Кучик Міжнародні економічні відносини

2.4. Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) створена в 1960 ро ці в епоху краху колоніальної системи. ОПЕК розвивалась у пері од піднесення національно-визвольних рухів, зміцнилась у боротьбі з Міжнародним нафтовим картелем та іншими нафтовими монополіями за повернення контролю над власними природними багатствами своїх країн. Союз експортерів нафти став першим об'єднанням країн, що розвиваються, які виступили одним блоком проти нафтових монополій.

Енергетична і сировинна криза на початку 70-х років висунула ОПЕК у центр міжнародних відносин. Нафтове ембарго, введене арабськими країнами проти держав, які підтримували Ізраїль, встановлення контролю над джерелами важливої стратегічної сировини і підвищення цін на нафту в значних обсягах, боротьба за перебудову міжнародних економічних відносин — всі ці події опинилися в центрі світової політики, діяльності Організації Об'єднаних Націй і прикували пильну увагу до ОПЕК та Близького Сходу.

Країни-члени ОПЕК вплинули на розробку програми "Нового міжнародного економічного порядку". Вона була представлена країнами, що розвиваються, на VI Спеціальній сесії ООН у квітні 1973 року в Алжирі. Учасники ОПЕК розробляли Манільську декларацію, де були відображені вимоги країн, що розвиваються, й обговорювали її на VI Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) у 1976 році. Положення Манільської декларації стали платформою країн, що розвиваються, котрі обговорювали МІЖ" народні економічні проблеми на конференції "Північ-Південь у Парижі в 1975—1976 роках.

Соціально-політична неоднорідність країн-членів ОПЕК, участь держав як з прогресивними, так і з реакційними політичними режимами часто призводила до того, що позиції країн-членів були неоднозначними і суперечливими. Якщо прогресивні країни використовують збільшення доходу від нафти для економічного розвитку, то реакційні держави вкладають надлишкові долари в основному в економіку інших держав. ОПЕК підіймає ціни на нафту для розвинутих країн і водночас надає допомогу країнам що розвиваються, створює фонди допомоги арабським країнам.

У сучасному світі діяльність ОПЕК є не менш актуальною, оскільки багато країн залежать від імпорту нафти, тому конференції Організації привертають увагу не тільки преси, а й провідних діячів на світовому ринку нафти. Організація привертала і привертає увагу широкого кола спеціалістів — економістів, державних діячів, засобів масової інформації. Про ОПЕК написано десятки книг і велику кількість статей.

Це - наукові дослідження, збірники документів, промови державних діячів. Про неї писали західні автори, які звинувачували ОПЕК у тому, що вона спричинила світову кризу та інфляцію, та автори із країн — членів організації. Про діяльність і роль ОПЕК на світовому ринку нафти є праці 70-х років російських учених і спеціалістів Р. Н. Андресяна, Л. Д. Казюкова, Р. О. Інджікяна, Л. І. Комлева. Новіші дані можна знайти в журналах "Международная жизнь", зокрема статті А. Яковенка "ОПЕК — символ больших денег", "Мировая экономика и международные отношения". Існує також багато сайтів, що містять інформацію про ОПЕК і її конференції. Це офіційний сайт організації — www.opec.org, російський сайт — www.nefte.ru.

2.4.1. Передумови виникнення ОПЕК

Передісторія створення ОПЕК сягала ще 30-х років XX ст., коли почались розробки нафтових родовищ на Близькому Сході. Одним із перших було відкрите родовище нафти в районі Багдада, на річці Тигр. Промисловий видобуток нафти почався у Бахрейні (1934), Кувейті (1936), Саудівській Аравії (1938), а в інших країнах після Другої світової війни. Оскільки ці країни не мали можливості самостійно видобувати нафту, то її розробка відбувалась за участю іноземного капіталу та іноземної робочої сили [6]. Виробництво нафти було зосереджено в руках Міжнародного нафтового картелю, до якого входили сім нафтових корпорацій: 5 американських ("Екссон", "Тексако", "Стандарт ойл Коф Калі-форніа", "Мобіл Ойл", "Галф Ойл"), 1 англійська — "Бритиш Петролеум" і 1 англо-голландська — "Ройял датч-Шелл", потім приєдналася Французька нафтова компанія "Компані франс де петроль. Картель користувався в нафтодобувних країнах статусом "держава в державі", корпорації відкрито ігнорували національний суверенітет країн над природними ресурсами та економічною діяльністю. Таке становище зберігалося десятиліттями.

Першу перемогу за повернення контролю над національними природними ресурсами нафтодобувні країни отримали у 1960 році, коли створили Організацію країн-виробників та експортерів нафти (ОПЕК). Цьому сприяла політична ситуація на Близькому Сході та економічна атмосфера міжнародних відносин у світі.

У багатьох нафтодобувних країнах нафта є основним джерелом іноземної валюти. Через відсталу структуру господарства зовнішня торгівля цих країн базується на експорті одного товару — нафти. Так, у Лівії, ОАЕ, Саудівській Аравії частка нафти в експорті становила практично 100 % , в Іраку — 99 % , Катарі — 98 % , Ірані, Кувейті та Нігерії — 93 % , Алжирі — 85 % , Габоні — 77 %, Індонезії — 69% [1, с 11]. Таким чином, нафтодобувні країни мали спільні інтереси в економічній сфері: всі вони прагнули до звільнення від іноземних монополій і у всіх був один ворог — Міжнародний нафтовий картель, котрий у цей період контролював запаси, добування й експорт нафти країн, що розвиваються. Все це сприяло зближенню інтересів нафтодобувних країн. Але жодна з цих країн не могла самостійно, без допомоги інших, вирішити проблеми. Яскравим прикладом була практика Ірану, який у 1951 році спробував націоналізувати Англо-іранську нафтову компанію, і зазнав економічного тиску Англії, США і Міжнародного нафтового картелю. Це ще раз вказувало на необхідність колективних дій проти нафтових монополістів.

Перші кроки до зближення спостерігались ще у 1949 році, коли Венесуела, занепокоєна майбутнім нафтовидобування, зблизилась з Іраном, Іраком, Кувейтом і Саудівською Аравією і запропонувала обмінятись думками й обговорили шляхи подальшої співпраці. Але в цей час нафтодобувні країни були роз'єднані, багато з них ще не мали політичної незалежності. У формально незалежних країнах при владі були реакційні монархічні режими. Тому ініціатива Венесуели тоді не змогла забезпечити результату.

У 1959 році нафтові компанії односторонньо знизили довідкову ціну на венесуельську і близькосхідну сировину. Лише Beнесуела, наприклад, втратила внаслідок цього 140 млн дол. Акція монополій викликала різке незадоволення в арабському світі і Венесуелі та сприяла об'єднанню експортерів нафти. У результаті Перший арабський нафтовий конгрес, який відбувся в Каїрі, ухвалив резолюцію — звернення до нафтових компаній про консультування з урядами нафтодобувних країн перед прийняттям будь-якого рішення щодо ціни і створення Консультативної комісії з питань нафти.

