комплексу інструментів такого впливу.

Особливістю сучасної системи державних органів, що беруть участь у розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, є те, що вони поділяються своєю чергою на дві взаємопов'язані, але різнофункціональні підсистеми — національні та міжурядові інституції.

Діяльність національних установ спрямована, як правило, на обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок та сприяння вітчизняному експорту товарів, а також на контроль за імпортом у країну товарів, іноземного капіталу, робочої сили та інших факторів виробництва.

Діяльність міжурядових організацій зосереджена на регулюванні та сприянні розвиткові міжнародного руху товарів, капіталу і робочої сили.

Чинники, що впливають на формування зовнішньоекономічної політики, знаходять свій прояв на різних рівнях:

• по-перше, економічні закономірності діють як глибинні, первинні чинники. Вони активізують діяльність урядів на пошук компромісів у процесі розробки зовнішньоекономічної стратегії в умовах глобалізації;

• по-друге, групові інтереси країн — це чинники вторинного порядку. Вони є відносно самостійними й об'єднують держави у більшому або меншому складі у спільній зовнішньоекономічній діяльності, залежно від кола інтересів. Ці чинники діють переважно як суб'єктивна воля урядів, що відбиває передусім прагнення найвпливовіших ділових кіл;

• по-третє, національні інтереси окремої країни виявляються насамперед у тактиці поведінки при розв'язанні зовнішньоекономічних проблемних питань, об'єднуючи і роз'єднуючи країни у процесі пошуків вирішення цих проблем. При єдності кінцевих цілей в окремих групах країн їхні національні інтереси передвизначають різний підхід у виборі пріоритетів і засобів досягнення зовнішньоекономічних цілей, не зважаючи іноді на інтереси країн-партнерів. Національні інтереси також спонукають окремі країни або групи країн до утворення тимчасових союзів під час багатосторонніх переговорів задля досягнення спільної мети.

Економічні відносини між країнами можна візуально представити у вигляді прямої (рис. 27.1), що розміщується у куті між конфліктом та інтеграцією, коли країни проводять спільну політику на наднаціональному рівні, на користь чого вони поступаються значним ступенем суверенітету.

Пряма ON посередині, відображає незалежність (індиферентність) політики, коли держави приймають дії інших країни такими, якими вони є, та не намагаються впливати на ці дії або ж підпадати під їхній вплив.

Між незалежністю та інтеграцією лежать різноманітні форми міжнародної координації та співробітництва в галузі економічної політики.

Проста форма співробітництва (на графіку прямі знаходяться у куту NOC), як правило, має місце, коли представники урядів різних держав зустрічаються з метою оцінки світових економічних умов.

Складна форма співробітництва (на графіку прямі знаходяться у куті КОС). Більш складний формат може складатися з економічних досліджень окремих питань у поєднанні з глибоким аналізом можливих рішень.

Міжнародна координація економічної політики (на графіку прямі знаходяться у куті КОІ) являє собою справжню координацію стратегій, що виходить за межі цих двох форм співробітництва; це формальна угода між країнами щодо ініціювання певних спільних заходів.



Складність і багатофакторність механізму зовнішньоекономічної політики визначають різноманіття її цілей та завдань. Вони можуть бути класифіковані на стратегічні (довгострокові), що передбачають структурну перебудову секторів економіки, безпосередньо пов'язаних із зовнішніми ринками, і тактичні (короткострокові), зумовлені поточними потребами.

Стратегічні цілі мають забезпечувати нормальне функціонування національної економіки; формуються вони на державному рівні. Короткострокові, тактичні цілі постають під впливом різноманітних чинників, у тому числі на мікрорівні (фірмовому і т. п.). Вони розраховані на отримання короткострокових, кон'юнктурних вигід і можуть суперечити довгостроковим стратегічним цілям.

Формування цілей і завдань зовнішньоекономічної політики визначається внутрішньополітичними міркуваннями: необхідністю вирішення соціально-економічних проблем, скорочення безробіття, підвищення зайнятості в певних регіонах і галузях тощо.

Пріоритет мають ті цілі й завдання, що безпосередньо пов'язані з першочерговими зовнішньоекономічними проблемами, у багатьох випадках важко відокремлюваними від внутрішніх економічних процесів. Наприклад, регулювання дефіциту торговельного або платіжного балансів, крім безпосереднього впливу на зовнішню заборгованість і непрямого впливу на курс національної валюти, тісно пов'язане зі зміною співвідношення попиту і пропозиції на деякі товари на внутрішньому ринку (зокрема, внаслідок обмеження їхнього імпорту), тобто може визначати темпи зростання інфляції.

Серед цілей і завдань зовнішньоекономічної політики одними з найпоширеніших є ті, які передбачають забезпечення збуту національних товарів на ринках інших країн, створення кращих умов для національних фірм у боротьбі з конкурентами.

Важливою є і роль тих цілей та завдань зовнішньоекономічної політики, котрі сприяють вирішенню внутрішніх економічних проблем. Розвиток державного регулювання господарського життя підвищує значення цього аспекту зовнішньоекономічної політики, що охоплює широкий набір різноманітних напрямів впливу. Це забезпечення національної промисловості певними видами ресурсів, передусім енергосировинними, диверсифікація джерел їх отримання для досягнення безперебійного забезпечення ними своєї країни, проведення антициклічних заходів, сприяння стабілізації внутрішньогосподарської кон'юнктури, прискорення темпів економічного розвитку і науково-технічного прогресу внаслідок підвищення вигідності участі в міжнародному поділі праці тощо.

Засобами зовнішньоекономічної політики вирішуються й інші внутрішньоекономічні завдання, зокрема фіскальні — поліпшення стану державних фінансів, сприяння структурній перебудові економіки і т. ін.

Не всі цілі та завдання, пов'язані з внутрішніми економічними процесами, справляють однаковий вплив на торговельно-економічні відносини з іншими країнами, і далеко не всі сприяють розвиткові цих відносин. Багато з них мають своїм безпосереднім наслідком посилення протекціоністських тенденцій, які негативно впливають на взаємну торгівлю, що, втім, характерно не тільки для даної групи цілей зовнішньоекономічної політики.

