Кучик Міжнародні економічні відносини

3.2. Андська спільнота націй

Останні п'ятдесят років економічного розвитку принесли бага то широковживаних нині понять, таких як "регіональна економіка", "транснаціоналізація", "інтеграція" та "глобалізація", "центри і периферії світової економіки" чи "мондиалізм". Однак лише економічна інтеграція стала однією із найяскравіших тенденцій другої половини XX століття.

Жодна сучасна країна, навіть велика і розвинена, не може існувати, розвиватися, без впливу міжнародних обставин. Поряд з традиційною тенденцією утворення, становлення і розвитку національних держав спостерігаються процеси виникнення різного роду наднаціональних угруповань на регіональному та субрегіональному рівнях. Вони не лише розширюються, охоплюючи все нові групи країн, а й якісно поглиблюються. За її очевидної перспективності до цього часу немає однозначного розуміння сутності економічної інтеграції, її місця в еволюції світового господарства. Відповідно різняться між собою й прогнози її подальшого розвитку. Якщо повернутись до витоків інтеграції, то їх можна розглядати як реакцію на кризу індустріальної цивілізації, складових глобального переходу до постіндустріального суспільства. Тож закономірно, що основною тенденцією розвитку сучасної економіки є, власне, процес інтернаціоналізації суспільства. Формування нової системи відносин ставить перед суспільством нове завдання — створення на глобальному рівні єдиного механізму регулювання, який відповідав би існуючим потребам. При цьому акцентується на реалізації не тільки інтересів окремих держав, а й наднаціональних інтересів, що є мегарівнем реалізації економічних завдань.

Універсальним закономірностям еволюції індустріалізму підлягають усі регіони світу, однак їх розвиток може мати специфічні особливості, що прослідковуються, зокрема, в історії розвитку економіки Латинської Америки. Свого часу розпад іспанської колоніальної системи призвів до катастрофічних наслідків у економічному житті Латинської Америки, поділивши її на безліч ізольованих регіонів з напівнатуральним господарством. На той час Латинська Америка не мала регіональних ринків, більше того, лише всередині XIX століття країни цього регіону розпочали створення власних національних ринків. Однак життя змусило їх, не завершивши ендоінтеграцію, перейти до розвитку міжнаціональних господарських відносин. Роль каталізатора в інтеграційних процесах на початку минулого століття відіграли зовнішні чинники, такі як панамериканські конференції, а пізніше програми Панамериканського союзу з розвитку континентальної автотранспортної системи. Однак інтенсивна інтеграція країн Латинської Америки припала на час так званої епохи загального процвітання. Цей процес переніс пріоритети інтеграції з військово-стратегічного партнерства (Організація американських держав, 1948 рік) на господарсько-технологічну сферу (Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, 1974 рік).

У 90-х роках, поряд з НАФТА та МЕРКОСУР, виникли ще й інші зони вільної торгівлі, яким завдяки їх економічній потужності та політичній стабільності відводиться велике значення і в майбутньому. Андській спільноті націй чи Андській групі як одній із найдавніших спроб інтеграції на субконтиненті надається нове значення за змінених умов. Після більш як тридцятилітньої історії розвитку андські держави знаходяться на початку нової фази економічних та політичних перетворень. Як далеко просунулись країни АГ/АСН на шляху інтеграції, які проблеми та труднощі існували/існують всередині угруповання? Не на останньому місці також з'ясування питання, як розвивалась АСН та яке її майбутнє місце і роль у процесі створення зони вільної торгівлі західної півкулі.

3.2.1. Історія створення

3.2.1.1. Перший етап (1969 — поч. 1980-х років)

Початком інтеграційних процесів у країнах Латинської Америки переважно вважають визвольну революцію кінця XVIII— початку XIX ст. Плани "великого визволителя" С. Болівара щодо створення "Великої Колумбії" і тепер є взірцем для ідейно-політичних рухів за єднання країн Латинської Америки. Проте через низку обставин об'єктивного і суб'єктивного характеру ані в ХІХ, ані в першій половині XX ст. не виявлено, мабуть, значних кроків у напрямку створення постійних (чи хоча б довготривалих) латиноамериканських регіональних і субрегіональних об'єднань.

Лише в другій половині XX ст. спостерігаються реальні заходи щодо економічного і політичного інтегрування країн. Підготов кою цих заходів було, зокрема, створення в 1948 році за ініціативою Економічної і Соціальної Ради ООН спеціалізованої Економічної комісії для Латинської Америки (ЕКЛА), відомої ще як "група Р. Пребіша" [14]. Можна стверджувати, що саме в межах цієї Комісії було розроблено принципи створеної 18 лютого 1960 року Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), куди з часом увійшли всі країни регіону. "Більшу вигоду від участі у ЛАВТ мали три домінуючі економічні країни — Аргентина, Бразилія та Мексика" [24]. Тому ідея створення власного субрегіонального економічного утворення виникла в андських держав досить рано. Такі плани виношували Чилі та Колумбія ще в 1954 році, але ЛАВТ дала згоду на вимогу країн андського регіону лише 1967 року, хоча їх прагнення до інтеграції були викладені ще у "Декларації Боготи" (серпень 1966 року), розробленої під час зустрічі в столиці Колумбії на честь обрання К. Рестрено президентом країни. Ця Декларація, підписана керівниками Колумбії, Чилі, Венесуели, а також повноважними представниками Еквадору і Перу, відобразила невдоволення цих країн загальною стратегією ЛАВТ: межі асоціації визнавалися недостатньо міцними для справжньої інтеграції, а тому визначався комплекс заходів для невідкладного перетворення соціально-економічних структур, проведення аграрної реформи, закріплення основних норм функціонування іноземного капіталу на внутрішніх ринках, створення широкої системи преференцій на користь менш розвинутих країн. Декларація проголосила основні принципи і норми створення в недалекому майбутньому кардинально нової організації (робоча назва — "Група Боготи"), яка не лише мала протистояти впливу авторитарних режимів Бразилії й Аргентини, але й забезпечити внутрішній розвиток. Щодо зовнішньополітичних питань, то в документі було зазначено таке: "...будь-яка спроба прямої чи непрямої агресії, вчинена на ...континенті чи за його межами, так само як і все, що заважає вільному самовизначенню... народів, абсолютно неприпустимі..." [14]. Було задекларовано також прагнення до загального миру, зміцнення ролі ООН і посилення контролю за розповсюдженням ядерної зброї; висловлено занепокоєння з приводу військових конфліктів у світі, особливо в Індокитаї.

"Декларація Боготи" стала безперечною умовою укладання "Пакту Картахени", який, у свою чергу, був юридичною підставою Андської групи (Grupo Andino). Договір, відомий як "Андський пакт" (ч и "Пакт Картахени"), було підписано 26 травня 1969 року в колумбійській столиці Боготі президентами Болівії, Чилі, Еквадору, Колумбії та Перу (у 1973 році до пакту приєдналась Венесуела а у 1976 році з нього вийшла піночетівська Чилі). Пакт набув чинності у жовтні 1969 року. У початковому варіанті він передбачав знизити внутрішнє мито до 1980 року та встановити спільне зовнішнє мито.

Процес становлення Андської спільноти (Comunidad Andina) відбувся у три основні етапи. Першому — з моменту створення до початку 80-х років — його "закритій інтеграційній моделі" [18] були властиві виражені елементи державного регулювання, спрямованого на заміщення імпорту, та досить жорстка позиція щодо іноземного капіталу. Саме це стало основною причиною того, що в 1976 році Чилі вийшла з Андського угруповання. Перший етап ознаменувався прагненням андських країн реалізувати "етатичну" модель інтеграції, яка передбачала активну участь держави в економічному житті суспільства. Вони досягнули значного прогресу у сфері лібералізації взаємної торгівлі, координації економічної політики, регулюванні діяльності іноземних вкладників капіталу, спільного планування промислового розвитку.

Важливу роль на першому етапі відіграв встановлений у 1970 році спільний режим стосовно іноземного капіталу, який спочатку мав встановити ефективний контроль за діяльністю іноземних компаній, зберегти за національним капіталом основні галузі економіки. Основні перешкоди на шляху до інтеграції цього етапу були пов'язані з протиріччями щодо ступеня лібералізації взаємної торгівлі, розбіжностями в адміністративних та податкових режимах. Розвиток інтеграції стримували і політичні фактори, особливо неурегульованість прикордонних суперечок між Колумбією та Венесуелою, Перу та Еквадором.

3.2.1.2. Андський пакт і завершення другого етапу (1982-1988 роки)

З глибокої кризи, якої зазнала Андська група (як і вся Латинська Америка) у 80-х роках, розпочався другий етап існування об’єднання. "План інтеграції перетворився на макулатуру" [24].