Але монополії не враховували думку нафтодобувних країн.

У серпні 1960 року нафтові компанії знову знизили ціну на нафту Близького і Середнього Сходу до 10—14 дол. за барель. Для чотирьох провідних країн цього району це означало втрату за один місяць приблизно 90 млн дол. [1, с 14].

Якщо перше зниження довідкових цін прискорило консолідацію країн, що розвиваються, то друге стало вирішальним чинником, який остаточно надихнув нафтодобувні країни створити спеціальний орган для захисту колективних інтересів. Крім того, створенню ОПЕК сприяла і політична ситуація: президент Єгипту Г. А. Насер довів, що тиск на СІЛА і Захід можливий. Під час Суецької кризи у 1956 році він зажадав, щоб Єгипет одержав половину доходів від експлуатації Суецького каналу, Британія, що володіла мандатом на канал, відмовила, і в результаті Насер просто затопив Суецький канал баржами з щебенем, заблокувавши судноплавство. Араби зрозуміли, що можуть спілкуватись з противниками мовою сили.

2.4.2. Створення ОПЕК

У вересні 1960 року в Багдаді відбулася конференція країн-експортерів нафти — Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії і Венесуели — про зниження цін на сировину відповідно у кожній з країн. З'ясувавши становище, що виникло в результаті політики монополій, конференція одноголосно дійшла висновку про необхідність термінового створення спеціального органу нафтодобувних країн, організацію країн-виробників і експортерів нафти - ОПЕК. Тому число п'ять символізує п'ятірку країн-засновників цієї міжнародної організації. Це була перша Конференція, яка заснувала ОПЕК як постійну міжнародну організацію, Обмежений склад засновників ОПЕК пояснюється тим, що в цей час уряди деяких країн не вірили в можливість боротьби з нафтовим картелем. Крім цього, низка арабських країн була переконана, що проблема арабської нафти повинна вирішуватись на регіональному рівні. Згодом, із зростанням авторитету ОПЕК, до неї приєднались ще шість країн: Катар (1961), Індонезія (1962), Лівія, (1962), Об'єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Негерія (1971), Еквадор (1973), Габон (1975). Статут ОПЕК, затверджений у Каракасі в 1961 році, був повністю переглянутий в 1965 році, пізніше до нього вносили поправки.

На Другій конференції в травні 1961 року вирішено розташувати Секретаріат у Женеві (Швейцарія). У квітні 1995 року Конференція ОПЕК прийняла рішення перенести штаб-квартиру до Відня (Австрія). Переговори з австрійським урядом були успішними і в результаті 1 вересня 1965 року підписано договір між Міністерством закордонних справ Австрії та Генеральним секретарем ОПЕК [13].

Будівля штаб-квартири Організації країн виробників і експортерів нафти розташувалась майже в центрі Відня на березі ріки. Серед багатьох сучасних споруд її виділяють голубий прапор з символікою організації та австрійські охоронці — відгомін захоплення терористами будівлі ОПЕК у 70-х роках [12].

Перше, що впадає в око всередині будівлі Секретаріату ОПЕК, це настінне панно "Вода життя" (2,5 х 5 м), яке стало своєрідним міфологічним втіленням діяльності організації, подароване ОПЕК у 1994 році Індонезією. На панно зображений індонезійський бог Бхіма (втілення ОПЕК), який тримає посудину з "водою життя" (втілення нафти) в оточенні багатьох персонажів (країни світу). Існує легенда, згідно з якою духовний наставник доручив Бхімі відшукати "воду життя" і тому довелось докласти багато зусиль для виконання доручення. Творці витвору вважають, що труднощі, які переборов Бхіма в своїх пошуках, схожі з проблемами, які виникли перед ОПЕК за роки її існування [12].

Згідно зі ст. 7 Статуту ОПЕК, повноправним членом організації можуть бути тільки країни-засновники і країни, чиї заяви на вступ були ухвалені конференцією. Будь-яка інша країна, що експортує сиру нафту у великих кількостях і має інтереси, що в основному співпадають з інтересами країн-членів, може стати повноправним членом за умови, що її прийняття буде ухвалене більшістю у 3/4 голосів, включно з голосами всіх членів-засновників. Асоційованими членами можуть бути тільки країни, які мають такі цілі та завдання, як ОПЕК [13]. У ст. З вказано, що Організація буде керуватися принципом суверенної рівності її країн-членів, а країни-члени відповідно виконуватимуть взяті зобов’язання, згідно з цим Статутом.

Механізм регулювання ОПЕК світового ринку нафти полягає у встановленні сумарного ліміту видобутку нафти для країн-членів, коригуванні цього ліміту з урахуванням рівня цін на світовому ринку нафти, розподілу загального ліміту між країнами-членами і контролю за дотриманням встановлених квот.

2.4.3. Завдання та принципи

Основними цілями ОПЕК, які були ухвалені на першій конференції і записані згодом у Статут ОПЕК, є:

— координація та уніфікація політики держав-членів щодо нафти;

— визначення найефективніших індивідуальних і колективних засобів захисту інтересів держав-учасниць;

— пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках та попередження раптових і небажаних коливань цін;

— забезпечення стійких доходів країн-виробників нафти, ефективного постачання країнам-споживачам;

справедливий розподіл доходів від інвестицій у нафтову промисловість;

- охорона навколишнього середовища [13].

У перші роки діяльності завданням ОПЕК було обмеження прибутків нафтових монополій і підвищення частки своїх доходів.

У центрі уваги постійно знаходилась проблема цін. У першій же резолюції члени ОПЕК заявили, що вони "не можуть залишатись байдужими до політики, яку проводять монополії відносно цін і вимагають підтримання стабільних цін на ринку" [1, с 18].

Розробка єдиної нафтової політики спочатку натрапила на значні перешкоди, спричинені різними позиціями членів ОПЕК. Незважаючи на спільні цілі, кожна з країн намагалась у межах Організації проводити власну політику. Але з плином часу ОПЕК поступово здобувала досвід, почала розробляти довготермінові програми дій спрямовані на корінні зміни становища нафтодобувних країн.

Особливу роль в історії ОПЕК відіграла XVI Конференція, яка відбулася в 1968 році. На ній було ухвалено програму нафтової політики. З цього часу в ОПЕК вперше з'явилася програма, зав данням якої було перетворення нафтодобувних краї:- у самостійних власників національних ресурсів.