В цілому у практиці торговельно-економічних відносин порівняно рідко формулюються окремі конкретні цілі, так чи інакше не пов'язані з іншими. Частіше має місце взаємодоповнюваність цілей і завдань, їх тісне ув'язування з політичними, військово-стратегічними, ідеологічними та іншими концепціями й напрямами діяльності. Водночас при визначенні цих цілей та завдань відповідні кола й організації змушені зважати на об'єктивну необхідність поглиблення участі в міжнародному поділі праці на основі довгострокового взаємовигідного співробітництва в різноманітних галузях економіки, політики й культури.

У своїй діяльності з регулювання зовнішньоекономічних зв'язків країни використовують широкий набір засобів і методів торговельної й кредитної політики. До них належать різноманітні торговельні договори та угоди, в тому числі угоди про економічне співробітництво. На національному законодавстві базується митно-тарифне регулювання торговельно-економічних відносин, переважно імпорту, а адміністративні акти широко використовуються для створення нетарифних бар'єрів у сучасній міжнародній торгівлі. Важливу роль відіграють засоби регулювання експорту, особливо так званих стратегічних товарів, а також засоби, які застосовуються для здійснення політики в галузі кредитів.

Протягом повоєнного періоду, особливо в останні десятиліття, спостерігається поширення різноманітних форм правового оформлення співробітництва. Функціонують спеціальні двосторонні робочі групи з найважливіших проблем у цій галузі. Ці комісії, створені на високому рівні, багато зробили і роблять для розвитку торговельно-економічних відносин між країнами.

Починаючи від 1975 р. представники семи відповідних індустріальних країн (Сполучені Штати, Канада, Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція та Італія), відомих як «Велика сімка» чи Група семи (G7 або нині G8 плюс Росія), проводять щорічні економічні саміти з метою обговорення загальноекономічних проблем. Країни Групи семи не лише ініціюють діалог щодо цілей економічної політики, й розробляють показники, які створюють своєрідну концепцію багатостороннього нагляду за їхніми економіками і допомагають здійснювати моніторинг міжнародних наслідків внутрішньої політики..

Особливе значення угоди про промислове, економічне та науково-технічне співробітництво мають у відносинах із країнами ЄС. Від 1975 p., із переходом до єдиної торговельної політики щодо інших країн, більша частина компетенції в галузі договірно-правової практики перейшла від національних органів до ЄС. Тому подібні угоди за відсутності договірно-правового оформлення взаємовідносин між іншими країнами та ЄС є основними юридичними актами, що визначають умови розвитку взаємних торговельно-економічних відносин.

Серед засобів зовнішньоекономічної політики, що базуються на внутрішньому (національному) законодавстві, найвагомішими є митно-тарифні системи. Мито, як і договори, також належить до найстаріших засобів торговельної політики, проте нині його роль та сутність значно змінилися. Мито перетворилося на одне з найактивніших знарядь захисту продукції національної економіки. Про це, зокрема, свідчить рівень митного захисту в розвинутих країнах. Деякі держави широко застосовують практику встановлення в митних тарифах різних ставок оподаткування тих самих товарів для країн, що користуються і не користуються режимом найбільшого сприяння (РНС).

Сьогодні значення митних тарифів знижується, оскільки в міжнародній торгівлі дедалі більшої ваги набувають нетарифні обмеження імпорту, застосування яких може звести нанівець переваги РНС. До найчастіше застосовуваних видів нетарифних .обмежень належать повне або часткове ембарго, імпортні кількісні квоти, антидемпінгове законодавство і сама практика його застосування, «добровільне» обмеження експорту, різноманітні адміністративні правила (відповідність стандартам і вимогам безпеки використання, санітарні, ветеринарні та інші сертифікати, паковування, маркування і т. п.). Нетарифні обмеження широко використовуються окремими країнами щодо імпорту товарів із зарубіжжя.

За останні десятиліття розвинуті країни ввели багато нових обмежень імпорту, в тому числі на такі важливі для експорту інших країн товари, як чорні метали, електротехнічне й транспортне устаткування, побутова електроніка, перероблена сільськогосподарська продукція та ін.

Певні зміни відбулися і в засобах зовнішньоекономічної політики, які стосуються експорту з розвинутих країн. Найважливіші з них пов'язані з контролем над переданням передових технологій та з політикою в галузі надання кредитів. Державні кредити або державне страхування кредитів можуть бути серйозним стимулом розвитку взаємовигідної торгівлі, тоді як їх стримування дуже швидко й негативно відбивається на обсязі товарообороту.

Завдяки об'єктивній потребі посилення різноманітних обмінів унаслідок розширення економічних і політичних зв'язків розвинуті країни через канали державного регулювання почали більше сприяти участі своїх фірм і організацій у виставках, ярмарках, конференціях, симпозіумах та інших заходах, що проводяться в колишніх соціалістичних країнах, а також здійсненню подібних заходів у себе. Істотно збільшилася кількість різноманітних економічних і торговельних делегацій та місій. На більш постійній основі розвивається співробітництво між торговельними палатами та іншими громадськими організаціями, покликаними обслуговувати розвиток торговельно-економічних зв'язків.

Міжнародна торгівля безпосередньо пов'язана з економічними інтересами окремих країн. Ці інтереси переплітаються найскладнішим чином і нерідко входять у суперечність. Це й зумовило необхідність цілеспрямованого впливу держави на торговельні відносини з іншими країнами за допомогою тарифних і нетарифних методів регулювання. При цьому держава, регулюючи зовнішньоторговельні операції, має на меті створення найсприятливіших умов для розвитку національної економіки.

Традиційно вважалося, що найбільшою мірою відповідає інтересам країни політика вільної торгівлі, при проведенні якої держава утримується від безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю, дозволяючи їй розвиватися під впливом вільних факторів попиту й пропозиції. Саме вільна торгівля дає змогу максимізувати обсяги продукції, що випускається в кожній із торгуючих країн, а також отриманий від торгівлі виграш.

Проте на практиці абсолютно вільної торгівлі ніколи не існувало. Уряди всіх країн вводять ті чи інші обмеження на шляху руху міжнародних потоків товарів та послуг.

Політика захисту національного ринку від іноземної конкуренції шляхом використання митних тарифів та нетарифних методів регулювання називається протекціонізмом. Конкретні форми політики протекціонізму різноманітні, вони реалізуються на національному рівні, шляхом укладання дво- та багатосторонніх угод, охоплюють режим імпорту й експорту, правила контролю, стягнення мита, зборів та ін.