Через економічну кризу було ускладнено імпорт з країн-партнерів, що стало очевидним протиріччям духові та змісту Картахенської угоди. Існувала загроза розпуску угруповання. Взаємною обіцянкою провести реформи його відклали до 1983 року. Новації ж почалися лише наприкінці 80-х років. Учасники пакту змушені були переглянути попередні моделі розвитку, відмовитись від низки рішень прийнятих раніше, включно з режимом регулювання іноземного капіталу, перейти до лібералізації економічної політики. Андська група однією з перших у Латинській Америці взяла на озброєння тезу ЕКЛА та ЛАВТ про "відкритий регіоналізм". Розпочався процес переходу до більш відкритого ринку, ліквідації митних бар'єрів, лібералізації режиму інвестицій, макроекономічної стабілізації, відмови від практики протекціонізму. В політичному плані фундаментальним стало відновлення демократії у всьому андському субрегіоні.

Епоху політичної боротьби та протекціонізму між країнами-учасницями Андського Пакту змінила співпраця з метою лібералізації торгівлі. Усвідомлення вигод економічної єдності усунув-політичні розбіжності. Канула в минуле і геополітична конкуренція часів "холодної війни". У результаті перспективи подальшої інтеграції відносно подібних економік андських країн виявились досить сприятливими.

3.2.1.3. Третій етап (1989 рік — триває досі)

90-ті роки стали для Латинської Америки десятиліттям якісних змін у політичній та економічній сфері. Подолавши наслідки "втраченого для розвитку десятиліття" [16] — 80-х років, більшість країн регіону прагнули до економічного зростання. Передбачалось, що рухатись товариство андського регіону повинно до створення Спільноти на зразок Європейського Союзу.

Нового імпульсу процесові інтеграції країн Латинської Америки поряд з "Ініціативою для двох Америк" (1990 рік) президента США Дж. Буша надали і "Багаронські Акти" від грудня 1991 року, в яких угруповання висловило намір встановити зону вільної торгівлі. Болівія, Еквадор і Колумбія досягли цієї мети 1 вересням 1992 року, Венесуела — 1 лютого 1993 року. Натомість Перу у серпні 1992 року вийшла з Пакту. Однак з 1994 року країна впевнено рухалась до відновлення у статусі члена. Проведена ліквідація торговельних бар'єрів призвела у 1990—1994 роках до зростаючої внутрішньої торгівлі: у відсотках вона зросла з 4,1 % до 11,9 %, незважаючи на те, що загальний експорт залишався незмінним.

Формування зони вільної торгівлі андських країн в основному було завершено до 1992 року, а всередині того ж року, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, було створено митний союз, котрий об'єднав Венесуелу, Колумбію, Еквадор та Болівію. Де-юре він діє з 1 січня 1995 року як митний союз між всіма країна-ми-членами, де-факто він існує лише між Колумбією та Венесуелою. Переговори щодо введення єдиного зовнішнього митного тарифу (ЄЗМТ) проходили досить повільно та напружено через те що виникли розбіжності стосовно рівня цього тарифу між Перу та Болівією, з одного боку, та Колумбією й Венесуелою — з другого. Перу і Болівія наполягали на нижчому рівні ЄЗМТ на низку товарів, оскільки прагнули зробити їх імпорт дешевшим. У той же час Колумбія та Венесуела, економіка яких була більш диверсифікованою, прагнули захистити свого національного виробника, а відтак були прихильниками вищих зовнішніх тарифів. Перу і Болівія виступали також проти будь-якого субсидіювання експорту, тоді як Колумбія й Венесуела проводили політику всестороннього заохочення експорту, досить часто вдаючись до його субсидіювання. За цих умов Колумбія й Венесуела вирішили незалежно від інших держав-членів ввести з 15 березня 1992 року ЄЗМТ обидвох країн. Його структура була простою: ЄЗМТ підвищувався із зростанням рівня обробки товару. Всередині 1992 року Еквадор встановив новий національний митний режим, який загалом відповідав попереднім домовленостям стосовно ЄЗМТ у межах АСН. Однак при цьому залишалось багато винятків, які в основному становили сировинні товари та різного роду обладнання. Національні тарифи на ці товари були нижчими за ЄЗМТ, оскільки Еквадор так само, як і Болівія та Перу, був зацікавлений у здешевленні їх імпорту з метою зниження вартості національних товарів, які вироблялись із застосуванням імпортованих. Болівії як найменш розвиненій країні субрегіону було дозволено зберегти національні тарифи. Протягом 1989—1992 років перуанський

уряд підтримував пропозиції Ради Картахенської угоди стосовно ЄЗМТ з кількома винятками. У той же час він прагнув до координування торговельної політики, тобто ліквідації всіх експортних субсидій. Події у Перу в квітні 1992 року, коли парламент країни було розпущено, спричинили відміну преференційного режиму у торгівлі з партнерами по АСН. Венесуела і Колумбія вжили заходів у відповідь проти Перу. Надалі Перу будувала свої торговельні відносини з іншими країнами угруповання на двосторонній основі, призупинивши членство у АСН. У червні 1992 року Перу проголосувала проти пропозиції стосовно ЄЗМТ, а потім відмовилась виконувати спільне рішення. Таким чином, всередині 1992 року сформувався митний союз у складі Болівії, Венесуели, Колумбії та Еквадору. Насправді це був перший митний союз у Латинській Америці, хоч і недосконалий, зі значними винятками щодо ЄЗМТ. Наступні роки принесли нові зустрічі та наради країн-членів стосовно введення єдиного зовнішнього митного тарифу. Врешті у листопаді 1994 року суперечності в основному було усунуто й остаточно затверджено ЄЗМТ трьох країн, який офіційно почав діяти у лютому 1995 року. Ставка цього мита коливалась від 5 % до 20 % , а для автомобільної промисловості вона становила 40 % [51, становлячи в середньому 14 % . Воно розповсюджувалось на 88 % погодженої митної номенклатури (тобто переліку товарів та послуг), що включала 6650 найменувань.

Та на цьому процес не зупинився. Країни бажають продовжувати інтеграцію, доказом чого стало перетворення додатковим протоколом до Картахенської Угоди Андської групи в Андську спільноту націй, що сталося під час зустрічі на найвищому рівні 10 березня 1996 року. Спільний ринок, який створюють андські країни, має сукупний потенціал у 100 млн споживачів. У 1999 році сумарний ВВП держав андського регіону перевищив 270 млрд дол., експорт становив близько 49 млрд дол., а імпорт — 41 млрд [5]. Однак загальний обсяг внутрішньозональної торгівлі поки що невеликий, його більша частина припадає на товарообмін між Колумбією та Венесуелою, інтеграція між котрими розвивається найбільш успішно. Останніми роками досить швидко розширюються торговельні зв'язки між Колумбією та Еквадором.

Поряд з економічною, андські держави прагнуть і політичної єдності — на зразок Європейського Союзу. Вона відображається в їх спільній зовнішній політиці, котра набирає все більшого розмаху.

3.2.2- Цілі організації, її органи та інституції

3. 2.2.1. Сутність основних завдань АГ та АСН

Утворення Андської групи спричинялось потребою реорганізації наявних тоді гоподарських стосунків та налагодження зв'язків з іншими регіонами та державами світу. Звідси й завдання діяльності угруповання визначило як:

— сприяння гармонійному та рівноправному розвиткові всіх держав-учасниць;

— прискорення економічного розвитку та зростання завдяки широкій та багатогранній соціально-економічній інтеграції;

— забезпечення зайнятості;

— пошук способів постійного покращення рівня життя населення андських країн.

Основною метою Договору Картахени було проведення субрегіональної інтеграції швидше, ніж інтеграції південноамериканського континенту, що тоді лише набирала обертів.

У 1990 році була підписана "Андська стратегія", в якій сформульовані три основних цілі: розвиток андського економічного простору; поглиблення міжнародних зв'язків країн андського регіону; внесок у єдність Латинської Америки.

В "Акті миру", прийнятому у тому ж році, серед найважливіших завдань визначено: поглиблення процесу інтеграції андських країн; реалізація його окремих етапів (зона вільної торгівлі, митний союз), а також інших заходів, необхідних для створення Андського спільного ринку.

Додатковим протоколом до Договору Картахени від 10 березня 1996 року вже Андська спільнота націй доповнила визначені завдання новими:

- сприяння участі країн-членів АСН в інтеграційних регіональних процесах з метою створення спільного ринку Латинської Америки;

- посилення економічної і політичної інтеграції;

- вироблення єдиної економічної політики країн-членів;

- координації проектів країн-членів;

— гармонізації законодавства;

— здійснення контролю за виконанням прийнятих у рамках АГ та АСН правових норм і за їх єдиною інтерпретацією;

— встановлення тісних взаємозв'язків між регіонами та органами АСН через допоміжні інституції — Спілку приватних підприємців та Андський інститут праці.

З метою досягнення встановлених цілей діяльність Спільноти різностороння. Внутрішньорегіональний порядок денний охоплює: впровадження політики сталого розвитку, боротьбу з виготовленням та збутом наркотиків, створення до 2005 року спільного ринку, а також "андської зони миру" [7; 27] (врегулювати вже існуючі та запобігти потенційним конфліктам, співпраця у справах біженців та видачі злочинців). Зовнішньо орієнтований порядок денний складається із впровадження спільного зовнішнього мита, а також спільної зовнішньої політики, розгалуження системи господарських стосунків з іншими організаціями, сприяння переговорам щодо торгівлі з країнами МЕРКОСУР, як і активної участі у створенні Зони вільної торгівлі Північної та Південної Америк.