2.4.4. Організаційна структура ОПЕК

Рішення ОПЕК реалізуються за допомогою спеціального апарату і структури. її структура була визначена Статутом, прийнятим на II конференції ОПЕК в 1961 році, і складається з таких органів, як:

— Конференція;

— Рада керуючих;

— Секретаріат.

Конференція — вищий орган, збирається двічі на рік у Відні. У ній беруть участь делегації країн-учасниць (голова, міністр нафти або енергетики, радники і спостерігачі). Конференція визначає основні напрямки політики ОПЕК, шляхи і засоби їх практичного здійснення та приймає рішення щодо доповідей і рекомендацій, поданих Радою керуючих, а також про бюджет. Генеральний секретар ОПЕК головує на конференції, яка, як правило, привертає увагу не тільки преси, але і провідних діячів на світовому ринку нафти. Всі рішення і резолюції Конференції приймаються одноголосно, кожна країна має один голос. Рішення ОПЕК мають обов'язковий характер після їх ратифікації відповідними органами країн-членів.

Рада керуючих — виконавчий орган, який виконує рішення конференції, готує річний бюджет, затверджує доповіді Генерального секретаря, визначає порядок денний конференції, призначає заступника Генерального секретаря, затверджує пропонованих секретаріатом керівників департаментів.

Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем виконує по точну роботу під керівництвом Ради керуючих. До складу Секретаріату входить дослідницький відділ, департамент інформації, Агентство новин ОПЕК, Економічна комісія.

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для забезпечення стабільності нафтових ринків на справедливих умовах для того, щоб нафта зберегла і в майбутньому функцію найважливішого глобального енергоносія. Комісія збирається двічі на рік і складається із заступника Генерального секретаря, представників держав-членів і координатора, який є одночасно керівником департаменту досліджень.

Крім цього, ст. 35 і 36 Статуту передбачають проведення консультативних зустрічей і створення допоміжних органів для вирішення важливих проблем.

6 грудня 1962 року, згідно зі ст. 102 Статуту ООН, ОПЕК була зареєстрована в Секретаріаті ООН як повноправна міжурядова організація. В 1965 році ОПЕК встановила офіційні відносини з Економічною і Соціальною Радою (ЕКОСОР), стала учасницею Конференції ООН з торгівлі та розвитку.

2.4.5. Діяльність ОПЕК

2.4.5.1. Роль Організації у прагненні нафтодобувних країн встановити контроль над власними національними ресурсами

Боротьба країн-членів нової організації почалась із зміни на свою користь умов іноземних нафтових концесій. Концесія — згода суверенної держави віддати повністю або частково власні права на певну сферу економічної діяльності чи експлуатацію надр на користь іноземної юридичної особи, представленої приватною компанією чи урядом. У багатьох випадках концесії були отримані іноземними монополіями ще від колоніальної адміністрації і залишились у спадок вже політично незалежним державам.

Нерівноправні умови концесій для країн, що розвиваються, полягали у практично виключному праві іноземних монополій на володіння ресурсами, визначення рівня видобутку нафти, кількості, умови її експлуатації, ціни, наймання робочої сили. Такі концесії могли охоплювати території цілих держав, компанії звільнялися від усіх видів податків з боку місцевої адміністрації, митного збору. Концесійні угоди зводили до мінімуму права нафто-добувної країни. По суті, укладання концесійної угоди означало передачу повного контролю над національними багатствами країн-власників нафти міжнародним монополіям.

До того часу, коли Близький і Середній Схід став основним центром нафтодобування в капіталістичному світі, всі його землі виявились поділеними між американським, англійським, французьким і голландським капіталом. Безправне становище нафто добувних країн зберігалося протягом десятиліть. Природно, що їх прагнення до усунення верховенства іноземних нафтових монополій насамперед було спрямоване на зміну умов концесійних угод, які гальмували економічний розвиток нафтодобувних країн Не випадково одним із перших кроків ОПЕК стало скорочення концесійних угод.

До 60-х років частина нафти, яка поступала на світовий ринок, добувалася на концесійних територіях. У країнах ОПЕК в 1962 році на концесійній території добувалось 86 % всієї нафти [1, с 30]. Під тиском нафтодобувних країн, які об'єдналися в ОПЕК, монополії були змушені погодитись на скорочення концесійних територій. У результаті протягом 1960—1970 років площа концесій зменшилась приблизно вдвоє [1].

Іншим напрямком діяльності ОПЕК стала зміна фінансових умов концесій. У політично-економічному сенсі — це прагнення отримання диференціальної ренти, левова частка якої привласнювалась монополіями. Диференціальна рента виплачується з середніх і кращих земель. Визначення диференціальної ренти країни-члени ОПЕК почали з перегляду положень концесійних угод відносно порядку обчислення "ройалті" — окремого виду платежу, який виплачується орендатором у натуральному або грошовому вигляді власнику природних ресурсів.

IV конференція ОПЕК, яка відбулася в 1962 році, ухвалила рішення розпочати переговори з монополіями про перегляд принципу розрахунку "ройалті". Суть вимог ОПЕК зводилась до того, щоб вони були виключені із дохідного податку і стали самостійним видом платежу. Таким чином, обчислення "ройалті" за новою системою давало можливість збільшити дохід держав за 1 барель нафти в середньому на 15 % . Це була перша перемога ОПЕК у реалізації власних цілей [1].

Тривалий час нафтові компанії відмовлялися приймати пропозиції ОПЕК, оскільки будь-яка поступка для них була невигідною. Тому вони намагалися різними способами заповільнювати переговори, часто змінювали свої пропозиції.

Наступним завданням ОПЕК стало придбання частки акцій у концесіях, а у результаті — націоналізація нафтової промисловості. До кінця 60-х років практично в усіх нафтодобувних країнах був відсутній державний сектор. Великою проблемою була як відсутність кваліфікованих кадрів, так і залежність від концесійних платежів монополій. Проте найскладнішим для нафтодобувних країн був збут націоналізованої нафти.

Високий ступінь монополізації нафтового ринку створював ситуацію, при якій у випадку ліквідації іноземних концесій країна-експортер була змушена продавати нафту тим же монополіям, котрі контролювали всі операції в нафтовій промисловості. Тому при необхідності вони могли замінити націоналізовану нафту паливом з інших джерел.

Вперше ідея участі в концесіях була зафіксована у рішеннях XVI Конференції ОПЕК у 1968 році. На конференції прийнято Декларацію про нафтову політику, суть якої зводилась до необхідності переходу до прямої експлуатації власних нафтових багатств, включно з сферою капіталовкладення, управління, виробництва і збуту. Це не означало, що система відносин з приватними чи державними нафтовими компаніями має відійти в минуле. Ті держави-експортери нафти, які вже здатні були керувати цією галуззю з фінансового, технічного і збутового огляду, могли укладати договори приватного характеру з зацікавленими сторонами. Тим, хто ще не мав матеріальних і технічних засобів, пропонувалося укласти договір з іноземними компаніями на таких умовах, які б гарантували широкі можливості для участі на правах партнера [1]. Зацікавленість у проведенні переговорів виявили Іран, Ірак, Кувейт, Катар, Лівія, Саудівська Аравія. Інші країни-члени не приєднались з різних причин. Алжир прагнув встановлення контролю над нафтовою промисловістю через націоналізацію. Венесуела в цей час розглядала питання про передачу в державне керування всіх концесій після закінчення терміну їх дій.