Наслідками протекціоністської політики, для окремих країн є такі:

• поступове відокремлення національних господарств від світового і, природно, зниження темпів їхнього розвитку;

• підвищення внутрішніх цін в умовах ринкового господарювання і перерозподіл прибутків на користь порівняно вузького кола підприємців;

• ускладнення міжнародних економічних контактів та міждержавних відносин, посилення диспропорцій між національною і світовою структурами господарства, стримування економічного прогресу.

Як правило, лише із запізненням, коли перелічені негативні явища накопичуються і стають очевидними, вони викликають перегляд зовнішньоекономічної політики у бік часткової взаємної лібералізації світо-господарських зв'язків і упорядкування останніх.

Економічна наука в цілому негативно ставиться до протекціонізму, однак його прихильники все ж трапляються у ділових та політичних колах деяких країн. Уряди багатьох країн, визначаючи зовнішньоторговельну політику, з одного боку, прагнуть усіляко збільшити обсяги експорту, підвищуючи конкурентоспроможність вітчизняної продукції на світовому ринку, а з іншого — намагаються обмежити імпорт, аби знизити конкурентоспроможність зарубіжних товарів на ринку внутрішньому.

Фактично й сьогодні багатовікова дилема: що краще — вільна торгівля чи протекціонізм — до кінця не вирішена. В історії міжнародної торгівлі були періоди, коли шальки терезів схилялися то в один бік, то в інший, але зовнішньоторговельна практика, як правило, не набирала крайніх, екстремальних форм.

Сучасний протекціонізм — явище здебільшого багатолике та приховане. Замість митних тарифів широко застосовуються немитні методи захисту, протекціоністські дії часто мають вибірковий характер, тобто використовуються проти конкретних товарів та продукції окремих галузей, а також проти деяких країн. Позиції протекціонізму більш сильні у країнах, що розвиваються, та в країнах із перехідною економікою, ніж у промислово розвинутих. Домінує все ж тенденція до лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків.

Взаємозалежність суб'єктів світової економіки — об’єктивa передумова координації економічної політики

Інтернаціоналізація господарського життя веде до взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому рівні. Збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва та обміну сприяє зростанню імпорту товарів і послуг. Збільшення прибутку та імпорту в одній країні й відповідно прибутку в іншій викликає відповідний попит на імпорт у третіх країнах. Це своєю чергою спричинює збільшення сукупного попиту в інших країнах, що є додатковою реакцією на початкове розширення попиту в одній країні. Такий ефект ураховується і в економічній політиці. Розвинута країна своєю грошовою політикою стимулює внутрішнє виробництво та імпорт, що викликає зростання експорту інших країн. Це приводить до розширення виробництва і зайнятості у світі («теорія локомотиву»). При цьому ступінь економічного пожвавлення в одній країні залежить не тільки від частки її імпорту в іншій країні, а й від впливу її експорту на подальший приріст прибутку.

Не менш важливі наслідки для економік тих чи інших країн має зворотне явище. Якщо одна країна змінює свою грошову, кредитну або фіскальну політику, підвищуючи процентні ставки і податки, то проміжним результатом буде зниження попиту на вироблені всередині країни товари і послуги у зв'язку зі зниженням доходів та зайнятості. Частина зниження попиту, яка припадає на іноземні товари, веде до скорочення імпорту. Це своєю чергою призводить до зниження попиту на експорт першої країни, негативно впливаючи на її економіку.

Взаємозалежність нерідко створює складні проблеми для національних економік. Так, експортна орієнтація виробництва ставить країну в залежність від зміни світових цін, коливань світового попиту, конкуренції на світовому ринку. Особливо небезпечна така залежність для невеликих країн із вузькою спеціалізацією економіки. Не менш негативні наслідки має імпортна залежність. Зростання світових цін та обмеження на експортні постачання у країнах-експортерах несприятливо відбиваються на країнах-імпортерах.

Велике значення в цьому плані має диференціація країн за рівнем економічного розвитку, їхньою роллю у світовій економіці. Побудова сучасної світової економічної системи дає однобічні переваги головним країнам і групам країн. При цьому найслабші суб'єкти світової економіки не можуть забезпечити захист своїх інтересів.

При розгляді світового господарства як системи варто враховувати також породжувану міжнародним поділом праці взаємовигідність економічних відносин між окремими країнами, що є рушійною силою цієї системи. Спільність економічних відносин, яка надає їм усесвітніх масштабів, базується на збігові об'єктивних потреб у взаємному економічному спілкуванні і глибинних економічних інтересів усіх країн. Такий збіг жодною мірою не означає їхньої однорідності, так само як і єдиної політико-економічної природи відносин, у яких виявляються ці інтереси.

У перспективі виробництво в розвинутих країнах дедалі більше орієнтуватиметься на зовнішніх споживачів, а внутрішній попит — на імпорт. Ця тенденція також стосуватиметься країн із ринком, що формується. У країнах, що розвиваються, очікується порівняно швидке, переважно екстенсивне розширення внутрішнього ринку. Тому, незважаючи на прогнозовані досить високі темпи збільшення виробництва в них, можливе відносне зниження ступеня (але не масштабів) втягнення у міжнародний поділ праці.

Координація міжнародної політики в системі ООН

Організація Об'єднаних Націй — універсальна й найавторитетніша міжнародна організація сучасності, покликана сприяти розв'язанню головних політичних проблем, що постають перед людством. Політична діяльність ООН нерозривно пов'язана з вирішенням економічних і соціальних завдань.

Значення економічної діяльності ООН зростає і з ускладненням процесів, що відбуваються у всесвітніх економічних відносинах і міжнародному поділі праці, з урізноманітненням проблем світової економіки, динамізмом міжнародного господарського життя, що викликає необхідність швидких і ефективних рішень.

Згідно з преамбулою Статуту ООН, мета організації — сприяти економічному й соціальному прогресові всіх народів. У першому розділі Статуту «Цілі та принципи ООН» поставлено завдання здійснення

міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного характеру. Цьому співробітництву присвячена окрема (IX) глава Статуту ООН. У ній конкретизуються завдання щодо розробки

рекомендацій, створення спеціалізованих установ, що мають діяти у тісному зв'язку з ООН. За деякими даними, цими займаються близько 85 % усього персоналу Секретаріату ООН.

Економічна діяльність ООН охоплює чотири головні напрями:

• розв'язання загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;

• сприяння економічному співробітництву держав із різними рівнями соціально-економічного розвитку;

• сприяння господарському зростанню країн, що розвиваються;

• вирішення проблем регіонального економічного розвитку.