3.2.2.2. Основні органи організації

Постійні органи Андської спільноти націй офіційно розпочали якісно нову діяльність у 1996 році після кількох етапів еволюції її інституційної системи та перетворення у стабільну систему окремих органів з визначеними завданнями і повноваженнями. Андська система інтеграції включає:

Політичний сектор у складі Ради президентів, Ради міністрів закордонних справ і координаційних механізмів; створені за Картахенською угодою Комісію, Хунту, Раду, Парламент та допоміжні органи.

Фінансовий сектор у складі Андської корпорації розвитку та Андського резервного фонду, Угоди із соціальної сфери, підприємницькі об'єднання і спільні компанії.

Так, щорічні зустрічі на вищому рівні (що відбувались з 1990 року) перетворені додатковим Протоколом у Трухільо в 1996 року Раду президентів, що представляє політичне керівництво спільноти. Рада президентів є вищим органом АСН, який визначає політичні пріоритети регіону, керує процесами інтеграції та узгодження сфери спільних інтересів, проводить оцінку економічного розвитку країн-членів, визначає спільну зовнішню політику, а також представляє АСН в інших міжнародних організаціях. Засідання веде щорічно кожна з країн-членів за ротацією, однак якщо виникнуть проблеми, які потребуватимуть негайного вирішення, допускається скликання позачергової сесії Ради. Найчастіше політичне представництво Андської спільноти націй у міжнародних відносинах здійснює голова Ради, пост котрого почергово займають всі президенти країн-членів АСН. Черга визначається за алфавітним порядком назв країн. Термін повноважень голови Ради становить 1 рік.

Рада міністрів закордонних справ узгоджує зовнішньоекономічні акції інститутів Андської групи, сприяє поглибленню інтеграції і виробленню спільної зовнішньої політики. Вона складається з міністрів закордонних справ та їх заступників. Засідає щорічно, можливе проведення засідань позачергово. Раду очолює президент, яким стає міністр закордонних справ країни, що головує у Раді президентів АСН. Як і в Раді президентів, рішення приймаються консенсусом. На одному з засідань Ради 26 червня 1997 року у Кіто (Quito), Еквадор, було вирішено надати Перу особливий статус (після того, як Перу 10 квітня заявила про свій вихід зі Спільноти), що уможливлював би подальше прийняття Перу до АСН. Рада міністрів закордонних справ країн-членів АСН уповноважена вести переговори та підписувати угоди щодо питань зовнішньої політики з третіми країнами, групою країн чи міжнародними організаціями. Рада визначає також у межах своєї компетенції спільну позицію держав-членів АСН на міжнародних форумах, конференціях та в інших міжнародних переговорних процесах з політичних питань та приймає рішення і декларації. Декларації мають необов'язковий характер, тоді як рішення є юридичною нормою.

Одним із важливих завдань Ради міністрів закордонних справ є підготовка засідань Ради президентів. Призначення та звільнення з посади Генерального секретаря входять також до повноважень Ради.

Комісія є вищим виконавчим органом, який виробляє спільну політичну лінію, координує спільні проекти, узгоджує економічну політику і наглядає за дотриманням угоди. Складається із п'ятьох повноважних представників держав-членів. Рішення приймається більшістю в 2/3 голосів (з важливих питань — одноголосно). На вимогу однієї з країн-членів або Генерального секретаря президент Комісії може скликати розширене засідання Комісії.

Хунта — "технічний орган", що складався з трьох членів, які призначалися Комісією на 3-річний термін для виконання її рішень і доручень. Члени Хунти мали однакові повноваження і кожен з них протягом року виконував обов'язки координатора, який був офіційним представником Хунти. Протоколом 1996 року Хунта була реорганізована у Генеральний секретаріат з тими ж завданнями, повноваження якого розпочались 1 серпня 1997 року. Доповненням до повноважень Хунти для Генерального секретаріату стали хіба що управління інтеграційним процесом, контроль за виконанням міжнародних зобов'язань АСН, підтримання постійного діалогу між країнами-членами угруповання, а також робота з виконавчими органами інших регіональних міжнародних організацій. Його очолює обраний Радою міністрів закордонних справ Генеральний секретар з посиленою виконавчою владою. Генеральний секретаріат має в розпорядженні 10 відділів і володіє законодавчою ініціативою. Пропозиції та проекти рішень скеровують або в Раду міністрів, або в Комісію АСН. Генеральний секретаріат формує порядок денний засідань Ради міністрів закордонних справ. Штаб-квартира Генерального секреатріату знаходиться у Лімі (Перу).

Андський парламент був заснований ще у 1979 році. Перше засідання проведене у 1980 році Складається із 25 депутатів (від кожної країни — 5 народних обранців) і засідає почергово у кожній столиці держав-членів. Андському парламенту відведена дорадча функція, хоча підкреслюється його важлива роль у законодавчому процесі, в якому він розробляє законопроекти. Парламент покликаний приводити у відповідність та усувати протиріччя у законодавствах країн-членів, а також співпрацювати з парламентами країн-учасниць Договору Картахени і третіх країн. Згідно з додатковим Протоколом до Картахенської угоди, члени парламенту обираються за процедурою прямого голосування, забезпечуючи таким чином безпосереднє волевиявлення населення країн-членів та їх народне представництво. Таку форму обрання депутатів схвалили всі країни АСН, за винятком Венесуели, де зберігається стара система формування парламенту. Секретаріат парламенту АСН знаходиться у Боготі (Колумбія). Андський суд (заснований у 1979 році у Кіто, Еквадор) розпочав роботу у 1984 році. Складається з 5 суддів з бездоганною моральною репутацією, що є висококваліфікованими юристами й обираються державами-членами терміном на 6 років. Судді повинні бути повністю незалежними у виконанні своїх обов'язків. Вони не можуть займати інших посад (оплачуваних чи неоплачуваних, окрім викладацької) та повинні утримуватись від будь-яких дій, що суперечили б їх статусу. Судді, секретар суду та посадові особи, призначені останнім на посаду міжнародних службовців, повинні володіти привілеями та імунітетами відповідно до їх статусу на території країни перебування. Так, судді повинні мати ті ж привілеї та імунітети, що й глави дипломатичних місій, у той час як привілеї інших категорій посадових осіб мають встановлюватись за взаємною домовленістю між судом та урядом країни перебування.

Суд повинен слугувати для розгляду суперечок та тлумачення законодавства. Основний арбітражний орган Андської спільноти націй зобов'язаний також представляти річні звіти Раді президентів, Раді міністрів закордонних справ та Комісії. В компетенції суду є вирішення таких суперечок, що виникають у процесі застосування чи інтерпретації договорів, укладених між органами та інституціями Андської системи інтеграції чи між останньою та третіми особами за згодою сторін. Фізичні та юридичні особи можуть погодитись представити на арбітраж суду будь-які суперечки, що можуть виникнути в результаті застосування чи інтерпретації аспектів приватних договорів, які підпорядковані єдиній юридичній системі Андської спільноти.

Рішення, котрі приймає суд, є обов'язковими до виконання та відразу ж включаються до законної системи угруповання. Ідея "судової наднаціональності", відображена в установчих актах деяких регіональних економічних співтовариств, властива насамперед Європейському Союзу (де вона була вперше впроваджена) та

меншою мірою суду Картахенської угоди [4; 18], що має вже помітний досвід у вирішенні суперечок. Заслуга суду Картахенської угоди в тому, що він є реальним інструментом врегулювання суперечностей, у той час як решта арбітражних органів інтеграційних угруповань залишаються лише потенційними.

3.2.2.3. Спеціальні інституції спільноти

Андський резервний фонд (АРФ) заснований у 1976 році в Бо готі, Колумбія, для надання допомоги країнам-членам у вирішенні проблем платіжного балансу. Це фінансовий інститут АСН, який керує частиною резервів держав-учасниць договору для узгодження фінансової та валютної політики, а також підтримання платіжного балансу. Цей інститут дає рекомендації щодо покращення інвестиційного клімату, уникнення кризових ситуацій в економіках країн-членів з питань банківського, фінансового та кредитного законодавства. Завдяки створенню АРФ у систему розрахунків вдалося ввести нову одиницю — андське песо, яке в основному використовується у спільній торгівлі та туризмі, а також як додатковий захист короткотермінового кредиту. Штаб-квартира АРФ знаходиться у Боготі.

Університет АСН "Сімон Болівар" — допоміжний інститут організації, основними функціями якого є здійснення наукових досліджень щодо різних аспектів регіональної інтеграції, навчання студентів, надання дипломованим спеціалістам другої вищої освіти, співпраця з ВНЗ країн-членів АСН, розробка освітніх програм, надання консультаційної допомоги органам та інститутам організації. Штаб-квартира Університету АСН "Сімон Болівар" знаходиться у Сукрі (Болівія).