При обговоренні в ОПЕК умов придбання частки в концесіях спочатку в окремих країн спостерігався різний підхід. Саудівська Аравія, Кувейт, Катар пропонували обмежити свої вимоги до 12 % участі, а в той же час Нігерія наполягала на 33,3 %. Лівія вимагала встановлення контролю над добуванням нафти і придбання

відразу контрольного пакету — 51% .

Оскільки країни ОПЕК не могли дійти згоди, з вказаної групи вийшли Лівія і Нігерія, які заявили про намір провести індивіду альні переговори з компаніями, що працювали в їх країнах. На останньому етапі переговорів покинув цю групу й Іран, який висунув консорціуму власні вимоги [1]. Таким чином, переговори про придбання частки у концесіях розпочалися у зменшеному складі.

Згідно з договором 1972 року, національним компаніям чотирьох країн Перської затоки мало належати 25 % всієї видобутої в цих країнах нафти. У майбутньому, починаючи з 1978 року, частка повинна була щомісячно зростати на 5 % і до 1982 року досягнути 51% [1]. Договір про участь у концесіях, укладений країнами Перської затоки, викликав різкі протести в одній із країн-учасників договору — Кувейті. Ще на початку 1973 року кувейтська преса писала: "Ми вважаємо, що договір не відповідає національним інтересам Кувейту..., основна мета якого постачати нафту в Європу, в Америку і взагалі на Захід" [1]. У результаті, незважаючи на зусилля уряду, договір не було ратифіковано Національною асамблеєю. Влітку 1973 року керівництво висунуло питання про перегляд договору 1972 року.

Новий договір було підписано 29 січня 1974 року. Після протесту Кувейту договір 1972 року переглянули і решта країн Перської затоки, які з січня 1974 року теж отримали 60 % частку акцій.

У 1970 році кон'юнктура на ринку нафти різко змінилася. Вперше з моменту створення ОПЕК почали зростати фактичні ціни на нафту. Така зміна була зумовлена співпадінням довготермінових тенденцій і тимчасових факторів. Надмірна орієнтація в 60-х роках на дешеву імпортну нафту, сповільнення темпів спорудження атомних електростанцій унаслідок екологічних вимог, закриття вугільних шахт і одночасне збільшення потреб у нафті призвело до того, що на ринку почала спостерігатись нестача енергетичної сировини, насамперед нафти. Становище ускладнилось тим, що з травня 1970 року був виведений з ладу Трансаравійський нафтопровід, який щорічно постачав із Саудівської Аравії в район Середземного моря близько 25 млн т нафти. Водночас лівійський уряд у травні-червні обмежив добування нафти основними ком паніями на 40 млн т [1].

Збільшення поставок нафти з Перської затоки довкола Африки потребувало вчетверо більше танкерів. У результаті вартість доставки нафти з Перської затоки в порти Південної Європи за п'ять місяців зросла в 3 рази — з 1 дол./бар. до 3 дол./бар.

У таких умовах Лівія висунула іноземним нафтовим компаніям вимоги про підвищення податків на прибуток до 55 % і збільшення довідкових цін. Під тиском лівійського уряду першою здала свої позиції незалежна "Оксидентл", а за нею інші компанії. Згідно з укладеним з компаніями договором з 1 вересня 1970 року довідкові ціни на лівійську нафту були підвищенні на 30 ц. за 1 барель [1].

Члени ОПЕК вирішили використати ситуацію і продовжити боротьбу, але вже з застосуванням потужності всієї організації. Відповідно до рекомендацій XXI Конференції, яка відбулася в грудні 1970 року в Каракасі, спеціально створена комісія від імені шести країн Перської затоки (Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Абу-Дабі та Катару) і при підтримці решти членів ОПЕК 12 січня 1971 року у Тегерані розпочала переговори з 22 нафтовими компаніями.

Монополіям висунули такі умови:

— підвищити довідкові ціни;

— збільшити ставку податків на прибуток до 55%;

— усунути різницю між довідковими цінами на підставі найвищого із досягнутих рівнів з урахуванням якості та географічного положення джерел нафти;

— відмінити з 1 січня 1971 року всі знижки з довідкових цін, уже надані монополіям.

Деструктивна позиція монополій призвела до того, що вже наступного дня переговори були перервані. В таких умовах монополіям потрібна була консолідація сил для розколу єдності членів ОПЕК.

З цією метою на Близький Схід прибув заступник державного секретаря США Дж. Ірвін. Проте його місія не забезпечила бажаних результатів. У Парижі для аналізу ситуації була створена комісія експертів з нафтових питань Організації економічного співробітництва і розвитку. Переговори з монополіями були відновлені 21 січня, але знову зайшли в глухий кут. У результаті 3 - 4 лютого 1971 року відбулася XXII конференція ОПЕК. Країни ОПЕК висунули монополіям ультиматум, встановивши 15 лютого останній термін для прийняття вимог попередньої конференції. У випадку відмови ОПЕК залишала за собою право вжити всіх необхідних заходів.

Одностайність дій ОПЕК зламала опір монополій: 14 лютого за день до визначеного терміну — монополії підписали договір з членами ОПЕК. У важкій боротьбі нафтодобувні країни досягли прийняття своїх вимог щодо всіх пунктів резолюції XXII конференції. Відгуки у західній пресі засвідчували поразку картелю і могутність ОПЕК. "Капітуляція в Тегерані" — таким був заголовок у "Нью-Йорк Тайме" 16 лютого, "Позиції нафтових компаній на переговорах у Тегерані були слабкими"— писала в цей ж день "Файненшл Тайме" [1].

За тегеранською угодою, термін дії якої закінчувався у 1975 році, податки на прибутки монополій у шістьох країнах договору були встановлені на рівні 55 %. Крім цього, договір передбачав підвищення всіх довідкових цін на нафту в районі Перської затоки на 35 центів за барель, а також збільшення цін на окремі сорти нафти [1].

У результаті боротьби і завдяки одностайності дій ОПЕК посягнула цілей, яких вона прагнула протягом першого десятиліття своєї діяльності. Слід зазначити, що після тегеранського договору проблема цін не була вирішена відразу. Це був лише початок. У цей час і решта членів Організації прийняли рішення про проведення індивідуальних переговорів з монополіями. Відразу після Тегерану переговори з монополіями розпочали Венесуела, Лівія, Алжир, Нігерія.