На практиці робота з даних напрямів ведеться з використанням трьох форм: техніко-консультативної, валютно-фінансової та інформаційної.

Техніко-консультативна діяльність ООН реалізується у вигляді технічної допомоги державам, які її потребують. Ще у 1948 р. були прийняті принципи надання такої допомоги. Отож вона не повинна слугувати засобом іноземного економічного і політичного втручання у внутрішні справи; вона має виявлятися виключно через уряд, надаватися виключно певній країні та по можливості в тій формі, яка бажана для даної країни; нарешті, допомога має відповідати високим вимогам у якісному і технічному плані.

Валютно-фінансова діяльність провадиться переважно по лінії міжнародних організацій: Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку, Міжнародного валютного фонду. Ці організації формально є спеціалізованими організаціями ООН.

Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОР) і органи, що діють під її егідою. ЕКОСОР, створена 1946 p., здійснює координацію всієї діяльності ООН у соціально-економічній галузі. ЕКОСОР є одним із шести основних органів ООН, статус якого визначений главою X Статуту ООН. До обов'язків ЕКОСОР входять організація досліджень і підготовка доповідей та рекомендацій із широкого кола міжнародних економічних, соціальних та інших питань. Вищий орган ЕКОСОР — сесія Ради. Щорічно проводяться три сесії: весняна — із соціально-правових і гуманітарних питань; літня — з економічних і соціальних питань; організаційна.

Рада ЕКОСОР готує проекти конвенцій для подання Генеральній Асамблеї ООН, може скликати міжнародні конференції з цих питань. Оскільки ЕКОСОР є основним координувальним органом у зазначеній сфері, вона погоджує роботу з іншими організаціями ООН, проводить консультації з неурядовими економічними організаціями; її повноваження дають можливість надати консультативний статус тим із них, у співробітництві з якими вона зацікавлена. І цим правом Рада широко користується. Вона також створює різноманітні допоміжні органи, на основі яких сформувалася і діє досить складна система органів ЕКОСОР. її членами є 54 країни, що обираються на трирічний термін, третина їхнього складу щорічно поновлюється. За регіонами вони розподілені таким чином: 14 місць — квота Африки, 10 — Латинської Америки, 11 — для Азії, 13 — Західної Європи та інших країн і 6 — країн Східної Європи.

Про роль ЕКОСОР у системі органів ООН свідчить хоча б те, що на неї припадає майже 70 % усіх бюджетних ресурсів ООН, а також особового персоналу, без урахування добровільних фондів та інших програм. Компетенція ЕКОСОР охоплює такі проблеми та завдання:

Місце ЕКОСОР у системі ООН яскраво підтверджує, наприклад, те, що саме вона на початку 1970-х років ухвалила рішення про дослідження діяльності ТНК. Це започаткувало новий напрям її економічної діяльності й привело до появи у структурі ООН спеціальної Комісії із транснаціональних корпорацій, а також спеціального підрозділу в Секретаріаті ООН — Центру ООН із ТНК.

Значно розширилися функції ЕКОСОР після прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Декларації і Програми дій щодо нового міжнародного економічного порядку (1974 p.). Відтоді як сама проблема, так і стратегічні завдання модернізації міжнародних економічних відносин на справедливій основі стали головною сферою роботи ЕКОСОР, її органів та організацій. Раді доручено розробляти багато важливих документів, у яких досліджуються економічні тенденції. Зокрема, розробляються і висуваються достатньо конструктивні пропозиції стосовно реформи світової валютної системи, програми термінових заходів на користь країн, що розвиваються, країн, які постраждали від економічної кризи, щодо шляхів ліквідації заборгованості Заходові, відносно проблеми міжнародної заборгованості країн, які розвиваються, у цілому. Не випадково в рамках діалогу «Північ — Південь» західні країни визнали за необхідне зробити у цьому питанні певні поступки. Тут Рада відіграла значну роль.

У рамках ЕКОСОР діють різноманітні допоміжні органи — міжурядові постійні й функціональні комісії та комітети. Це Статистична комісія, Комісія з народонаселення, Комісія з прав людини, Комісія зі становища жінок, Комітет із неурядових організацій та ін. Рада координує діяльність таких міжурядових органів, як Комітет із науки й техніки, Комісія з населених пунктів, Всесвітня продовольча рада, Комітет із нових джерел енергії та джерел енергії, що поновлюються. Крім них, у системі ЕКОСОР створено багато експертних і консультативних органів, що діють на індивідуальній основі. Всі вони готують доповіді та розробляють рекомендації для подання в Раду і Генеральну Асамблею ООН.

У діяльності ЕКОСОР варто виділити три головні функції:

* кваліфіковане обговорення державами в рамках ООН міжнародних економічних і соціальних проблем і розробка принципової політичної лінії;

* координація всієї діяльності ООН з економічних і соціальних питань, координація діяльності спеціалізованих установ ООН;

* підготовка кваліфікованих досліджень із загальних і спеціальних проблем економічного і соціального розвитку, міжнародного спів робітництва.

ЕКОСОР також координує діяльність постійних комітетів (Економічного комітету, Соціального комітету й ін.); функціональних комісій і підкомісій (Статистичної, Із соціального розвитку і т. д.); регіональних економічних комісій (Європейської економічної комісії, Економічної комісії для Африки й ін.); спеціалізованих установ ООН (ФАО, ЮНІДО та ін.).

Відносини ЕКОСОР з організаціями, що мають автономний характер, наприклад, із ПРООН, що є допоміжним органом ГА ООН, регулюються відповідними регламентами.

Для виконання своїх функцій ЕКОСОР має право створювати допоміжні органи, що працюють у період між сесіями. У даний час діють 11 постійних комітетів і комісій (із природних ресурсів, із неурядових організацій та ін.), шість функціональних комісій (Статистична, Соціального розвитку й ін.), п'ять регіональних економічних комісій і ряд інших органів.

У системі ЕКОСОР діє п'ять регіональних економічних комісій: Європейська економічна комісія (ЄЕК), Економічна і соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО), Економічна комісія для Африки (ЕКА), Економічна комісія для Латинської Америки (ЕКЛА), Економічна і соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА).