Консультаційна рада підприємців АСН — інститут консультаційного характеру, що складається з 4 делегатів, обраних серед керівників вищої ланки найбільш впливових асоціацій підприємців країн-членів АСН. Основним його завданням є забезпечення участі підприємницького сектора у побудові внутрішнього ринку. Рада дає оцінку планам дій та програмам із регіональної інтеграції в аспекті розвитку підприємництва у країнах-членах. Ці документи мають консультативний характер та скеровуються у Раду міністрів закордонних справ, Комісію чи Генеральний секретаріат АСН. На вимогу цих органів Консультаційна рада може подавати свої висновки і з інших питань. Штаб-квартира Консультаційної ради підприємців АСН знаходиться у Лімі (Перу).

Консультаційна рада з робочих питань — допоміжний інститут, який також наділений дорадчими функціями і складається із представників профспілок країн-членів АСН. Його основною функцією є забезпечення участі середнього класу в реалізації інтеграційної політики та формуванні спільного ринку. Оперативна діяльність аналогічна діяльності Консультаційної ради підприємців АСН. Штаб-квартирою Ради було обрано Каракас (Венесуела), а місцезнаходженням Технічного секретаріату Консультаційної ради з робочих питань стала Ліма (Перу).

Андська корпорація розвитку (АКР) — основна кредитно-фінансова установа угруповання — заснована 1968 року у Каракасі, Венесуела. До її складу входять, окрім 5 країн-членів АСН, також Мексика, Тринідад і Тобаго (з 1994 року), Бразилія (з 1995 року).

Андська корпорація розвитку розпочала кредитні операцій з 1970 року. АКР діє як багатофункціональний банк та агентство з економічного і фінансового сприяння на засадах незалежності, автономності, суверенності, невтручання, поваги партнерських прав, солідарності у випадку зовнішньої загрози, допомоги у боротьбі проти агресора і захисту спільних територіальних вод. Функції АКР:

— надання кредитів;

— надання технічної допомоги;

— надання гарантій та авалів;

— участь в акціонерному капіталі підприємств; - операції спільного фінансування;

- відкриття кредитних ліній підприємствам та банківським установам для фінансування зовнішньоторговельних операцій та поповнення оборотних коштів;

- надання коштів через національні банки країн-членів та кредитування виробничого сектора;

- пряме фінансування підприємств приватного сектора;

- постійний контроль над створенням та станом нових фінансових інструментів відповідно до потреб та можливостей ринку капіталів;

- підтримка підприємств та банків у їх діяльності на місцевих та міжнародних ринках капіталів; - допомога у проведенні лізингових операцій;

— залучення короткотермінових депозитів та емісія регіональних облігацій;

— надання консалтингових послуг;

— діяльність в якості фінансового агента та ін.

Капітал корпорації становить понад 3 млрд дол. США. Характерно, що АКР може надавати кредити як урядам членів спільноти так і позазональним країнам. Кредитами можуть користуватися також компанії, що діють в андському субрегіоні. Як позазональні члени в Андській корпорації розвитку беруть участь Бразилія Мексика, Панама, Парагвай, Тринідад і Тобаго, Чилі, Ямайка. Але діяльність АКР має таку особливість: вона може надавати кредити тим організаціям та підприємствам, які хоч і розташовані в третіх країнах, але у їх діяльності зацікавлена хоча б одна держава андського співтовариства.

Вищим керівним органом АКР є загальне зібрання акціонерів. Правомірність такого зібрання та квоти голосування на ньому визначаються статутом. Акції діляться на три категорії: "А", підписання яких здійснюється урядами андських країн; "В", призначені для державних та приватних національних компаній і фізичних осіб; "С" — для позазональних членів, за якими зарезервовано 20 % статутного капіталу.

Загальне зібрання акціонерів вибирає директорат у складі 12 членів. Із членів директорату обирається виконавчий президент терміном на 5 років. Поряд із директоратом діє Виконавчий комітет, що призначається директоратом у складі 6 членів, яких висувають акціонери; цей комітет очолює президент. Завданням цього органу є схвалення фінансових операцій на обмежену суму, яку встановлює директорат.

3 1996 року в АКР діє Аудиторський комітет у складі 4 осіб: виконавчого президента, президента Виконавчого комітету та двох членів директорату, що обираються на дворічний термін. Функціями Аудиторського комітету є вибір зовнішніх аудиторів, укладення з ними договору та перевірка річних звітів про фінансовий стан банку, які готують аудитори.

В АКР зараз діють чотири головні управління, що відображають основні напрямки діяльності цієї організації. Головне управління Банку розвитку здійснює операції з центральними та місцевими урядами, автономними урядовими інститутами та компанія ми державного сектора. Головне управління Корпоративного банку регулює фінансування підприємств приватного сектора головна управління фінансових інститутів займається розподілом кредитних ресурсів корпорації через фінансових посередників, що діють у країнах-членах банку. Функція Головного управління фінансів — залучення грошових засобів на міжнародних ринках та

управління ними.

3.2.3. Напрямки діяльності організації

3.2.3.1. Внутрішня співпраця

Підвалини для тісної співпраці в межах угруповання заклала восьма зустріч на вищому рівні, що відбулась у Трухільо у Перу з 8 до 10 березня 1996 року. Її результатом стала реструктуризація Андського пакту та його перетворення в Андську спільноту націй, котра тепер поряд з економічними переслідує і політичні цілі: зменшення політичних суперечок всередині регіону та узгодження спільної зовнішньої політики, гармонізацію та уніфікацію законодавств шляхом їх уподібнення, підтримку соціальних реформ та співробітництво в інших сферах державного життя.

Внутрішньорегіональна політика країн андського регіону має три аспекти:

1. Політичний аспект. Основною політичною метою є закладення основ спільної зовнішньої політики та її подальший розвиток. З цією концепцією партнери погодились у 1998 році, після того, як визнали, яке значення має спільна зовнішня політика. На зміну цьому принципу 2001 року прийшла концепція "політичної співпраці в межах андського регіону" [4; 27], що включила також незалучені до цього часу аспекти зі сфери юстиції та внутрішньої політики. У цьому вчинку учасників Договору Картахени можна прослідкувати тенденцію до повного зближення на кшталт Європейського Союзу. Тому Андська спільнота намагається як на національному, так і на міжнародному рівнях узгоджувати свої дії, дотримуватись спільних позицій щодо важливих питань.

Після укладення Договору про зміцнення принципів демократії Договір Картахени був доповнений численними протоколами, котре ще належить ратифікувати: Договір АСН про Демократію (підписаний 17 жовтня 1998 року в Порто) чи, наприклад, Протокол про загальні та прямі вибори до Андського парламенту (підписаний 23 квітня 1997 року в Сукрі; Венесуела єдина країна, котра ще до початку дії цього Протоколу ввела загальні та прямі вибори до Андського парламенту). Якщо виникне загроза демократії в одній з країн регіону, то тепер Рада АСН уповноважена вжити заходів щодо її усунення.

Задля того, щоб втілити в життя "спільну зовнішню політику", Спільнота прагнула розвивати "спільну політику безпеки та встановлення довіри" [4; 27], роблячи основний внесок у формування "андської зони миру". Співпраця органів внутрішніх справ та органів юстиції у цьому напрямку була результативною — прийняття у 2001 році Андського плану співпраці для боротьби з незаконним вживанням і продажем наркотиків та пов'язаних з ним злочинів, а також створення Виконавчого комітету, що складається з національних представників та уповноважений стежити за виконанням цього плану.

Серед низки завдань Андської спільноти чи не найважливіше місце посідає введення до 2005 року андського паспорта. Це й стало найвищим проявом вдалої внутрішньої політики.

2. Економічний аспект. Перше місце в економічній політиці посідає створення до 31 грудня 2005 року спільного ринку. Його метою є введення єдиного зовнішнього мита, яке поки що не є повноцінним (митний союз існує лише між трьома країнами — Еквадором, Венесуелою та Колумбією; Болівія приймає ставки зовнішнього мита тільки у випадку співпадіння з її власним; Перу має особливий статус у встановленні зовнішнього мита), створення спільної аграрної політики, уподібнення окремих законодавств (щодо конкуренції, захисту інвестицій, уникнення подвійного оподаткування), дотримання певних критеріїв зближення у макроекономічній політиці. Вільне пересування потрібно забезпечити не тільки товарам, а й особам. Реалізації цієї мети слугує прийнятий закон про визнання дипломів та пропозиції щодо гармонізації і спрощення міграційного законодавства.

3. Соціальний аспект. Поняття "соціальне питання" з 1995 року міцно закріплене у словнику Андської спільноти та стосується численних сфер, наприклад, освіти та культури, соціопрофесій них аспектів (включно з охороною здоров'я, наукою, технікою), сталого розвитку (відносно довкілля, запобігання катастрофам)

та співпраці цивільного населення. Ці сфери представлені створеними 26 червня 2001 року на підставі рішень № 441 та № 442 Комітетів праці та підприємництва недержавними інституціями, то активно залучені до процесу латиноамериканської інтеграції.