2.4.5.2. Енергетична криза 70-х років і ОПЕК

Як вже було зазначено, на початку 70-х років XX ст. почалася енергетична і фінансова криза. Цьому певною мірою посприяла і політична ситуація на Близькому Сході, пов'язана з конфліктом арабського світу та Ізраїлю.

У лютому 1970 року на нараді на вищому рівні представників АРЕ, Сирії, Іраку, Йорданії і Судану у Каїрі було зазначено, що арабська нація не бажає експлуатації її багатств і ресурсів для допомоги Ізраїлю. У квітні 1970 року в Сирії був виведений з ладу нафтопровід із Саудівської Аравії, а Лівія почала поступово зменшувати добування нафти, мотивуючи це збереженням своїх запасів від передчасного вичерпування.

В арабських політичних колах ще до жовтневої війни 1973 року спостерігалися різні підходи до політики видобутку нафти. На сесії Ради спільної оборони арабських держав, яка відбулася в Каїрі в лютому 1973 року, Ірак вимагав від арабських країн націоналізувати власність тих держав, які продовжують підтримувати Ізраїль, припинити експорт нафти в ці держави і вилучити свої капітали із американських і західноєвропейських банків. Цієї позиції дотримувались Алжир і Лівія. Арабські нафтові монархії не прагнули націоналізації, йшлося тільки про нафтовий бойкот. Про це в січні 1972 року заявив представник Кувейту, а пізніше на підтримку виступив король Саудівської Аравії Фейсал.

Але небажання Ізраїлю і його американських заступників відмовитись від агресивного напрямку спричинило прагнення арабських держав застосувати "нафтову зброю" [1]. На наступний день в Іраку, Кувейті та Алжирі на годину, а в Лівії на добу було призупинено постачання нафти іноземним покупцям. Цю акцію розцінили як попередження про нафтову війну. 11 червня голова Революційної Ради Лівії М. Каддафі оголосив про націоналізацію концесій американської нафтової компанії "Бенкер Хант". Ще в квітні президент Алжиру X. Бумедьєн висловив думку про те, що боротьба проти Ізраїлю повинна початися з націоналізації нафтової промисловості. Керівництво Саудівської Аравії звернулось до Вашингтона з проханням змінити про ізраїльську позицію у близькосхідній кризі. В квітні 1973 року керівництво заявило, що не збільшить видобування нафти, а 31 серпня король Фейсал, виступаючи на американському телебаченні, повідомив, що підтримка Сполученими Штатами Америки Ізраїлю ускладнює постачання У США арабської нафти, оскільки така політика США залишає позицію короля Саудівської Аравії в арабському світі "незахищеною" [1]. у вересні Саудівська Аравія повідомила АРАМКО, що при дотриманні США такої політики стосовно арабсько-ізраїльського конфлікту протягом ще шести місяців вона скоротить добування нафти на 50 млн т на рік. Ці погрози насторожили США, оскільки стало зрозуміло, що Саудівська Аравія та інші арабські монархічні нафтодобувні країни вже не зацікавлені в швидкому Добуванні нафти, тому що доходи від неї перевищують можливості виробничого використання, ціна на нафту зростає, а арабські вклади в західні банки знецінюються через девальвацію долара. У серпні 1973 року питання про використання нафти у майбутній війні з Ізраїлем обговорювалося на переговорах між представниками арабських держав — Єгипту, Саудівської Аравії, Кувейту і Лівії. Саудівська Аравія розробила спеціальний документ з цього питання. До початку воєнного вибуху на Близькому Сході в жовтні 1973 року багато питань нафтової політики вже були узгоджені на рівні керівників арабських держав і урядів. Незадовго до початку жовтневої війни Лівія націоналізувала 51% акцій у всіх американських нафтових концесіях. Успіх Лівії продовжував і закріплював досягнення в цій ділянці Алжиру та Іраку

6 вересня президент США "застеріг" арабські країни від по дальшого підвищення довідкових цін на нафту під загрозою скорочення їх ринків збуту в США і Західній Європі. 7 вересня США повідомили про те, що припиняють експорт пшениці в арабські країни [1]. Але ці погрози не подіяли. На сесії ОАПЕК і ОПЕК яка відбулася у вересні, були схвалені рішення Лівії, організатори шантажу попереджені, що вони самі можуть стати об'єктами "необхідних заходів" з боку країн-експортерів нафти [1].

Під час жовтневої війни 16 жовтня в Кувейті десять основних країн-виробників нафти — Абу-Дабі, Ірак, Кувейт, Катар, Алжир, Лівія, Бахрейн, Єгипет, Саудійська Аравія і Сирія — вирішили скоротити видобування нафти на своїх територіях на 5 % порівняно з минулим місяцем, а крім того скорочувати щомісяця на 5 % експорт у недостатньо дружні країни до того часу, доки "території, окуповані Ізраїлем, не будуть повернені їх законним власникам". Ряд учасників сесії ОАПЕК (Ірак, Алжир, Лівія) вимагали негайної націоналізації американських нафтових компаній і припинення поставок нафти в США і Голландію, котрі активно підтримували Ізраїль. На наступний день після початку жовтневої війни Ірак націоналізував майно американських і голландських компаній останньої концесії на іракській території — "Басра Петролеум", а також акції компанії "Партекс" та оголосив ембарго на поставку нафти в США і Голландію.

За Іраком Абу-Дабі, потім Саудівська Аравія, а далі інші арабські країни приєдналися до нафтового бойкоту прибічникам Ізраїлю. Згодом ембарго поширилось також на нафтопереробні заводи Італії, Греції, Канади, Сінгапуру. В "чорний список" була включена Португалія, яка надавала свої бази американським літакам, а також Родезія та ЮАР як союзники Ізраїлю [1]. Францію вважали дружньою, адже її міністр закордонних справ М. Жобер 8 жовтня повідомив, що він не вважає арабські країни агресора ми: "Хіба ж прагнення повернутися на власну територію має обов'язково означати непередбачену агресію?" [5].

Для того, щоб посилити тиск на США, Саудівська Аравія скоротила добування нафти відразу на 10 % , а з урахуванням ембарго - на 22 % [1]. її приклад наслідували інші арабські країни. У результаті вже в жовтні добування нафти скоротилось на 20 % .

5 листопада чергова нарада країн ОАПЕК ухвалила скорочення видобутку нафти в грудні вже на 25% порівняно з листопадом. 25 грудня нарада ОАПЕК прийняла рішення послабити обмеження постачання нафти для країн, які підтримують арабів, і з 1 січня 1974 року збільшити видобуток нафти на 10 % . У результаті скорочення добування нафти досягнуло в середньому 30 % і з 1 січня 1974 року повинно було залишатись на рівні 15 % .