Конференція ООН із торгівлі та розвитку (ЮНКТАД). Цей міжнародний орган покликаний регулювати світові торговельні відносини. Справа в тому, що Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) створювалась і діяла поза рамками ООН. Тому виникла необхідність створити у структурі ООН незалежний універсальний орган для регулювання від імені світового співтовариства складних проблем міжнародної торгівлі. З цією метою у 1964 р. був заснований автономний орган ООН для сприяння міжнародній торгівлі, веденню переговорів і розробці міжнародних договорів та рекомендацій у цій сфері. До складу ЮНКТАД нині входять близько 170 держав. Головний орган — конференція, що скликається на сесії двічі на рік. Секретаріат розташований у Женеві. Частіше скликаються сесії комітетів ЮНКТАД — із сировинних товарів, із готових виробів і напівфабрикатів, із судноплавства, із передання технологій, з економічного співробітництва між країнами, що розвиваються, та ін. Регулярно проводяться і засідання спеціального Комітету з преференцій.

У цілому ряді випадків, особливо з огляду інтересів країн, що розвиваються, діяльність ЮНКТАД виявлялася успішною. Так, на першій сесії ЮНКТАД у 1964 р. був схвалений документ «Принципи міжнародних торговельних відносин і торговельної політики». Вперше у практиці ООН він зафіксував спроби узагальнити позитивний досвід міжнародної торгівлі й торговельної політики, виділити основні принципи такої політики та покласти їх в основу міжнародних торговельних зв'язків. Зокрема, проголошувалися такі принципи, як рівність і суверенітет у торгівлі, взаємна вигода, відмова від дискримінації, поширення режиму найбільшого сприяння в торгівлі, надання численних пільг країнам, що розвиваються, тощо. Сформульовані в документі принципові положення стали в 70-х роках базою для постановки завдань у рамках платформи нового міжнародного економічного порядку.

Хоча далеко не всі рекомендації ЮНКТАД здійснюються на практиці, важливо, що цей впливовий міжнародний орган розробляє й активно виводить у сферу міжнародних економічних відносин найгостріші, актуальні проблеми сучасності, сприяючи формуванню світової громадської думки, налаштованої на їх вирішення. Водночас найважливіші вимоги до учасників міжнародної торгівлі розроблялися і в рамках ГАТТ (нині СОТ). Нині вони виконують пріоритетну в методологічному плані відношенні роль при розробці документів ЮНКТАД.

Основні завдання ЮНКТАД: сприяння розвиткові міжнародної торгівлі, забезпечення стабільного й рівноправного співробітництва між державами;

вироблення рекомендацій, принципів, організаційно-правових умов і механізмів функціонування сучасних міжнародних економічних відносин;

участь у координації діяльності інших установ системи ООН у галузі економічного розвитку, налагодження господарських зв'язків і заохочення міжнародної торгівлі.

Організація Об'єднаних Націй із промислового розвитку (ЮНІДО).

Це спеціалізована установа ООН для сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, шляхом мобілізації національних і міжнародних ресурсів. ЮНІДО створена 1966 р. Вищим її органом є Генеральна конференція, скликувана раз у два роки. Керівні органи ЮНІДО — Рада із промислового розвитку і Комітет із програмних та бюджетних питань. Штаб-квартира ЮНІДО знаходиться у Відні.

Діяльність ЮНІДО прийнято умовно підрозділяти на оперативну й допоміжну. Оперативна діяльність ЮНІДО охоплює:

розроблення рекомендацій і надання конкретної допомоги країнам у підготовці програм індустріалізації з урахуванням політичної, економічної, фінансової обстановки, технічних факторів;

створення і зміцнення в країнах, що розвиваються установ, і органів з питань керування виробництвом;

організацію і проведення науково-дослідної роботи з обгрунтування промислових об'єктів;

надання технічної допомоги у здійсненні конкретних проектів, рекомендації щодо використання сировинних ресурсів та ін.

Допоміжна діяльність ЮНІДО — це збирання, узагальнення, публікація і поширення інформації, публікація доповідей і т. д.

ЮНІДО має у своєму розпорядженні Банк промислової і технологічної інформації (БПТІ) та забезпечує його діяльність і зв'язки з аналогічними банками на регіональному і національному рівнях. Країни, що розвиваються, таким чином, отримують доступ до інформації науково-технічного характеру, що є реальною допомогою.

У 1987 р. ЮНІДО зазнала серйозної реорганізації з метою підвищення ефективності її роботи на місцях. Так, засновано Консультативний комітет представників на місцях для розробки основних принципів добору та діяльності старших радників із промислового розвитку в регіонах. Значно підвищено оперативну гнучкість ЮНІДО, чому сприяло створення Секції комплексних промислових проектів. Головна функція цього нового підрозділу полягає в розробці, координації та контролі за здійсненням великомасштабних технічних проектів, якими займаються кілька відділень ЮНІДО. Секція відповідальна за розробку й керівництво спільними програмами технічного співробітництва з Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН (ФАО), а також за управління проектами на стадії розробки. Протягом року ЮНІДО опрацьовує понад 100 міжрегіональних і глобальних проектів для країн Латинської Америки й Азії в усіх галузях економіки та підготовки кадрів. Спеціальні програми у структурі ООН. Значне місце в системі міжнародних організацій ООН посідають спеціальні програми. Це насамперед Програма розвитку ООН (ПРООН), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Програма ООН із навколишнього середовища (ЮНЕП), Університет ООН (ЮНЮ) та Навчальний і науково-дослідний інститут ООН (ЮНІТАР).

Спеціалізовані установи при ООН. Статутом ООН передбачається створення спеціалізованих установ. До них належать: Організація ООН із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна спілка електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня поштова спілка (ВПС), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО) та ін.

У системі ООН діє ще ціла низка спеціалізованих установ, до яких входить більшість країн світу. Це Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Всесвітня туристська організація. Що ж до Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), то формально воно не є спеціалізованою установою ООН, хоча,практично діє як установа, входячи до її системи.

Спеціалізованими установами ООН є також Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Всесвітнього банку, до якої входить Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

Здійснення міжнародної економічної політики через структуру COT

Важливу роль у регулюванні міжнародної торгівлі, у подоланні перепон для її розвитку та лібералізації відіграють міжнародні економічні організації. Одна з основних серед них — Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Договір про створення ГАТТ був підписаний 23 країнами 1947 р. та набрав чинності у 1948 р. 31 грудня 1995 р. у зв'язку з початком діяльності Світової організації торгівлі (СОТ) ГАТТ припинила існування.