Декларацією Мачу Пікчу (Machu Picchu) про демократію, права корінного населення та подолання бідності (підписана президентами 5 андських країн 29 червня 2001 року) передбачена організація круглого столу для узгодження соціальної політики, щоби залучити ширші верстви цивільного населення до андського інтеграційного процесу. Мета — виробити "загальний план соціального розвитку" [6; 27] за дорученням Восьмого засідання Ради Президентів андських країн (червень 2001 року) для вирішення проблеми бідності та соціальних нерівностей у цьому регіоні. Тут вперше обговорено проблему корінного населення.

У 1991 році держави-члени Андського пакту підписали Картахенську декларацію, в якій підтвердили відмову своїх урядів від володіння, виробництва, використання, випробування і постачання всіх видів зброї масового знищення (ядерної, біологічної, хімічної), а також від її придбання і зберігання.

Отже, спектр проблем, які намагається вирішити Андська спільнота з метою досягнення внутрішньорегіональної гармонії, досить широкий. Не всім із бажаних та поставлених цілей вдається одразу й без перешкод надати життєвого імпульсу, та спільнота впевнено й рішуче крокує визначеним шляхом.

3.2.3.2. Стосунки з іншими інтеграційними об'єднаннями

Країни андського регіону давно зрозуміли значення їх єдності, більшої сили у випадку виступу блоком. З огляду на це й було розроблено спільну зовнішню політику, що передбачала дотримання єдиних позицій стосовно інших держав чи регіональних об'єднань. В андських країн вже є досвід ведення спільної зовнішньої політики у центральноамериканському конфлікті 80-х років. Саме за їх ініціативою була розроблена ідея "латиноамериканського вирішення" проблеми Нікарагуа [18].

Протокол Трухільо 1996 року нарешті перетворив андську Раду міністрів закордонних справ у легальну структуру Договору Кархени та надав їй повноваження "готувати закордонну політику країн-членів на підставі важливості для всього субрегіону".

Сукрський Протокол, підписаний у червні 1997 року, значно укріпив спільну зовнішню політику. Принципами її побудови стали:

— повага та дотримання принципів міжнародного права;

— ідентичність країн андського регіону;

— субрегіональний та міжнародний мир і безпека, а також мирне урегулювання конфліктів;

— існування демократичного порядку, що базується на участі громадян в управлінні державою та соціальній справедливості;

— захист прав людини;

— солідарність та співпраця між андськими країнами; — соціальний та економічний розвиток країн-членів;

— зміцнення латиноамериканської інтеграції.

На підставі вищенаведених принципів АСН своєю спільною

зовнішньою політикою прагне досягнути таких цілей:

— захищати та пропагувати ідентичність, спільні цінності, права та інтереси;

— зміцнювати мир та безпеку; — інтенсифікувати міжнародну співпрацю;

— зміцнювати та поглиблювати інтеграційний процес;

— сприяти латиноамериканській інтеграції та пропагувати стабільність, безконфліктність та солідарність регіону;

— розвивати багатогранність та демократичність міжнародних стосунків;

— контролювати світову проблему виготовлення та збуту наркотиків;

— подолати корупцію, тероризм та інші форми організованої злочинності.

3.2.3.2.1. Відносини АСН з МЕРКОСУР та НАФТА

В умовах формування у західній півкулі двох великих зон вільної торгівлі — північної (довкола НАФТА) та південної (довкола МЕРКОСУР) країни Андської спільноти, економічний потенціал яких значно менший, ніж цих двох союзів, опинились на роздоріжжі та в різні часи демонстрували неоднакову спрямованість і підходи до тих чи інших проектів інтеграції. При цьому країни не дотримувались раніше спільних позицій, спостерігалась певна роздробленість через переслідування власних інтересів. Про це яскраво свідчить той факт, що з власної ініціативи Болівія у 1995 році [15] стала асоційованим членом МЕРКОСУР. Однак решта андських країн вирішила також не відставати і доклала чимало зусиль, щоб створити з МЕРКОСУР зону вільної торгівлі.

Зближення двох південних угруповань — АСН та МЕРКОСУР — почалось ще в 1996 році, коли на черговій зустрічі глав урядів v Лімі було розроблено план створення єдиної зони вільної торгівлі з державами, що входять до МЕРКОСУР, асоційованим членом якого на рік раніше стала Болівія. Обсяг її торгівлі з чотирма державами МЕРКОСУР набагато перевищив обсяг її торгівлі з країнами Андської спільноти. Деякий час Перу теж виношувала наміри вступити до МЕРКОСУР.

З іншого боку, Венесуела, Колумбія та Еквадор мають намір вступити до НАФТА. До того ж Колумбія та Венесуела разом з Мексикою вже є членами Групи трьох, участь в якій розглядається як передумова для вступу до Північноамериканської зони вільної торгівлі.

Однак процес зближення Андської спільноти націй та МЕРКОСУР, який останнім часом набирає дедалі більших обертів, передбачає підписання відповідних установчих документів. Ці два економічні союзи намагаються реально інтегруватися для того, щоб забезпечити вільний обіг товарів не тільки один з одним, а й з іншими міжнародними, економічними союзами. Саме цьому була присвячена десята конференція президентів країн АСН у квітні 1998 року в Гуаякілі, Еквадор. На ній було досягнуто згоди й окреслено попередні плани інтеграції країн АСН з МЕРКОСУР та співпраці з економічними міжнародними блоками на американському континенті, а також у інших регіонах. У дусі цих подій було підписано п'ятьма андськими країнами та чотирма державами МЕРКОСУР Угоду про створення у два етапи зони вільної торгівлі між ними. Услід за підписанням угод між Бразилією та Аргентиною, з одного боку, і АСН, з іншого, стосовно митних преференцій (12 серпня 1999 року та 29 червня 2000 року) АСН та МЕРКОСУР перейшли на вищий щабель — почався другий етап.

На другій зустрічі президентів Південної Америки (липень 2002 року) У Гуаякілі міністри закордонних справ і торгівлі двох блоків домовились розглянути пропозиції щодо конкретних заходів із створення зони вільної торгівлі та розробити робочий план їх імплементації.

3.2.3.2.2. Співпраця АСН з ЄС

Сфера інтересів андських країн не обмежується лише латиноамериканським регіоном, вона виходить далеко за межі не тільки країн-членів, а й континенту. У напрямку диверсифікації зовнішньоекономічної діяльності держави Андської спільноти націй докладають значних зусиль. Співпраця з унікальним за своєю наднаціональною суттю об'єднанням — Європейським Союзом — була започаткована у квітні 1993 року підписанням Угоди про співробітництво з ЄС, що дозволило не тільки збільшити обсяг торгівлі з країнами Європейського союзу (10,5 млрд дол. США у 1993 році та 14,6 млрд дол. США у 1998 році, де АСН має позитивний баланс), але й збільшити втричі західноєвропейські інвестиції в економіку андських країн (1,7 млрд дол. США у 1998 році) [16; 27]. На думку латиноамериканців, інтенсифікація торгово-економічних стосунків АСН пов'язана з прагненням андських країн зменшити залежність від північноамериканського ринку. Вони намагаються відшукати способи та встановити з державами ЄС такі відносини, щоб європейські країни посіли чільне місце у підтримці інтеграції андського регіону. Між АСН та ЄС діє Угода про співпрацю, в якій пріоритети надаються реалізації всіх спільних програм, встановлюється політичний діалог у формі щорічних зустрічей міністрів закордонних справ та діє спеціальна система преференцій для андських країн, що, до речі, розглядається як визнання їх заслуг у боротьбі з незаконним виробництвом та контрабандою наркотиків. Таким чином, з 1994 року Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу та Еквадор користуються системою генеральних преференцій у торгівлі з країнами Євросоюзу, які закінчуються у 2004 році. Ця угода охоплює майже 80 % експорту андських держав до Європи, до складу якого входять поставки сільськогосподарської продукції, за винятком бананів. До того ж» на відомій зустрічі у Ріо-де-Жанейро Андська спільнота зробила все для того, щоб підписати угоду, якою передбачалося б створення зони вільної торгівлі між цими двома регіональними блоками, що, в свою чергу, забезпечила б таке співвідношення між АСН та ЄС, яке склалося в європейців з країнами МЕРКОСУР та Чилі. Це має дуже велике значення для Андської спільноти націй, адже Європейський Союз є другим за обсягом споживання експорту андських країн після НАФТА. До європейських країн надходить 46% експорту АСН.

Зі свого боку, ЄС виявляє також неабияке зацікавлення у розвитку стосунків з Андською спільнотою. Починаючи з 1995 року, Комісія Євросоюзу розробила три доповіді щодо відносин із країнами АСН, в яких було уточнено спеціалізовані цілі співпраці з регіоном [8; 24], зважаючи на його гетерогенність та інші особливості. Згідно з цими документами, трьома найважливішими цілями співпраці визначено:

— розвиток стратегічного альянсу; сюди слід віднести й спільні інтереси та позиції, як і передумови для союзу партнерів у органах міжнародних організацій;

— підтримку диверсифікованих моделей сталого розвитку;

— полегшення і спрощення політичного діалогу між інституціями, що є представниками цивільного населення в обох регіонах.