За оцінками англійського журналу "Петролеум Економіст", в грудні 1973 року добування нафти арабськими країнами знизилось порівняно з вереснем на 24 млн т і було на 32 млн т нижчим від запланованого нафтовими компаніями рівня [1]. У капіталістичних країнах спостерігалась значна нестача пального для оптового і роздрібного споживача і збільшилась ціна на нього.

Скорочення експорту нафти було, мабуть, меншим, ніж вважали її країни-експортери. Наявні повідомлення про те, що в Роттердам нафта постачалась майже безперебійно. Відомий єгипетський публіцист М. Хейкал писав у газеті "Аль-Ахрам", що "заходи, за допомогою яких здійснювалось це ембарго, виявлялись тільки в письмовому зобов'язанні капітанів танкерів не пускати товар своїх суден у порти США. Але факти свідчать, що потік нафти в США не зупинився і навіть не зменшився". Становище країн навіть покращилось завдяки збільшенню добування нафти в Ірані, Венесуелі, Нігерії, Індонезії протягом останнього кварталу 1973 року.

У кінці грудня 1973 року "нафтова війна" пішла на спад — 18 березня 1974 року на нараді ОАПЕК прийнято рішення зняти з США ембарго. Але Лівія, Ірак і Сирія відмовились зробити це, а Алжир заявив, що чинитиме залежно від дій США. 11 липня ОАПЕК зняли заборону на постачання нафти в Голландію.

У 1974 році в США був прийнятий закон про зовнішню політику, згідно з яким поступки, зроблені країнам, що розвиваються, не поширюватимуться на країни-члени ОПЕК. У 1975 році намагання налагодити стосунки між промислово розвиненими країнами і країнами-виробниками нафти зазнали поразки.

США почали створювати союз держав-імпортерів нафти на зразок "Анти-ОПЕК". У грудні 1974 року у Вашингтоні відбулася конференція, на якій було створено "Міжнародне енергетичне агентство" (МЕА). Формально МЕА було сформоване з метою вироблення учасниками спільних дій у випадку виникнення нової енергетичної кризи, а також для координації планів для кращого довготермінового забезпечення джерелами енергії [1]. До нього увійшли дев'ять країн ЄЕС (крім Франції), США, Японія, Канада, Швеція, Австрія і Туреччина. Президент Ж. д'Естен виступив проти цієї системи, яку назвав "картель споживачів" [5].

Другий "нафтовий шок" був викликаний падінням правління шаха і приходом до влади Аятолли Хомейні в Ірані в січні 1979 року. Після спаду попиту на нафту, що призвело до нафтової кризи 1973 року, замовлення повністю відновилися. Але значне зменшення іранського виробництва досить різко скоротило пропозицію, внаслідок чого знову спостерігалось підвищення ціни, що досягла максимальної позначки 150%. На початку 1981 року уряди ОПЕК продавали нафту за ціною 32 дол., а наприкінці року навіть по 34 дол. США за барель. Тільки за 1980 рік позитивне сальдо балансу країн ОПЕК, зокрема країн Перської затоки, становило фантастичну суму — 102 млрд дол. [5].

Коли 22 вересня 1980 року вибухнула ірансько-іракська війна, можна було очікувати третього "нафтового шоку" і такої дестабілізації в світі, яку можуть викликати тільки аналогічні події. Але цього разу трапилось навпаки. Рівень 32—34 дол. утримався тільки один рік. Навесні 1983 року ціна за барель знизилась до 29 дол. США.

Слід згадати про створення ОПЕК у 1976 році важливої фінансової інституції — Фонду міжнародного розвитку ОПЕК, призначеного для сприяння співробітництву між країнами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються. Допомогу Фонду можуть отримати міжнародні інститути, чия діяльність ефективна для країн, що розвиваються, та інші країни. Фонд надає позики (на пільгових умовах) трьох типів: для здійснення конкретних проектів у таких галузях, як промисловість, енергетика, транспорт, сільське господарство, водопостачання та водовідведення, охорона здоров'я; для програм відновлення або модернізації галузей економіки і підтримки платіжних балансів.

Допомога надається всім країнам, що розвиваються (за винятком країн-членів ОПЕК), почергово, причому пріоритет надається найменш розвинутим країнам. Фінансові ресурси Фонду складаються з добровільних внесків держав-членів, а також прибутків, отриманих завдяки інвестиційним і кредитним операціям.

2.4.6. ОПЕК у сучасному світі

До кінця 90-х років на світових ринках нафти зберігався досить стійкий баланс між пропозицією і попитом, що сприяло підтриманню цін на рівні 17—20 дол. за барель (тільки в 1986 році відбулося короткотермінове падіння цін до 10 дол.) [З, с ЗО].

Раптове падіння цін почалося в кінці 1997 року, а в 1998 році світовий ринок нафти був охоплений кризою. Експерти наводять багато причин цього різкого падіння ціни на нафту. І багато з них звинувачують рішення ОПЕК, ухвалене в кінці грудня 1997 року в Джакарті, про збільшення добування нафти на 123 млн барелів/ день [3, с 30], внаслідок чого на ринок потрапили додаткові об'єми нафти, знизивши ціну на неї. Проте, на думку Генерального секретаря ОПЕК Р. Лукмана, рішення ОПЕК жодним чином не могло спричиняти появу надлишкової нафти. Він наводив такі факти: в 1998 році виробництво нафти країнами-членами ОПЕК становило 27,8 млн барелів у день, причому в жовтні воно сягнуло позначки нижче 27 млн барелів у день. У результаті ціни на нафту знизились до 9—10 дол. за барель. За неофіційними даними, втрати ОПЕК за цей час становили 50 млрд дол., а Росії близько 9 млрд дол. [12].

У 1999 році країни ОПЕК вирішили скоротити видобуток нафти. їх підтримали і країни-експортери нафти, які не входять в ОПЕК — Росія, Мексика, Норвегія та Оман. До грудня 1999 року світові ціни на нафту вже знаходились на рівні 23—25 дол./бар.

У березні 1999 року країни ОПЕК на Конференції ухвалили новий механізм, який сприятиме підтриманню ціни на нафту в межах 22—26 дол./бар. Якщо ціна перевищує 28 дол. протягом 20 днів поспіль, то ОПЕК приймає рішення збільшити видобуток нафти на 500 тис. барелів за добу і розподіляє її пропорційно між своїми членами. У випадку падіння ціни нижче 22 дол. протягом 20 днів підряд добування скорочується також на 500 тис. барелів на добу. Якщо після цього ціна не стабілізується в ціновому коридорі 22—28 дол., то через 20 днів вводиться поправка. Новий механізм регулювання цін дозволяє вирішити принаймні два завдання:

1) знижується кількість комерційних запасів;

2) країни ОПЕК перетворюються в "закритих виробників нафти", котрі за взаємною згодою збільшують або знижують рівень добування нафти.