ГАТТ вела свою діяльність за допомогою багатосторонніх переговорів, які об'єднувались у раунди. Від початку роботи ГАТТ було проведено вісім таких раундів. Ці переговори привели до десятикратного скорочення середнього митного збору: якщо після Другої світової війни він становив 40 %, то у середині 90-х років — близько 4%.

На момент ліквідації ГАТТ налічувала близько 130 країн. Членами-засновниками СОТ стали 82 країни. У 2006 р. її членами були вже 150 країн, останньою у грудні 2005 р. ввійшло Королівство Тонга. На країни—члени СОТ сьогодні припадає близько 95% світового торговельного обороту. Угоді про створення СОТ передував семирічний період переговорів у рамках Уругвайського раунду.

Незважаючи на формальну спадкоємність, СОТ за низкою параметрів відрізняється від ГАТТ. Так, на відміну від ГАТТ вона не пов'язана з ООН. Крім того, специфічна юридична сутність СОТ визначає особливості вступу до неї. СОТ — це система вироблених на багатосторонній основі міждержавних угод, спрямованих, зрештою, на забезпечення доступу держав на ринки одна одної на двосторонній основі.

Окрім того, що підпадало під регулювання колишньої ГАТТ, СОТ охоплює ще такі угоди:

• Генеральну угоду про торгівлю послугами;

• Угоду щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності;

• пакет пов'язаних із ГАТТ угод про митно-тарифні й нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі, захисні застереження, антидемпінгові процедури, про субсидії та компенсаційні заходи, про митну вартість, технічні бар'єри в торгівлі тощо.

За оцінками, компетенція СОТ поширюється на товарооборот вартістю 5 трлн дол., а її діяльність має приносити світовій економіці близько 250 млрд дол. додаткового доходу щорічно.

СОТ намагається знизити середньозважену ставку митних тарифів розвинутих країн. Під час функціонування ГАТТ багато держав компенсували зменшення митних зборів так званими нетарифними бар'єрами (дотації національному виробництву, впровадження різноманітних стандартів та норм, сертифікація товарів). Після створення COT деякі розвинуті країни Заходу дедалі частіше почали закликати до узалежнення торговельних режимів від трудових та екологічних стандартів. Адже країни, в яких ці стандарти нижчі, отримують неринкові переваги за рахунок низьких витрат виробництва.

У ході першої конференції країн — членів СОТ на рівні міністрів (грудень 1996 р.) були сформульовані й інші проблеми, які розв'язуватиме Організація. До них належать: скасування обмежень із боку США та ЄС на ввезення текстильних товарів з азійських країн; регіоналізм, тобто активне поширення угод про преференційну торгівлю між групами країн; лібералізація ринку інформаційних технологій та фармацевтики; прозорість системи державних закупівель; лібералізація ринку фінансових послуг; переміщення робочої сили; морський транспорт та ін.

«Доха раунд» — переговорний процес у рамках COT з урегулювання рівня сільгоспсубсидій орієнтований на забезпечення інтересів країн, що розвиваються. Передбачалося, що лібералізація світової торгівлі зменшить чисельність найбіднішої людності планети на 100 млн. Причому насамперед мова йшла про полегшення доступу країн, що розвиваються, на ринки сільськогосподарської продукції розвинутих держав. Разом із тим результати досліджень Світового банку свідчать на користь того, що навіть повна лібералізація торгівлі принесла б не такі вже великі вигоди: лише 30 млн людей перестануть голодувати, та й то до 2015 р. Експерти СБ також з'ясували, що на 90% вигоди залежать не від скорочення субсидій, а від зниження імпортних тарифів. Крім того, бідні країни несуть утрати не тільки від протекціонізму Заходу, а й від обмежень у торгівлі між собою.

На шостій міністерський конференції СОТ було досягнуто попередньої згоди щодо повної відмови всіх держав від субсидування сільського господарства до 2013 р. Залежно від річних обсягів субсидій держави поділено на три групи, для кожної з яких запропонований рівень скорочення. При цьому Євросоюз дав обіцянку до 2013 р. скасувати субсидування фермерів. Уряд США взяв на себе зобов'язання у 2006 р. цілком усунути субсидування експорту бавовни. Промислово розвинуті країни узгодили перенесення дати, до якої країни третього світу повинні привести захист прав інтелектуальної власності у відповідність зі стандартами СОТ. Якщо раніше вони мали право безоплатно користуватися чужими торговельними марками, авторськими правами і патентами до 1 січня 2006 р., то пільговий період було подовжено до 1 липня 2013 р.

На конференції не було досягнуто домовленостей щодо сільськогосподарських імпортних тарифів, процедур зниження тарифів на промислові товари, а також відносно лібералізації торгівлі послугами. Водночас країни, що розвиваються, не продемонстрували наміру пом'якшити свою позицію щодо спрощення доступу на свої ринки послуг і промислових товарів, на чому наполягають промислово розвинуті країни в обмін на лібералізацію ринків сільгосппродукції.

Інтеграція — вища форма міжнародної координації економічної політики

Інтеграція являє собою об'єктивний процес розвитку стійких економічних зв'язків і поділу праці національних господарств, що близькі за економічним рівнем. Охоплюючи зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, вона веде до тісного переплетення національних господарств, до створення регіональних господарських комплексів.

Конкретні форми економічної взаємодії залежать від рівня господарського розвитку країн-учасниць. Особливості країн відповідно впливають на характер і рушійні сили інтеграції.

Процес розвитку економічної інтеграції складний та суперечливий. Це викликане не тільки економічними, а й політичними причинами. Хоча основною причиною інтеграції є вимоги високорозвинутих продуктивних сил, що переросли межі національних господарств, історично цей процес складався таким чином, що співвідношення політичних і економічних чинників на окремих етапах змінювалося.

Економічна інтеграція розвивається в регіональному аспекті й виявляється в кількох формах. У розвинутих країнах — це міждержавна інтеграція та інтеграція на мікрорівні або інтеграція, підкріплювана приватними закордонними інвестиціями. Міждержавні інтеграційні об'єднання виникають як зона вільної торгівлі і ставлять за мету ліквідувати перешкоди у взаємній торгівлі країн-учасниць, митні союзи яких, окрім згаданої мети, прагнуть захистити свій внутрішній ринок від конкуренції третіх країн з допомогою митних і податкових засобів.