Погоджено, що цілей співпраці буде досягнуто за допомогою:

— політичного діалогу на рівні міністрів (Римська декларація від 30 червня 1996 року);

— співпраці у боротьбі з незаконним виготовленням та продажем наркотиків (поки що андський регіон є єдиним, з ким ЄС веде такий специфічний політичний діалог);

підписання другої Рамкової угоди між ЄС та Договором Картахени і його членами, спрямованої на забезпечення демократичних принципів та дотримання прав людини. Ця угода повинна надати новий поштовх до співпраці між двома регіонами та посилити регіональний інтеграційний процес андських держав;

спеціальні торговельні преференції, на підставі яких з урахуванням принципу найбільшого сприяння близько 80 % експорту андських країн до ЄС не обкладаються митом.

Європейський Союз також визначив у співпраці з АСН два пріоритетні напрямки зі специфічними цілями:

І. Сприяння інтеграції в андському регіоні на підставі:

1) підтримки всіх залучених до процесу інтеграції в андському регіоні діючих осіб (йдеться про регіональні та національні

інституції, представників всього цивільного населення, незалежно від того, чи це є неурядова міжнародна організація, профспілка чи торгова палата); остаточним результатом повинно стяти зближення цих інституцій з основними учасниками інтеграційного процесу;

2) посилення інструментів та дій, необхідних для створення до 2005 року спільного андського ринку;

3) посилення міжнародної ролі АСН у світовій економіці. II. Сприяння створенню "андської зони миру" [17; 27]:

1) збереження природних ресурсів та запобігання катастрофам;

2) боротьба з наркозлочинністю;

3) мирне врегулювання існуючих та запобігання потенційним Конфліктам.

Вищенаведене доводить, що зацікавленість Євросоюзу андським регіоном постійно зростає. Завдяки вигідному торговельному та політичному партнерству обидва об'єднання зближуються з новими силами, проектами, перспективами.

3.2.4. Перспективи розвитку. Вступ до ФТАА/ПЗВТ

3.2.4.1. Розвиток ідей створення ФТАА/ПЗВТ

у контексті латиноамериканської інтеграції

Разом з інтеграцією країн Андського пакту прискорився і процес панамериканської економічної інтеграції. Цей процес відбувається на двох рівнях — внутрішньоорганізаційному (кожне з регіональних угруповань обох Америк розглядає свої можливості та вклад, який би воно внесло у створення Панамериканської зони вільної торгівлі (ПЗВТ) та загальноамериканському (субрегіональні та регіональні економічні об'єднання проводять інтенсивну політику переговорів та укладення рамкових угод для зближення та гармонізації стосунків). Одним з яскравих прикладів внутрішньорегіональної економічної стратегії є Одинадцята зустріч лідерів країн Андської спільноти 25—27 травня 1999 року в колумбійському місті Картахена, приурочена до 30-ї річниці підписання Договору Картахени. У результаті дискусій керівники п'ятьох країн прийняли рішення про ведення спільної внутрішньої політики та створення не пізніше 2005 року спільного ринку на зразок європейського, домовившись гармонізувати з тією ж метою макроекономічну політику різних країн та зменшити інфляцію. До 2005 року передбачається створити умови для вільного переміщення громадян, капіталів, послуг. Основним імпульсом для створення спільного ринку стане спільна зовнішня політика держав Андської спільноти, метою якої є захист субрегіональної (андської) цілісності, сучасних цінностей, прав та інтересів. Вона спрямована також на зміцнення миру та регіональної безпеки, посилення переговорних можливостей регіону щодо сприяння та активної діяльності у створенні Зони вільної торгівлі для Північної та Південної Америк — ФТАА (Free Trade Area of Americas). Тут лідери андських країн підтвердили зобов'язання спільноти зміцнювати відносини з іншими торгово-економічними блоками, перш за все з МЕРКОСУР, розширення зв'язків з яким вважається першим етапом до створення Зони вільної торгівлі Америк від Аляски до Вогненної Землі.

У процесі становлення ФТАА/ПЗВТ можна виділити два найважливіші періоди:

1. Підготовча фаза (1995—1998роки). Після кількарічної паузи у жорстких дебатах у США щодо Північноамериканської зони вільної торгівлі колищній президент Сполучених Штатів Америки Б. Клінтон знову відновив ідею створення Панамериканської зони вільної торгівлі та запропонував "побудувати" весь американський континент на зразок НАФТА. Конкретним політичним підґрунтям для процесу створення ФТАА стали конференції міністрів торгівлі залучених країн, що відбуваються кожні 12 місяців. Перша така зустріч відбулась у червні 1995 року у Денвері, США. Тоді було створено робочі групи з таких проблем: полегшення доступу до ринку; митна справа та походження товарів; прямі інвестиції; норми та технічні торговельні бар'єри; субсидії; антидемпінгове мито та ін.

Одночасно з зустріччю у Денвері відбувся Перший панамериканський економічний форум за участю представників приватного сектора континенту, щоб надати останнім можливості розбудовувати свої мережі та аналізувати й дискутувати стосовно процесу створення ПЗВТ.

На другій зустрічі міністрів у березні 1996 року у Картахені, Колумбія, було підписано зобов'язання країн створити до 2005 року зону вільної торгівлі та вжити до 2000 року конкретних за ходів. Було також утворено 4 нові робочі групи з таких предметів переговорів: залучення громадськості, права інтелектуальної власності, послуги та політика конкуренції. Наголошено також на зобов'язанні підтримати малі та бідні країни у процесі розвитку

У березні 1997 року відбулась третя зустріч міністрів торгівлі у Бело Горізонте, Бразилія, на якій підготовчому комітету у складі 34 заступників міністрів торгівлі було доручено підготувати до наступної зустрічі міністрів перетворення робочих груп у групи переговорів та знайти відповіді на дискусійні питання. Окрім того, було створено 12-ту групу — Групу з примирення та арбітражу.

Ареною четвертої зустрічі міністрів торгівлі стосовно процесу ФТАА стала коста-риканська столиця Сан-Хосе (19 березня 1998 року). Остання у підготовчому періоді зустріч увінчалась створенням Комітету переговорів (Trade Negotiations Comitee, TNC), що складався з 34 заступників міністрів торгівлі залучених країн та отримав завдання досягнути до 2000 року конкретних успіхів та узгодити специфічні засоби полегшення торгівлі. Робочі групи було переформовано у 9 груп переговорів:

— питання доступу до ринку;

— прямі інвестиції; — послуги;

— залучення громадськості; — врегулювання суперечок;

— сільське господарство;

— права інтелектуальної власності;

— субсидії, антидемпінг та вирівнювальне мито; — політика конкуренції.

2. Фаза переговорів (1998—2005роки). Згідно з рекомендацією міністрів, переговори про Панамериканську зону вільної торгівлі розпочались на Другому саміті Америк у Сантьяго, Чилі, У квітні 1998 року, де президенти країн домовились про завершення етапу переговорів у 2005 році та про те, що переговори відбуватимуться кожні 18 місяців у країнах-членах потенційної ПЗВТ за процедурою ротації.

П'ята зустріч міністрів торгівлі відбулась лише у листопаді 1999 року в Торонто, Канада. Все, що вдалось здійснити на цій зустрічі - це заслухати доповіді груп переговорів та уповноважити їх подати на наступну зустріч проект ФТАА. 7 квітня 2001 року нарешті пройшла 6-та зустріч міністрів торгівлі у Буенос-Айресі, Аргентина. Для міністрів уже був підготований проект ФТАА, який після Третього саміту Америк у Квебеці, Канада, винесений на громадське обговорення на веб-сайті [29].

У Заключній заяві поки що останнього саміту в Квебеці у квітні 2001 року президенти країн дійшли згоди у:

— введенні принципу демократичності для участі та діяльності у ФТАА;

— фіксації травня 2002 року як дати початку переговорів, і січня-грудня 2005 року як останнього терміну завершення переговорів та ратифікації угоди національними парламентами;

— інструкції міністрів підготувати "міжамериканську демократичну хартію" в межах ОАД, щоб захистити представницьку демократію;

— підтримці зусиль для посилення та покращення міжамериканської системи захисту прав людини, боротьби з корупцією, гарантування незалежності судової системи та ін.

У жовтні 2002 року відбулась 7-ма зустріч міністрів у Кіто, Еквадор.

3.2.4.2. Проблематика створення ФТАА/ПЗВТ:

латиноамериканський та північноамериканський підходи

Зрозуміло, що якщо Клінтонові дісталися в спадщину проблеми, не вирішені Бушем-старшим, то Буш-молодший має вирішувати завдання, не вирішені Клінтоном. Але Бушу-молодшому "перепало" дещо з нездійсненого і від батька — створення Панамериканської зони вільної торгівлі (ПАЗВТ, ісп. — Area de Libre Comercio de las Americas, ALCA, англ. — Free Trade Area of Americas, ФТАА). З "Ініціативою для Америк", що припускала створення единого економічного простору від Аляски до Вогненної Землі, Буш-старший виступив ще в 1990 році. У 1994 році на Першій зустрічі на вищому рівні в Майямі 34 глави держав Західної півкулі домовилися про створення ПЗВТ до 2005 року. Саме на цьому терміні й продовжують наполягати США і країни НАФТА — Канада і Мексика, тепер до них приєдналася і Чилі. Усі наступні роки підтвердили, що безмитна торгівля у поєднанні з іншими багатьма умовами лібералізації економіки викликають загальний інтерес. Мексиканський експорт у Латинську Америку в 1994—1997 роках зріс втричі. ЄС прагне підписати ще до 2005 року угоду про поступове скасування митних тарифів із блоком МЕРКОСУР (Бразилія, Аргентина, Уругвай і Парагвай та Чилі). Азіатська криза лише зміцнила інтерес США до стабільного та досить великого ринку демократичних країн Латинської Америки, що купують тепер в американців стільки ж, скільки і країни ЄС; Чилі з 14-мільйонним населенням купує в США більше ніж мільярд громадян Індії; країни МЕРКОСУР купують американських товарів більше, ніж мільярдне населення КНР.