Для діяльності ОПЕК 90-х років характерною рисою є співпраця з іншими організаціями і нафтодобувними країнами-нечленами ОПЕК з метою стабілізації цін на нафтовому ринку. З 1991 року ОПЕК, Європейський Союз і Міжнародне енергетичне агентство проводять зустрічі для обміну інформацією в галузі енергетики промислової співпраці, екологічних проблем, використання ринкових механізмів і транспарентності нафтового ринку. Неофіційні контакти ОПЕК має також з провідними транснаціональними нафтовими компаніями та їх асоціаціями на різних конференціях і форумах. Важливу роль у підтримці таких зв'язків відіграє Центр глобальних стратегічних досліджень ОПЕК у Лондоні. Із шести лідерів світової нафтодобувної промисловості четверо не входять в ОПЕК: Росія, США, Норвегія і Китай. Проте США і Китай, постачаючи свою сировину на внутрішній ринок, не входять і в першу десятку експортерів. Тому увага ОПЕК звернена на Росію з видобутком нафти 6,7 млн бар./добу (дані ОПЕК) і Норвегію — 3,3 млн бар./добу. За обсягом експорту Росія і Норвегія знаходяться в першій п'ятірці. Генеральний секретар ОПЕК стверджував: "Ми просимо ці країни про допомогу в координації зусиль на ринку нафти. Ця ж Росія могла б змінити рівень нафтодобування на 50—100 тис. барелів, не більше. Для неї це не спричинило б труднощів" [14].

Не будучи членом ОПЕК, Норвегія, як і Мексика, неодноразово змінювала рівень нафтодобування на її прохання. Мексика, Hopвегія, Оман, Росія зберігають при ОПЕК статус спостерігача і право бути присутніми на її планових конференціях. Аналогічний статус прагне отримати Єгипет. А Мексику взагалі інколи помилково називають членом ОПЕК.

На 1997 рік припадають перші стосунки Росії з керівництвом ОПЕК. Додатково вивчалась політика організації, проводились розмови з керівництвом. Росія, яка є одним з провідних світових виробників і експортерів нафти, була зацікавлена у збереженні стабільності на світовому ринку нафти. Таким чином, з'явилась підстава для діалогу.

24 червня 1998 року відбулася 105-та конференція країн-членів ОПЕК- Росія вперше взяла участь у цьому заході як спостерігач, як Мексика й Оман.

На двосторонньому рівні на цій конференції було досягнуто домовленості про подальше співробітництво Росії та ОПЕК, включно з обміном інформацією. Йшлося про організацію круглого столу для обговорення перспектив розвитку світового ринку нафти. Ця домовленість була уточнена в грудні 1998 року на 106-й конференції. Тоді ж було вирішено при підтримці ОПЕК і Мінпаливенерго видавати спеціальний щомісячний бюлетень "Інтерпет-ролеум: огляд світових енергетичних ринків".

У лютому 1999 року у Відні був проведений круглий стіл "Росія — ОПЕК" за участю міністра палива й енергетики та Секретаря ОПЕК. Дискутувались питання, пов'язані з перспективами розвитку світового ринку нафти, цінами на нафту, загальні тенденції розвитку світових енергетичних ринків, проблеми екологічного характеру. З російського боку участь взяли провідні нафтові компанії і ряд банків. За круглим столом експерти ОПЕК зазначили, що не прогнозуватимуть розвиток ситуації на енергетичних ринках, а обговорювали тільки можливі сценарії. Зі сторони російських експертів були визначені перспективи розвитку вітчизняної нафтодобувної промисловості. Особливий інтерес експерти ОПЕК виявили до прийняття закону про розподіл продукції, а також цікавилися проблемами "каспійської нафти" з огляду на можливість впливу на світовий ринок нафти. Було прийнято рішення про регулярне проведення таких заходів. Наступне засідання круглого столу запланували влітку 1999 року в Москві.

На Конференції ОПЕК у березні 2001 року основним предметом обговорення була проблема утримання рівня цін на нафту.

Ціна нафту повільно знижувалась і ОПЕК планували скоротити квоти видобутку нафти на 0,5—1 млн барелів у день. Після активних дебатів і консультацій ОПЕК (Венесуела пропонувала скоротити на 2 млн, а Лівія — взагалі на 3 млн барелів) все ж прийняла рішення про зменшення видобутку нафти на 1,5 млн

барелів. Тут потрібно врахувати також і соціально-економічні проблеми, які стоять перед різними країнами ОПЕК. Венесуела знаходиться на межі нафтодобування і навіть підтримання сучасного рівня видобутку в майбутньому потребує багатомільярдних інвестицій. У режимі санкцій знаходиться Ірак, який не може самостійно навіть встановити ціну на експортну нафту. Саудівська Аравія володіє невикористаними потужностями, тому її цікавлять стабільні, а не високі ціни.

Хоч було заплановано скорочення на 1,5 млн барелів, реально, за інформацією спеціалістів, відбулось скорочення тільки на 380 тис. [14].

Наступного 2002 року рівень видобутку нафти коливався в межах 21,7 млн барелів на день. На одноденній конференції ОПЕК яка відбулася 19 вересня в Токіо, міністр енергетики і шахт Алжиру Шакіб Хелліль повідомив, що рішення Організації про збереження рівня видобутку нафти у розмірі 21,7 млн барелів на день діятиме лише протягом четвертого кварталу 2002 року [14]. Проте до кінця року, в результаті обмежень на видобуток нафти й очікування учасників енергетичного ринку внаслідок можливої американської воєнної операції проти Іраку, різко зросли ціни на нафту, сягнувши майже 30 дол. за барель.

У січні 2003 року ОПЕК, побоюючись різкого зростання цін у випадку висадки американських військ в Іраку, зробила несподіваний крок — звернулася до незалежних експортерів нафти Росії, Мексики і Норвегії з проханням збільшити експорт нафти. Представники ОПЕК визнають, що картель не зможе негайно і повністю компенсувати припинення поставок нафти одночасно з Венесуели (припинила поставки нафти в розмірі близько 2,5 млн зарелів у день) й Іраку. Ще минулого року в кінці вересня колишній міністр паливної промисловості Саудівської Аравії шейх Ахмед Закі Ямані стверджував: "Якщо буде війна і якщо президент Іраку Саддам Хусейн відчує, що він програє, то його хімічна зброя вистрілить у бік Кувейту і Саудівської Аравії. І в цьому випадку ви (західний світ) отримаєте ціну 100 доларів за барель, оскільки експорт з цих країн припиниться".