Інтеграційний процес у своєму розвитку проходить кілька стадій, у тому числі — створення єдиного ринку з уніфікацією юридичних та економіко-технічних умов торгівлі, спрямування капіталу і робочої сили, утворення валютного та економічного союзів. Економічний союз передбачає уніфікацію функціонування всіх сфер господарської діяльності, координацію економічної політики країн-членів і створення єдиного законодавства. Можливе формування наднаціональних органів, наділених компетенцією ухвалювати обов'язкові для всіх рішення.

У розвинутих країнах інтеграційні процеси дістали найбільшого розвитку в Західній Європі (ЄС) та у Північній Америці (НАФТА). Практика показує, що розширення ринку через регіональну інтеграцію може приводити до значної економії на масштабі виробництва у країнах-учасницях. При цьому вони здобувають додаткові вигоди в ефективності виробництва від посилення конкуренції, якщо країни — члени інтеграційного об'єднання випускають однаковий асортимент продукції. За цих умов скорочуються відносно неефективні виробництва й розширюються більш конкурентоспроможні. У результаті створення митного союзу, єдиного ринку може виникати і протилежний ефект — через те, що виробники третіх країн могли би постачати ті самі товари за нижчою ціною.

Процеси господарського зближення відбуваються і в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Там налічується більш ніж 20 регіональних угруповань. Форми і сфери співробітництва країн різноманітні, і не всі об'єднання мають інтеграційний характер. В основі інтеграційних процесів у країнах, що розвиваються, лежить прагнення правлячих кіл об'єднати зусилля для подолання економічної відсталості. Ліквідація тарифів серед економічних об'єднань країн, що розвиваються, розглядається як один із засобів індустріалізації через регіональне заміщення імпорту шляхом «обміну» ринків для окремих товарів. Регіональні об'єднання країн, що розвиваються, іноді досягають економії іноземної валюти шляхом заснування клірингових союзів.

До регіональних об'єднань, що мають інтеграційний характер, можна віднести Спільний ринок Південного Конуса (МЕРКОСУР), Андський пакт, Центральноамериканський спільний ринок. Виникнення альтернативних варіантів регіональної інтеграції на Латиноамериканському континенті викликане труднощами інтеграційних процесів.

Станом на 2004 р. МЕРКОСУР являє собою трете за потужністю та впливом інтеграційне об'єднання у світі (табл. 27.1).

Поділ світового господарства на інтеграційні об'єднання справляє суперечливий вплив на процес інтернаціоналізації виробництва. Утворення міжнародних економічних об'єднань і союзів сприяє розвиткові виробничих відносин між країнами-членами. Одночасно це створює перешкоди для економічних відносин між країнами, що належать до різних угруповань, призводить до концентрації товарних потоків усередині економічних об'єднань.



Ідея панамериканської інтеграції — створення єдиного ринку обох Америк шляхом об'єднання МЕРКОСУР та НАФТА — ще далека від реальності. Уперше це питання було висунуто представниками США на Все американському саміті в Маямі в 1994 р. Створення зони було заплановано на 2005 р. Однак далі заяв процес не пішов. В останні два роки США прагнули реанімувати інтеграційний процес, але результатів це не дало. На початку 2004 р. на переговорах у Мексиці з питань створення спрощеної моделі єдиного ринку — так званої FTAA Light — Бразилія та Аргентина поставили США жорстку умову щодо скасування всіх субсидій американським сільгоспвиробникам і митних бар'єрів на шляху південноамериканської сільгосппродукції на ринок США. США своєю чергою погодилися піти назустріч вимогам латиноамериканських лідерів тільки в частині прямих аграрних субсидій, що складають лише 6,6% усіх дотацій фермерам і експортерам. Велика ж частина дотацій іде у вигляді непрямих кредитів або страхових гарантій, які США не скасовуватиме. Південноамериканські країни не влаштовує також те, що у проекті США немає згадки про створення регіональних фондів розвитку, за рахунок яких усувалися б диспропорції в економічному поступі країн-членів (аналог фондів, що існують у Євросоюзі).

Рішення про об'єднання для спільного просування до загальноамериканської зони було прийняте ще влітку 2003 р. як усередині МЕРКОСУР, так і усередині Андського пакту (куди входять Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу й Еквадор). Спроби об'єднати МЕРКОСУР і Андський пакт уже були. Починалися навіть переговори про економічну інтеграцію з Мексикою. Проте розбіжності між країнами перебороти не вдалося, і єдиний торговельний простір у Латинській Америці так і не постав.

У Південно-Східній Азії відомим інтеграційним угрупованням є АСЕАН. Торговельно-економічні утворення існують на Близькому Сході, у Тропічній Африці.

Економічні аспекти міжнародної безпеки

Неминуче перетинання інтересів держав у різноманітних сферах міжнародних відносин не тільки є джерелом криз і конфліктів, а й лежить у їхній основі. Вищі інтереси міжнародного економічного співтовариства диктують необхідність формування систем міжнародної безпеки (глобальної та регіональних).

Нерівномірність розвитку різних країн і нерівноцінний інтерес до їхньої участі в міжнародних економічних відносинах роблять позиції сторін нерівними, створюють можливість тиску й навіть економічного шантажу. Іноді саме так складалися взаємовідносини «бідних» і «багатих» країн у міжнародних торговельно-економічних і валютно-фінансових операціях. Усе це ставить під загрозу безпеку світової економіки. Поняття безпеки, яке застосовувалось раніше щодо військової сфери, в сучасних умовах поширюється на економічні, екологічні, гуманітарні, політичні відносини. Це зумовлено певною девальвацією військових факторів безпеки, з одного боку, а з іншого — підвищенням ролі економічних, політичних, екологічних та інших складових національної безпеки. Разом із тим сучасний тип інтернаціоналізації господарського життя, що підніс на якісно новий рівень взаємозалежність держав, вніс істотні корективи у традиційні уявлення про національну безпеку, надавши її економічного виміру. Сьогодні блокування доступу тієї чи іншої держави до життєво важливих закордонних джерел сировини, енергоносіїв або позбавлення її ринків збуту можуть викликати збої у виробництві, спалахи інфляції та знизити її економічний потенціал. Створений таким чином дефіцит продовольства може призвести до таких внутрішньополітичних потрясінь, які здатні перерости у найгостріші міжнародні конфлікти, і т. д.