НАФТА і МЕРКОСУР об'єднаються, ПЗВТ відбудеться, незважаючи на величезні розбіжності (наприклад, у США з Кубою і Колумбією; при різних геостратегічних інтересах США і Бразилії). Усі сподіваються мати користь: США хочуть усунути азіатських і європейських конкурентів з Латинської Америки, скеровувати без мита свої товари; країни типу Бразилії — збільшити експорт своєї продукції до США, країни типу Белізу — ставити свою торгову марку на завезені азіатські товари і відправляти їх без мита від Аляски до Патагонії.

Ще до Другої континентальної зустрічі "у верхах" у квітні 1998 року в Чилі 34 міністри зовнішньої торгівлі визначили розміщення штаб-квартири ПЗВТ, що до 2005 року три роки знаходитиметься в Майямі, потім два — в Панамі, і останні два — у Мехіко. Всі основні рішення вже традиційно будуть прийматися на регулярних кожні 18 місяців (наприкінці 1999 року, усередині 2001, на початку 2003 і в середині 2005 років) засіданнях вищого органу/ Ради міністрів зовнішньої торгівлі. У березні 1998 року в Хосе (Коста-Рика) 34 міністри домовилися про підтримку 10 постійних робочих груп (мита, інвестиції, сфера послуг, держзакупівлі, арбітраж, агропром, інтелектуальна власність, антидемпінг, малі підприємства, навчання зовнішньоторговельного персоналу) за кожну з яких відповідають одна з нижчезгаданих країн, відповідно: Колумбія, Коста-Рика, Нікарагуа, США, Чилі, Аргентина.

Венесуела, Бразилія, Ямайка, Перу. Домовилися, що питання працi й екології не входитимуть у майбутню Угоду. Міжамериканський банк розвитку (Banco Intenacional de Desarrollo-BID, ІАDВ) зобов'язався підтримати дешевими кредитами економічні ' структури малих держав як компенсацію від можливого збитку

від участі в ПЗВТ. Поточний переговорний процес до 2005 року будуть очолювати поперемінно представники Канади, Аргентини, Еквадору, а останні роки два співголови — представники Бразилії і США. Зустріч 34 міністрів у Хосе супроводжувалася цього разу IV форумом підприємців — режим функціонування ПЗВТ готується державними чиновниками при постійних консультаціях із представниками приватного сектора. Структура переговорного процесу, успішне функціонування 10 комісій і головного офісу ПЗВТ будуть забезпечуватися технічними зусиллями трьох таких міжнародних організацій, як ОАД (Організація американських держав), банк BID і CEPAL (Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибських островів). До квітня 1998 року проблеми континентальної Угоди про свободу торгівлі обговорювалися на трьох зустрічах 34 міністрів зовнішньої торгівлі (Денвер, штат Колорадо, США; у Колумбії; у Белу Оризонте, Бразилія), на 13 зустрічах заступників міністрів і на понад 60 конференціях постійних робочих груп.

ПЗВТ 2005 року ґрунтується на діяльності ALADI (Asociacion Latinoamericana de Integfi-acion), усі 11 держав-членів якої з 1990 року уклали між собою 10 Договорів про економічну взаємодоповнюваність (Acuerdos de Complementacion Economica), що дозволить цим країнам до 2007 року мати 100 % безмитний взаємний товарообіг. Штаб-квартира ALADI знаходиться в столиці Уругваю Монтевідео. У функції головного офісу входить, зокрема, встановлення розмірів збитку і відповідних компенсацій для країн-членів від зниження митних зборів.

Інтеграції країн півкулі сприяють і регулярні галузеві зустрічі перших осіб держав. Міністри фінансів 34 країн Північної та Південної Америки, за присутності глав усіх відповідних центрабанків і представників міжнародних фінансових організацій, зібрались на засідання в грудні 1997 року в Сантьяго (Чилі). Відзначивши низький обсяг кредитної допомоги банків підприємствам, міністри в загальній резолюції просили МВФ провести низку заходів для подолання нестабільності місцевих фінансових установ для

уникнення повторної кризи внаслідок засилля міжнародних біржових спекуляцій (економічний спад 1995 року в Мексиці і Бразилії, збиток на кілька десятків млрд дол. у Бразилії в 1997 році).

BID щорічно проводить конференції всіх представників на місцях Міжамериканського банку розвитку (39-та зустріч проходила в березні 1998 року в Картахені, Колумбія). У 1998 році банк обробив і опублікував через Інтернет результати унікальної анкети, на 3 тисячі запитань якої відповіли міністри фінансів, директори центрабанків та інші фінансові керівники 29 країн континенту.

Профспілкові верхи країн півкулі 16—17 квітня 1998 року провели зустріч у Сантьяго (Чилі), за кілька годин до приїзду туди глав 34 держав американського континенту. Генеральні прокурори і міністри внутрішніх справ 25 країн півкулі визначали методи практичного співробітництва і досягнення однорідності процесуальних норм на зустрічі в листопаді 1997 року в Мехіко.

У грудні 1997 року у Ватикані Папа римський Іоанн Павло II провів спеціальну асамблею 297 єпископів американського континенту, що представляють 500 млн осіб, половину всіх католиків земної кулі, і задав її учасникам риторичні питання: чому навіть після п'яти століть євангелізації єдиний американський континент настільки роз'єднаний і чи не час прагнути до всеосяжної інтеграції; чому протестантські громади на півночі континенту живуть заможно, а католицький південь у всьому значно відстає від них; невже релігія визначає рівень економічного розвитку націй? Римський Священний синод виступив тоді з ініціативою посередництва між провідними світовими фінансовими організаціями і латиноамериканськими країнами з метою домогтися у них списання частини державних боргів до 2000 року.

Характерні регулярні зустрічі латиноамериканських опозицій них політичних діячів, серед яких чимало колишніх і майбутніх керівників вищого рівня, що засуджують неолібералізм із лівих і центристських позицій, критикують план США щодо інтеграції з Латинською Америкою; у документі "Консенсус Буенос-Айреса" від 29 листопада 1997 року пропонується: 1) спочатку подолати митні бар'єри між самими латиноамериканськими країнами і тільки потім інтегруватися з НАФТА; 2) створити механізм регулювання "припливу" через кордон портфельних інвестицій, що руйнують латиноамериканську економіку. Серед "підписантів" дуже багато кандидатів на майбутніх президентських виборах у Мексиці, Бразилії, Аргентині, Чилі.

Інтеграційні процеси на латиноамериканському континенті стимулюються необхідністю спільного використання гідроресурсів і електроенергії, запасів нафти і газу в трьох зонах: США, Мексика, Центральна Америка; Карибський басейн, Колумбія, Венесуела; південна частина Латинської Америки. Штаб-квартира ОЛАДЕ (Olade (Organizacion Latinoamericana de Energia)) розташовується в Кіто, Еквадор.

Організація американських держав. Відповідно до мандату і рекомендацій зустрічі у верхах 1994 року в Майямі глав 34 американських держав ОАД координує розробку сотень документів для встановлення в 2005 році зони вільної торгівлі на всій півкулі. Досягненням ОАД 1996 року можна вважати прийняття керівниками 33 держав в березні в Каракасі (Венесуела) методом консенсусу Міжамериканської конвенції проти корупції. Після багаторічних обговорень проблеми спільної боротьби з наркотиками і тероризмом, з нелегальною торгівлею зброєю й іншими транснаціональними злочинами ОАД рекомендувала владі всіх країн на американському континенті не чинити перешкод офіційній взаємній видачі злочинців, що перебувають у розшуку, і підозрюваних у скоєнні злочинів, а також міждержавному суворо конфіденційному обміну банківською інформацією щодо окремих особистостей з метою запобігти "відмиванню" наркодоларів.

ОАД вразила світ тим, що в червні 1996 року в Панамі на зустрічі міністрів закордонних справ 34 країн майже одноголосно ("проти" голосували тільки представники США) відкинула прийнятий конгресом США закон Хелмса-Бартона з санкціями щодо тих компаній, що не приєднаються до економічної блокади Куби, яка проводиться Вашингтоном понад ЗО років. Члени ОАД рекомендували юридичному комітету цієї міжнародної організації розглянути відповідність цього закону до основних спільних документів світового співтовариства, зокрема до договору НАФТА, норм ГАТТ/ВТО тощо. (Куба була виключена з ОАД під тиском СШA ще в 1962 році).