У березні 2003 року ціна за барель сирої нафти на світовому ринку досягла рекордної позначки — 34,5 дол. США. Отже, 25 березня у Відні відбулася позачергова консультативна зустріч представників країн-експортерів нафти в межах конференції ОПЕК На порядку денному було "гаряче питання": чи можливе різке падіння цін на нафту після завершення військових дій в Іраку?

Загроза дуже серйозна — паніка нафтового ринку може обернутися різким обвалом цін. Щоб запобігти ціновій кризі, сторони вирішили скоротити квоти видобутку нафти на 2 млн барелів у день. Фактично це навіть не скорочення квоти — обмеження діяло в рамках ОПЕК досить давно. Проблема була в дисципліні експортерів — перед початком бойових дій фактично всі країни перевищили квоту саме на 2 млн барелів. У квітні ціна знизилась до 24,3 дол. І саме в таких межах ОПЕК прагнула втримати ціну. Але це було непростим завданням, оскільки до видобутку нафти знову приєдналися 4 свердловини іракської Румейли.

Середня ціна на нафту на світовому ринку, виражена через "кошик ОПЕК" в 2003 році дорівнювала 28,10 дол./бар. Аналітики відзначають, що середня ціна "кошика" за 2003 рік встановилася майже на 15 % вище за аналогічний показник попереднього року і досягла нового абсолютного рекордного значення за всю історію.

На сесії ОПЕК в лютому 2004 року прийнято рішення скоротити видобуток нафти на мільйон барелів на добу — з 24,5 до 23,5 млн барелів, щоб не допустити різкого падіння цін на нафту після закінчення зимового сезону. Проте плановане скорочення квот негайно викликало різке зростання цін на нафту. На початку березня ціна на нафту з "кошика ОПЕК" перевищила 32 дол. за барель і вони продовжують зберігатися на високому рівні. Тому "ключові країни", члени ОПЕК, зробили висновок, що попереднє рішення бул помилковим. У результаті 11 березня Організація вирішила тимчасово відмінити діючі в картелі квотні обмеження на виробництво нафти. ОПЕК вдалася до таких заходів, щоб збити ціни на нафту. Як повідомив голова Конференції ОПЕК, міністр енергетики і природних ресурсів Індонезії Пурномо Юсгіанторо, тимчасова відміна квот на нафту повинна сприяти утриманню цін в межах в 22—28 дол. за барель.

Наступна, 130-та, конференція ОПЕК відбулася у Відні 31 березня. У ній взяли участь представники країн-спостерігачів, у тому числі Росії, Казахстану, Мексики, Оману, Анголи та інших держав-нафтовиробників, що не входять до складу світового нафтового картелю. На конференції заплановано розгляд питання стратегії ОПЕК до кінця року, а також, обрання нового генерального секретаря картелю.

Отже, коли була створена Організація країн-експортерів нафти, мало хто вірив в її майбутнє. Нафтові компанії, як і преса сприйняли нову організацію зі скептицизмом. Таке ставлення до організації було зумовлене, перш за все, політичним забарвленням режимів країн, а також різними підходами до вирішення нафтових проблем. Загальна думка зводилась до того, що новостворена організація розпадеться внаслідок внутрішніх протиріч. Але тим не менше ОПЕК не перестала існувати, не розпалася, а навпаки, за кілька років зміцніла і перетворилася в найбільш впливову організацію на нафтовому ринку, потіснивши найбільших монополістів, утворивши енергетичну кризу — і "перевернувши з ніг на голову" всю ситуацію, яка здавалась такою стабільною, не тільки на нафтовому ринку, але й у світовій економіці та політиці в цілому.

У 2000 році країни-члени відсвяткували сорокарічний ювілей своєї організації. За цей період вона пройшла нелегкий шлях — від перших несміливих кроків до завоювання передового становища на ринку нафти. 40 років тому ця подія стала однією з найбільш революційних у світовій економіці XX століття. Важкий початок ОПЕК пов'язаний з тим, що вона замахнулась на наймогутнішу монополістичну організацію — Міжнародний нафтовий картель.

Протягом 60—70-х років частка доходів країн-експортерів від експорту нафти зросла, деякі країни взагалі націоналізували частину своєї нафтової промисловості. Бомба вибухнула в жовтні 1973 року, коли США підтримали Ізраїль у війні з Єгиптом. У від повідь Саудівська Аравія й інші арабські експортери оголосили ембарго на експорт нафти в США. Сумніви найбільших скептиків були розвіяні остаточно: тепер саме ОПЕК, а не "сім сестер", є най більшою силою на ринку нафти.

Ні на хвилину не вщухали і суперечки між членами ОПЕК. Члени ОПЕК перевищують установлені ними ж квоти видобутку. ОПЕК, як і раніше, залишається ареною боротьби двох сил: "по мірних" країн, що виступають за середній рівень цін на нафту, і "радикалів" (Ірак, Лівія), що домагаються максимального рівня

цін. Але, незважаючи на розбіжність інтересів, їх багато що об’єднує. Вони розуміють, що без організації самостійно не зможуть контролювати ринок нафти. Діяльність Організації, як політична, так і економічна, тісно пов'язана з нафтою. На її планових Конференціях країни-члени обговорюють кількість, якість, умови видобутку і рівень цін на нафту.

у 90-х роках XX ст. ОПЕК співпрацює з іншими країнами-експортерами нафти — Росією, Норвегією, Мексикою, Оманом. Існувала навіть пропозиція президента Венесуели Ернеста Мартеса про вступ Росії і Венесуели в ОПЕК [14]. Той факт, що від організації залежить ситуація на міжнародному ринку нафти, сьогодні визнають всі. ОПЕК знайшла свою нішу в сучасних міжнародних відносинах. Вона визначає рівень цін на нафту, в цій якості вона і збережеться. Це не випадкове об'єднання, а щось особливе, найважливіший сегмент на ринку нафти.

Незважаючи на внутрішні протиріччя і проблеми останніх десятиліть, ОПЕК не розпалася. Не станеться цього і найближчим часом. Хоча керівники ОПЕК усвідомлюють, що "нафтова зброя" — це двосторонній меч. Якщо ціни надто завищені, рентабельнішими стають інші джерела енергії. Енергія сонця, вітру, морських припливів, повторне використання вугілля — все це може великою мірою замінити в майбутньому нафту. Щоправда, Захід не дійшов поки що згоди у вирішенні цієї проблеми. Зараз ОПЕК немає альтернативи — оскільки немає альтернативи нафті. А оскільки наступні 20—25 років заміну нафти точно не знайдуть, за майбутнє ОПЕК можна не хвилюватися.

Якщо ОПЕК пережила всі катаклізми своєї 40-літньої історії, мабуть, вона дійсно потрібна й експортерам, і ринкові в цілому.