Під міжнародною безпекою розуміється такий стан міжнародних і військово-політичних відносин, за якого гарантується зовнішня складова національної безпеки кожної країни, а також практично виключається загроза воєн і збройних конфліктів завдяки розв'язанню міжнародних і регіональних суперечностей.

Форми систем підтримки міжнародної безпеки можуть бути найрізноманітнішими, що зумовлюється широтою їхнього геополітичного охоплення, рівнем розвитку країн-учасниць, орієнтацією підтримки (політичною, економічною, військовою) тощо.

Економічна безпека (міжнародна і національна) має загальносвітовий характер і стосується різною мірою інтересів усіх держав. Спочатку питання про економічну безпеку виникло у країнах, що розвиваються. Це знайшло відображення у принципах Бразильської концепції колективної економічної безпеки (1974 р.). У 1985 р. проблема міжнародної економічної безпеки була вперше внесена на розгляд ООН.

Під міжнародною економічною безпекою розуміється така економічна взаємодія країн, яка виключає навмисне завдання збитку економічним інтересам якоїсь країни. Це передбачає створення відповідного міжнародно-правового механізму.

Сучасна світова практика знає такі основні шляхи підтримання економічної безпеки: стримування небажаних дій за допомогою різноманітних засобів тиску, застосування проти порушника практичних засобів впливу на рівні окремих держав. Сюди входить і політичний процес, який завершує або доповнює силові дії, юридично оформлює їх. Усі ці заходи потребують певного рівня економічної сили держав, що їх застосовують.

Інший напрям підтримання міжнародної економічної безпеки традиційно передбачає створення рівноваги сил шляхом організації різноманітних об'єднань і блоків на регіональному та міжнародному рівнях. Проте сила стає дедалі менш дійовим засобом примусу, оскільки її використання обходиться надто дорого. Економічна взаємозалежність звичайно вигідна для обох сторін, а розрив відносин завдає обопільного збитку.

Спрямованість зовнішньої та внутрішньополітичної діяльності кожної держави пов'язана з об'єктивними національними інтересами, наявністю загрози цим інтересам і необхідністю протидії такій загрозі. Взаємозв'язок і взаємозумовленість цієї тріади (інтереси, загроза, протидія) є фундаментом національної безпеки.

Національна економічна безпека — це захищеність економіки від внутрішніх і зовнішніх несприятливих чинників, що порушують нормальне функціонування процесу внутрішнього відтворення, підривають досягнутий рівень життя населення і тим самим викликають підвищену соціальну напруженість у суспільстві, а також загрозу самій державі.

Загалом ступінь економічної безпеки залежить від економічного потенціалу країни, його співвідношення з потугами різноманітних господарств. Економічний потенціал, який утворюють сукупність продуктивних сил суспільства і національне багатство, визначає спроможність держави діяти у світовій економічній системі, справляти на неї певний вплив.

Національна економічна безпека передбачає не створення замкненого, автаркійного національного господарства, а взаємне врахування національних економічних інтересів, дотримання погоджених норм функціонування світової економіки. У цьому плані проблема національної економічної безпеки має вкрай важливе значення для країн пострадянського простору й тих, що розвиваються. Національна економічна безпека має внутрішній та зовнішній вияви. У країнах із високим рівнем економічного розвитку за відносно низької самозабезпеченості основними ресурсами і багатьма видами продукції вона досить надійно гарантується диверсифікацією зовнішньоекономічних зв'язків; у менш розвинутих країнах на перший план висуваються питання достатнього забезпечення основними видами ресурсів і продукції.

Роль міжнародних регіональних систем безпеки, їхній вплив на розв'язання міжнародних проблем можуть бути також найрізноманітнішими і залежати від «питомої ваги» країн-учасниць, їхньої внутрішньої структури, а також наявності механізмів контролю за дотриманням виробленого учасниками курсу.

В наш час системою глобальної міжнародної безпеки є ООН — всесвітня організація суверенних держав, створена на основі їхнього добровільного об'єднання з метою підтримання безпеки практично в усіх аспектах. ООН належить до організацій, що мають жорстку в міжнародно-правовому плані внутрішню структуру. Вона контролює виконання будь-якої своєї резолюції (навіть шляхом застосування силових санкцій).

Усі інші системи міжнародної безпеки з певними застереженнями можна віднести до регіональних. Тут провідне місце належить блокам держав, об'єднаних відносною спільністю інтересів, що передбачають жорстку координацію політичної, економічної та військової діяльності. Регіональні системи безпеки — це різноманітні організації держав, засновані на етнокультурній близькості, подібності економічних, екологічних інтересів і т. д. Такі системи підтримки міжнародної безпеки дуже мозаїчні за своєю внутрішньою структурою та міжнародно-правовим оформленням.

Найвагомішу роль у підтриманні міжнародної безпеки відіграють міждержавні системи із внутрішньою жорсткою структурою, органами координації та контролю, явно вираженою політикою у військово-політичному й економічному планах. Нині до цих організацій в Європі можна віднести НАТО і з деякими застереженнями ЄС.

Особливу, суто європейську форму міжнародної регіональної системи безпеки являє собою ОБСЄ — Організація з безпеки й співробітництва в Європі. Це система консультацій, процесів обговорень, щ# проводяться на різних рівнях та з різноманітних аспектів міжнародної безпеки.

Незважаючи на спроби міжнародно-правового оформлення, наявність постійних комісій, комітетів та інших подібних органів, ОБСЄ поки не може розглядатися як система міжнародної безпеки жорсткого типу, оскільки не має структур примусу. Проте намітилася тенденція перетворити ОБСЄ на більш структурований і дієздатний орган.

Системи міжнародної безпеки діють у багатьох регіонах світу. До них належать ОАД і ОЦАД (організації американських та центральноамериканських держав у Північній, Південній та Центральній Америці), ОАЄ в Африці, ЛАД — Ліга арабських держав та ін.

На роль важливих елементів регіональної безпеки претендують також двосторонні угоди про взаємодопомогу і співробітництво у військовій галузі (між США і Японією, США і Південною Кореєю тощо).

Підтримання національної економічної безпеки створює сприятливі передумови для стабільного функціонування національних господарств і світової економіки в цілому. При цьому національні економічні інтереси мають відігравати роль орієнтира в усіх двосторонніх та багатосторонніх переговорах, що пов'язані з формуванням економічної безпеки всіх держав. У зв'язку з цим для України найдоцільнішою є гнучка участь у системі безпеки, що відповідає національним економічним інтересам.
← prev content next →