Аж до 2000 року необхідність зони вільної торгівлі у Західній півкулі визначалася лише на політичному рівні, а технічна робота з її створення проводилася досить повільно. Попередній проект основних компонентів угоди про створення ПЗВТ був складений лише до кінця 2000 року. Слід зазначити, що ще до обрання президентом Дж. Буш визначив Західну півкулю як основний пріоритет своєї зовнішньоекономічної політики. Торгівля з цим регіоном становить 40 % усієї зовнішньої торгівлі США, перевищуючи сумарний обсяг торгівлі з Японією та ЄС. Хоча основна частина цієї торгівлі припадає на країни НАФТА, Вашингтон вбачає великі перспективи у розвитку економічних відносин з Латинською Америкою, вважаючи її зростаючим експортним ринком і регіоном з багатообіцяючими інвестиційними можливостями.

Незважаючи на загальну зацікавленість у створенні ПЗВТ, уже зараз очевидно, що на її шляху є ще чимало перешкод. Основними є внутрішньополітична ситуація в США, що ускладнює роботу адміністрації на зовнішньоекономічному напрямку, і різниця в підходах США і Бразилії — двох основних "гравців" західній півкулі.

З першого дня свого існування нова адміністрація безуспішно домагається від конгресу повноважень на розвиток торгівлі (trade promotion authority, fast track authority), відсутність яких гальмує зовнішньоекономічні ініціативи Білого дому. Основні партнери США у західній півкулі (Бразилія, Чилі, Аргентина) давно вказують на безперспективність переговорів при відсутності в США необхідних торговельних повноважень, а це неминуче позначається на загальному діалозі щодо ПЗВТ. Другою і не менш важливою перешкодою є наявність істотних розбіжностей між США і Бразилією. Чимала частка провини лежить на американцях, що не бажають адаптувати своє антидемпінгове законодавство. Країни Латинської Америки, особливо Бразилія, розглядають подібне законодавство, спрямоване в основному на захист від дешевого імпорту таких секторів, як металургія і сільське господарство, як неприхований протекціонізм. Вашингтон же наполегливо намагається вилучити це питання з порядку денного переговорів, наполягаючи, що це винятково внутрішня справа США.

Загалом антидемпінг — лише одне з багатьох протиріч, що ускладнюють пошук компромісу. США в принципі не мають наміру знижувати захист текстильної промисловості і металургії хоча саме ці ринки викликають у Бразилії особливий інтерес

Відмова від поступок у сільському господарстві потрібна американцям, щоб зберегти поле для маневру, що необхідно у діалозі з ЄC на наступному раунді глобальних переговорів.

Однак позиція Бразилії теж не відзначається поступливістю. На відміну від багатьох країн регіону, вона не підтримувала ідею створення зони до 2003 року. Зараз її зусилля спрямовані, насамперед, на зміцнення субрегіонального блоку МЕРКОСУР, що на переговорах стосовно ПЗВТ покликаний відстоювати колективні інтереси своїх членів. Чималу роль відіграє і політична ситуація в Бразилії. Значний тиск на уряд здійснює і промислове лобі, що, на відміну від аграрного сектора, може частково втратити свої позиції на ринках. Важливо, що останнім часом спостерігається також чітке зближення Бразилії з ЄС. Влада Бразилії вже обговорює прагнення укласти з Європейським Союзом Угоду про вільну торгівлю, стверджуючи про здатність вести переговори відразу у двох напрямках — ПЗВТ і ЄС, причому ЄС викликає у Бразилії не менший інтерес.

Результатом зосередження Бразилії на МЕРКОСУР і її небажання розглядати ПЗВТ як структуру "НАФТА плюс", в якій домінують американці, стала вже кількалітня стратегія США на послаблення позиції МЕРКОСУР, що зараз є успішною. У 2000 році адміністрація Б. Клінтона, що ігнорувала дотепер прохання Чилі (асоційованого члена МЕРКОСУР) про вступ у НАФТА, провела з нею переговори за висновками угоди про вільну торгівлю. Аргентина — один з основних членів МЕРКОСУР — також використовується американцями як противага Бразилії, перетворюючись у важливого союзника США на переговорах щодо ПЗВТ. Чималу роль у цьому відіграла допомога в 40 млрд дол., що за ініціативою США надали Аргентині міжнародні фінансові організації під час фінансової кризи, а також залежність аргентинської валюти від долара і, як наслідок, від американської економіки. Проте, навіть при послабленні позиції МЕРКОСУР і підтримці ідеї створення ПЗВТ уже до 2003 року, що висловлюють багато країн регіону, перед Вашингтоном, як і раніше, стоїть невирішена проблема "торговельних повноважень" і протидії Бразилії, яка зберігається і досі.

Отож, в основі економічної інтеграції країн Латинської Америки та Андської спільноти націй зокрема лежать об'єктивні фактори, пов'язані з глобальними змінами у світовій економіці (особливо останніх десятиліть), із прагненням держав регіону подолати господарську відсталість, забезпечити стабільний розвиток національної та регіональної економіки та створити базу для рівноправного діалогу з промислово-інформаційними центрами. Для цього необхідна глибока структурна перебудова внутрішнього ринку та зовнішньоекономічних зв'язків, яку у вигляді одного з найважливіших важелів може забезпечити регіональна інтеграція. Остаточною метою інтеграції андські країни вважають досягнення регіональною економікою середньосвітового рівня, а відтак і рівня життя населення, який би відповідав сучасним стандартам.

Андська спільнота націй пройшла нелегкий шлях до інтегрування економічних, а тепер і політичних систем країн-членів, котрий (уже тепер можна впевнено стверджувати) є ефективним. Сприяло цьому успіху насамперед те, що учасники Договору Картахени дотримувались таких принципів: урахування інтересів кожної країни, збереження національного суверенітету; врахування інтересів інших держав і угруповань — країни АСН не вийшли з жодної іншої міжнародної організації, членами яких вони були, навпаки, посилили свій вплив на формування світової політики завдяки спільним зусиллям у діяльності тих організацій; послідовність у проведенні організаційних заходів за правилом: "Керуватись не бажаним, а можливим". Власне тому АСН набуває все більше рис організації, не схожої на інші — наднаціональної організації (на кшталт федерації чи виняткового наднаціонального утворення, як Європейський Союз). Свідченням цього є як проведення спільної зовнішньої, узгодження внутрішньої політики, так і реальна та ефективна арбітражна діяльність суду Картахени, що створює атмосферу довіри та правову безпеку для учасників процесу інтеграції, котрі керуються "єдиними правилами гри".

Особливої уваги заслуговує ідея країн Андської спільноти про створення "андської зони миру", котра втілюється перш за все у боротьбі з контрабандою наркотиків (найбільша проблема регіону), а також у виробленні спільної внутрішньої політики щодо біженців, в'язнів, діяльності органів внутрішніх справ. Тут Андська гру па зберігає лідерство, оскільки дотепер не виявлено аналогів такій зоні миру та ще й надання їй неабиякого значення у формуванні економічно-політичного інтеграційного об'єднання з міцними внутрішніми зв'язками.

Аналіз міжнародного співробітництва країн-членів АСН свідчить, що найближчим часом, незважаючи на об'єктивні труднощі (несприятливу світову економічну кон'юнктуру та негативні для більшості членів об'єднання наслідки феномену "Ель Ніньо"), андські держави продовжуватимуть зміцнювати інтеграційні зв'язки всередині угруповання з партнерами на континенті та поза його межами. Беручи до уваги значні природні, виробничі й людські можливості (обсяги ВНП — 240 млрд дол. США, експорт — 55 млрд дол. США, населення — 105 млн осіб), Андська спільнота націй може перетворитись на важливу складову майбутнього об'єднаного економічного простору західної півкулі.

Основними глобальними цілями спільноти на найближчу перспективу стануть, окрім досягнення політичної єдності, зміцнення економічної, виробничої співпраці, створення єдиної наукової, освітньої та культурної території. Стратегія політичної єдності повинна спрямовуватись на зміцнення регіональної демократії. При цьому особливе значення має андський парламент як консолідуючий демократичний інститут, який повинен гармонізувати національні законодавства у демократичному спрямуванні.

Для андських країн основною на сьогодні є проблема утримання на сучасному рівні розвитку інтенсивних структурних змін національних економік у дусі неолібералізму. Інвестиційний бум, що відбувся у першій половині 90-х років, пішов на спад після того, як було вичерпано резерви приватизації. Зараз андські країни зайняті пошуками засобів самозахисту перед загрозою дестабілізації міжнародної фінансової системи (члени Договору Картахени домагаються перегляду шаблонної, доктринерської політики деяких міжнародних кредитно-фінансових організацій, які не враховують специфіку ситуації, в якій опинились країни з реформованим господарством, та труднощі, які вони переживають на нинішньому етапі розвитку) та загострення конкурентної боротьби на внутрішніх ринках держав регіону.

Чи вдасться андським країнам подолати черговий застій в економічному розвитку — покаже лише час.